Чтение онлайн

— О боже, який великий пан! — засміялася Пріся.

— Чудна! Фабіян намітив мені вітряка. — Показав крізь віконце: — Отого правішого, правішого, Прісю. Хе–хе, неждано, негадано, і вітряк! Одне слово, ріж півника та напечи пампушок до печені, у Фабіяна зовсім нікудишні зуби, а хліб у нас черствий, як камінь, його і Фабіянів цапок не вгризе.

— Клопіт мені великий…

— Вітряк же, вітряк! — вигукнув Явтушок і побіг з хати.

Не чув землі під ногами, а в душі творилось щось таке, від чого Явтушок уже давно відвик. Вітряки ж малювалися на горі, наче каліки: один, кам'яний, геть вигорів, другий стояв без крил і без верха, ворожий снаряд стяв йому голову, і лише третій все ще скидався на вітряк, хоча й також був покалічений, мав лише півтора крила замість чотирьох. Саме про нього і мріяв зараз Явтушок, спинаючись стежиною по крутогору.

Прийшов, став, віддихався. А тут ні душі. Моторошно стало Явтушку наодинці з цими каліками. Згадав до того ж про Тихона Пелехатого, якого куркулі колись повісили тут.

— Гей, тут хто є?

З руїни старечий голос на те:

— Є! А то ж як.

У Явтушка задеревів язик, підкосило ноги, великим пальцем у правому чоботі не міг поворухнути, а то вже зле. Із–за руїни вийшов Танас Незаміжний, підтримуваний бабкою Килиною, правицю ховав за спиною. «Що б то могло означати?»

— Зараз, Явтуше… Зачекай…

Гадаючи, що дід Танас також прийшов отримувати вітряка, Явтушок заспокоївся:

— Доброго ранку вам. Сусідами будемо… А де ж Фабіян?

З правого вітряка вийшов Фабіян з цапком. Поправив окуляри, привітався.

— То що, Явтуше, будемо ділити вітряки?

— Отого б правенького мені. Я б за тиждень його і пустив, якби вітри… За один тиждень…

— Бачу… Виродок ти, Явтуше. Вавилонський виродок.

— А певно, ми всі вавилонські виродки. Хіба в тому наша вина, що вродилися саме тут? І я, і ти, Фабіяне, і дід Танас… І цапок твій… І баба Килина…

— Тьфу! — сплюнула баба Килина, обурена тим, що її названо після цапка.

— Беріть його на мушку, Танасе, а я прочитаю йому вирок.

— Беру! — сказав дід Танас, винісши перед очі руку з чимось іржавим. Тоді відшукав мушку, навів свою зброю на Явтушка. Рука тремтіла, як у пропасниці. Явтушок не зворухнувся навіть, для нього все скоїлось занадто зненацька.

— Швидше! — квапив Фабіяна дід Танас.

— Зараз, зараз. — Фабіян дістав з кишені папірець, розгорнув, почав читати:

— «Як стало відомо з достовірних джерел, громадянин Голий виказав окупантам полоненого Ксана Ксанича, колишнього старшину, який переховувався у Вавилоні літа нинішнього тисяча дев'ятсот сорок першого…»

— Я??? — обурився Явтушок.

— Не перебивай! — сказав Танас.

— «Цей суд чиню не од нинішньої влади, як тимчасовий правитель, наставлений живосильно, а іменем влади рідної, радянської, над громадянином Голим Явтухієм Оникійовичем, який у важку для Вавилона годину запродав душу свою і честь, зрадив Вітчизну…»

— Але ж я… Гей, люди! — вигукнув Явтушок. — Хіба ж я не бився за Вавилон?!

— Стій тихо, не заважай слухати, — наказав дід Танас, якому сподобалось те читання, рука його вже двічі падала разом з мушкою на чомусь іржавому і ледве поверталась у бойове положення.

Фабіян читав далі:

— «Виходячи з викладеного, я, Левко Хоробрий, вважаючи себе представником радянської влади у тимчасово окупованому Вавилоні, виношу смертний вирок громадянину Голому Явтухію Оникійовичу, моєму колишньому другу і побратиму, без права поховання його на цвинтарі. Нехай його тіло з'їдять вавилонські собаки, а кістки його нехай тліють під небом, доки не перетворяться у прах і тлін».

