Чтение онлайн

Шварц перепитав. Так, він знає про Запорозьку Січ. Читав Боплана, навіть привіз цю книжку сюди. Фабіян не читав Боплана, признався про це, чим приємно полоскотав самолюбство німця на килимку. Фабіян повернувся до скіфських возів, хоча й то могла бути лише його власна вигадка. Месмер знову перебив його. До козаків возами вміли користатися таборити Яна Жижки. Дивно, що вавилонський філософ не знає про цього одноокого полководця слов'ян, якого розбили німці у Високих Татрах.

— Відгородившись возами, скіфи всю ніч палили велетенські багаття, кидаючи в них кіз, овець, корів і навіть коней, бо ж лісів тут не було і підтримувати вогонь було нічим. Перси жили надголодь, їм видавали по жменьці сирого пшона на воїна, тому пахощі скіфських димів доводили до божевілля… Ви встигаєте, пане Шварц?

— Так, я пообідав. Я перекладаю все. Мені самому цікаво. Я колись розповім вам про мою прекрасну Австрію…

— Коли ж на світанку Дарій наказав військам, які всю ніч не спали через оті дими, атакувати скіфів, то перси застали в їхньому таборі лише теплий попіл та обвуглені останки тварин. Самі ж скіфи зникли, як зникають полуденні марева в цих краях. Ідеш за ним, а воно від тебе втікає. Скіфи заманювали Дарія в глиб країни, в ліси та болота, щоб там розбити персів…

— Цього я не смію перекладати…

— Ваша воля, пане Шварц. Але так було і так буде… Перси тримали на Босфорі переправу, збудовану для них греками. Старі полководці вмовили Дарія якомога швидше лишити цю загадкову країну і повернутися на Босфор. Дарій заблукав у степах і довго не міг знайти дорогу до переправи. Греки ж гадали, що він повертається з перемогою, і побоялись знищити переправу. Пізніше греки жорстоко розплачувались за цю свою помилку. Через той самий Босфор на греків пішов Ксеркс, пан гебітс, напевне, чув про битву при Фермопілах?

О, певна річ. Бруно Месмер прочитав епітафію німецькою мовою.

— А Вавилон стоїть… — показав Фабіян на скупчення хатинок на горбах. — Он і моя хатина. Ота крайня. Паршивенька, правда, але застрахована була, тепер ні за що пропала страховка. Явтушок не встиг спалити хатину, то тепер уже й сам чорт її не спалить.

— Пан цікавиться, чий то цар — Явтушок?

— Цар?! — розсміявся Фабіян, піймавши пана Месмера на кричущій некомпетентності. — Це страховий агент вавилонський, всього–на–всього. Ондечки його хатина з новим ґанком. Сам палив хати, і сам виплачував за них страховку. Якби не війна, то він потихеньку збудував би тут за страховку новий Вавилон.

— Пан гебітскомісар каже, що такого агента добре було б зробити тут старостою. Він не комуніст, цей Явтушок?

— Ні, безпартійний. Але пішов на фронт з синами і не повернувся…

— Якщо повернеться, то пан гебітскомісар хотів би побачити цього страхового агента… Який палив Вавилон. Ха–ха–ха! — засміявся Шварц, вторячи Месмеру. — Хай би той чолов'яга вже спалив Вавилон до кінця.