— Все? — запитав Танас, підтримуваний Килиною. Сили його вичерпувались, іржаве одоробло у руці тремтіло. То був «сміт» з часів Кримської війни, лише дужий матрос міг би совладати з тим одороблом.

— Щось маєш сказати, Явтуше? — запитав суддя у окулярах.

Явтушок хотів сказати, що зрадником себе не вважає, однак останні слова вироку так пройняли його (слова про кістки), що Явтушок не зміг вимовити й слова на свій захист, і якщо його мозок надавався до чогось, то хіба що до того, що він сам (мозок) поза волею Явтушка прийняв рішенець про втечу. Ноги відтерпли, і великий палець у правому чоботі, контужений на війні, заворушився. Явтушок ожив, посміхнувся до суддів:

— Ходімо з'їмо півника, а тоді вже розстріляєте мене, коли я такий ворог… Пріся зарізала півника на сніданок… Для вас зарізала…

— Ні, Явтуше, півника ми з'їмо самі. За твою душу. А ти кажи, що там у тебе. Мо', маєш щось передати діткам, Прісі? Сусідам? Німцям?..

— Маю…

— А що?..

— Що??? — крутнувся на місці дзиґою і так залопотів по стежині вниз, що й вихор не встиг би за ним.

— Стріляйте! — наказав Фабіян.

Дід Танас скинувся, пальнув услід Явтушку, але куля не влучила його, й не тому, що стрілець недобачав і караюча рука притомилась, а тому, що вони вже тут, біля вітряків, домовились з Фабіяном не вбивати його — то був символічний розстріл Явтушка, розстріл на майбутнє. На Явтушка завалували собаки, щодалі, то напосідливіше. Власне, не було там ніякого Явтушка, а звивистими вуличками мчав від смерті сам лише його дух. Коли він дістався подвір'я, то Пріся саме різала півника за хлівцем, на тому лобному місці, де різала чужих качок на борщ.

— Не ріж, не ріж! — закричав Явтушок і шубовснув у яму, під катрагу.

— Вже зарізала, — сказала Пріся.

З дула старого «сміта» іще вибігав сморід.

— Тепер ходімо на півника… — мовив Фабіян, сповнений почуття виконаного обов'язку.

— А я цілюсь! А я цілюсь! Воно хоч і душа капосна, але ж жива. Цілюсь, а серце обкипає кров'ю. І знаю, що не буду його вбивати, але «сміт» є «сміт» — візьме та й стрельне. А ми ж зі старою ще вдома домовились його не вбивати. Так, стара?

— Диво, що так. Як би то вбити чоловіка, який нашу стару хату спалив, страховку виплатив до копієчки. Та нам без Явтуха повік би нової хати не бачити.

— Хата хатою, а зрада зрадою… — сказав Фабіян, ховаючи вирок до кишені.

— Тепер з кожного можна зробити зрадника. Мовляв, хто під німцем, той і зрадник. А повернуть наші, то знову станемо такими, як були. Гайда додому!

Явтушок сидів у ямі під катрагою і, хоч тремтів увесь, а вже шукав способу, як помститися Фабіянові. Раніше і гадки не мав, що може мати в його особі такого грізного ворога. А Танас чого вартий! Справжній царський убивця… Підійшла Пріся з зарізаним півником.

— По кому там стріляли, Явтуше?

— По мені, Прісю…

— Німці? Так рано?

— Свої…

— Свої?.. Господь з тобою! Що верзеш, Явтуше?..

— За Ксана Ксанича…

— А! Бо й варто. Така страшна війна, а він грається у ревнощі, як малий. Воювати було б, а не втікати до жінки. Ямником зробився чоловік. А які листи писав з фронту!.. Душа радувалась за чоловіка! Сиди тепер у ямі…

Та ледь запахло з хати печенею, як Явтушок вибрався зі свого запілля й, ризикуючи життям, майже по–пластунськи переліз до ґанку. Обережненько прочинив двері і вжахнувся. За столом сидів Ксан Ксанич, у бороді, вусах, в селянській одежі. На скрині, заклавши ногу на ногу, щось весело розповідала Даринка. Явтушок застав її на півслові. У полив'яній мисці парувала печеня, а Пріся клопоталася біля печі, тримала на хватачі сковороду, пекла пампушки до печені. Розквітла не то від печі, не то від щастя, що такий гість у хаті. Впізнавши господаря, Ксан Ксанич підвівся, поклонився.