— Навряд чи він повернеться, — Фабіян з жахом подумав про те, що сталося б із Вавилоном, якби Явтушок повернувся і став старостою. Той гаспид, напевне, відразу ж онімечився б і почувався б тут отаким собі маленьким царком, яким, напевне, зараз почуває себе оцей куценький німчик на килимку. Фабіян навіть уловив дещо спільне між вавилонським царком Явтухом Голим і цим пихатим готом на килимку. Фабіян легко уявив собі Явтушка на килимку де–небудь під отаким Вавилоном німецьким, той точнісінько лежав би у такій самій позі, зіпершись на лікоть і широко розкинувши свої куценькі ноги, щоб бодай тим стушувати свою куцість. Ні в якому разі не можна допустити Явтушка до «царювання», бо то був би згин для Вавилона, хоч цього, а хоч будь–якого. Через рідного Явтушка Фабіян ніби краще розгледів чужинця, вгадуючи в ньому людину підступну, хитру. Дві цівки вусиків розбігалися над вустами, надаючи всьому обличчю виразу того самовдоволення, яке таким обличчям надає бодай найменша влада над іншими. У часи інквізиції таких робили суддями, крізь посмішку вони засуджували на спалення. До останньої хвилини Фабіян не знав, чи Месмер відпустить його з богом, а чи відправить у вітряк на перекладину, на якій у тридцяті роки куркулі повісили Тихона Пелехатого. Звичайно ж, рідний Явтушок не міг би так довго приховувати свого наміру, той дав би розгадати себе відразу. А втім, Фабіянові стало шкода Явтушка вже за одне порівняння з цим підступним германцем. Адже Явтушок міг досі накласти головою у битві скіфів з германцями, у що Фабіян, однак, мало вірив, Явтушок не з тих, щоб загинути так скоро, на самім початку війни. Якщо він і прийме смерть, то не інакше, як певен буде у своїй перемозі. Такі не кидають життя просто на вітер.

Цапок тим часом забрався у вітряк, де ховалася Варя Шатрова. Фабіян і собі зазирнув туди, упізнав Варю Шатрову, привітався. Варя була ще достоту гарна, у білих запинаннях, з високою рудуватою зачіскою на німецький кшталт, носик у ластовинні, як ніби південнобаварському, швабка та й годі, перетирала рушничком (глинським, з півниками) німецьке срібло — ножі та виделки. «Що він тут малює щонеділі?» — запитав Фабіян. «Не знаю. Навіщось перемальовує Вавилон». — «Клята офіцерша, знаєш ти добре!» — кинув Фабіян. Цей докір каменем упав на Варю, вона одвернулась, плечики в ластовинні здригнулися, — розплакалась. Жодна фламандська жінка на картинах Рубенса не мала такої викінченої талії й таких гармонійно–божественних ліній. «Варенька–а–а!» — зачув її плач Месмер й зірвався з килимка. Напевне, вона була для нього дещо більше за куховарку. Він зайшов у вітряк, запитав німецькою, що тут відбувається. Варя злякалась за філософа, різко повернулась до дверей, засміялась крізь сльози. Стривожений Шварц зробив кілька велетенських стрибків на дерев'янці й саме вчасно опинився тут. Варя показала ножем на Фабіяна: «Він розсмішив мене до сліз, він захотів, щоб пан Месмер змалював його з цапком». Шварц переклав її слова. Месмер обурився з такого нахабства вавилонянина, прогнав обох геть з вітряка, наказав челяді збиратися до Глинська. Солдати скатали його килимок, понесли у фургончик. Варя з кошиком також пройшла у фургончик, Шварц замкнув вітряка. Цапок з філософом на радощах, що все так добре минулося, чкурнули вниз, але Шварц раптом покликав:

— Пане Фабіян! Пане Фабіян!

Месмер уже сидів у машині, мотори були заведені.

— Ви мене? — зупинився Фабіян.

— Підійдіть сюди.

Фабіян повернувся, цапок хотів був і собі за хазяїном, але той пригримнув на нього: «Агись, чорт рогатий!» Бо–зна до якої біди той міг спричинитися.

— Пан гебітскомісар віднині забороняє вам ходити по Вавилону з цапком.

— Дивина! Хіба ходити з цапком — це якесь порушення нового порядку в Європі?

— Ні, ніякого тут порушення я не бачу. Але я передаю його наказ: якщо він іще бодай раз побачить вавилонського філософа з цапком, то більше пану філософу не читати Платона і не шпацирувати по Вавилону…

— Але ж цапок мій, моя власність, я навіть був застрахував його у того ж таки Явтушка, і раптом я не маю прав шпацирувати по Вавилону з моїм цапком.

— Для мене також це дивно, але я тут лише перекладач.

— Я розумію, якби цапок розбив фару чи ще що утворив таке. Ви, певно, помітили, з яким замилуванням скотина розглядала вусики пана гебітса. Я певен, що цей дурник навіть не здогадується, що перед ним був окупант. Агись, біди б тобі не було! — Фабіян відкланявся і пішов додому. Цапок поплівся за ним.

Одного разу, десь напередодні війни, їм з Явтушком заманулося випити, але не було грошей на горілку, то Явтушок ледве не виплатив страхові за цапка, але обидва не знали, куди подіти самого цапка. Не вбивати ж тварину! Тепер перед Фабіяном та сама проблема: куди подіти цапка?..

Гебітс вважав, що цією своєю, на перший погляд, малозначущою забороною він позбавить Вавилон чогось вельми звичного й до певної міри символічного. Філософ без цапка втратить в очах вавилонян, та й сам філософ відчує, що його свобода віднині скінчилась. Коли з раба хочеш зробити раба, то мусиш нагадувати йому повсякчас, що він раб, а відсутність цапка нагадуватиме про це чи не найкраще. Фабіян поволі і сам збагнув суть цієї заборони й, ризикуючи життям, усе ж вхитрявся появлятися на Вавилоні з цапком. Більше того, лише зараз відчув він історичну вагу цієї тварини, якій досі не надавав такого значення. Парадокс у тому, що ті, котрі щось забороняють, мало задумуються про зворотну дію своїх заборон. «Гебітс заборонив мені ходити з цапком, а я ходжу», — скаржився Фабіян і від того ставав іще легендарнішим, аніж був, перед ним гостинно відчинялися двері навіть тих осель, в яких досі дивилися на цю пару як на химерну витівку життя. Тепер вона ніби додавала Вавилонові дещо до незламності духу, хоча й так ніхто не міг до ладу втямити, навіщо тому німцеві, що приїздив до вітряків, потрібне було саме ось таке мізерне «зась», адже він взагалі міг би заборонити Фабіянові появлятися на Вавилоні, чим звільнив би вавилонян від необхідності щоразу готувати свої обіди на одного їдця більше, бо ж тепер ніхто й не подумає відмовити в обіді людині, яка зазнала такого загадкового утиску. Що ж до цапка, то він з деяких пір користався благами свого господаря.

Навіть припустити не міг Данько, що йтиме він у колоні полонених через рідний Вавилон. А сталося саме так. Жінки та діти висипали пізнавати своїх, його ж бо годі впізнати, а самому… хіба ж признаєшся, що це ти, той самий Данько Соколюк, для якого все тут колись було таке близьке і дороге. У центрі Вавилона на самій високості, стоїть палац, недобудований, двоповерховий, з чорними проваллями вікон без рам, з проймами для дверей, — здалеку він скидається на фантастичний замок, що вималювався на обрії, як тільки колона полонених виступила з Прицького. Данько вже думав, що то лише химерний витвір степового марева, проте споруда була реальною, хоч і незвичною для Вавилона. На околиці з'юрмилися корівники, стайні, свинарники — довгі, попідпирані стовпцями, як і всюди по селах. Полонених часто заганяють туди на нічліг, ставлять на дверях кулемети, і втекти з тих довжелецьких будовищ неможливо.

Та он і в'язки проглянули, зелені–зелені, порожнє подвір'я Зінгерів, а далі і їхня груша, і Явтухова, й горіхи валахівські на леваді, а хати Валахів не видно. Де ж поділася хата? І ще кількох хат Данько не може знайти, зате оселя філософа, не варта вже й доброго слова, стоїть у дикому вишняку, перед віконцем ще цвітуть високі припилені мальви, й цапок стоїть у сінях на порозі, замріявся. «Фабіяне! Фабіяне!» — гукнув його Данько, та хіба той озветься.

Передні п'ють воду на ходу, нахильці, передаючи з рук у руки порожніюче відро. Данько серед передніх, босий, у вигорілій гімнастерці з петлицями рядового, галіфе, пошматоване на колінах, обличчя сіріше від пилюки, спрагле. У відрі вже ні краплини, все ж Данько пробує напитися з нього, пригадує смак вавилонської води, тоді передає відро іншому, крайньому в ряду, той ставить відро край дороги. Підбігла власниця того відра, вже не з молодих, Данько впізнав її: