Чтение онлайн

— Чому ж такий лихий?

— Щоб ви пізнали новий порядок. Поїзд з газами ще стоїть?

— Пішов.

— Ховаються вони з ним. Щось у них ламається, коли підтягують гази. — Зупинився раптом, пильно глянув мені в очі: — Вас викинули не на цей поїзд?

— Мене, Василю Андрійовичу, ніхто не викидав. І ніякий я не десятий. Десятий помирає в Зелених Млинах, а може, вже й помер. Ну, а дев'ять, ви знаєте, — загинули в бою. На колишніх хуторах.

— Молодець Тарасов. Він перший сказав, що ти ніякий не десятий.

— Я став десятим сьогодні на греблі. Потім ви ще підтвердили. Та й ці, на «овечці», напевне, вважають мене за десятого…

— Все правильно. Справжній десятий нізащо не поліз би на греблю. І на завод також не приплівся б. Ти коней бачив на лузі?

— Бачив…

— Справжній десятий піймав би коня й подався б якомога далі. Чому ти цього не зробив?

— Не зміг піймати коня.

— Не вигадуй… Просто не здогадався. Ще й посвідчення загубив на лузі. Червоноармійське посвідчення. Німці знайшли біля коней. Твоє прізвище Гейба?

— Вперше чую. — Я назвав йому своє прізвище. — І ніякого посвідчення при мені не було. Не знаю, хто його міг загубити…

— Тоді хто ж цей Гейба?

— Поняття не маю… — (Я згадав болотяника).

— Можливо, їх було більше? Не десять, а одинадцять?

— У Зелених Млинах знайдено десять парашутів. Десять… Це я знаю точно.

— Одинадцятого могли викинути тут. З рацією. Це інколи роблять свідомо. Для збереження зв'язку. На випадок провалу групи.

— Де ж він, цей Гейба?

— Щез безслідно. Німці прочесали ліс, обшукали завод, спалили лісництво — нема. А він чи не майнув на коні.

Він повернув на стежку, що вела в поле. На тлі лісу бовваніла скирта. Немолочена. Біля неї — молотарка, паровик, бочка для води, а неподалік, на стерновищі, що взялося вруном–сіянцем, паслися коні. Чи не той самий табун, що вчора, на мокрому лузі. Я мимоволі пошукав там біле лоша, та не знайшов.

— Клаус виганяє нас на нічну молотьбу, — що вдієш, доводиться. Ти що вмієш на молотьбі?

— Все вмію. У нас, у Вавилоні…

— Ти справді з Вавилона?

— Вавилонський.

— Ось що. — Він поклав мені на плече руку, легку, чутливу. — Відступати вже пізно. Будеш і далі за десятого.

Я мушу показати їм, — він кивнув головою в бік молотарки, — людину з Великої землі. Мушу. Хочеш — називайся Гейбою, хочеш — ніяк не називайся, але ти десятий. Вас було викинуто знищити газовий поїзд. Він тут уже третій тиждень. Вас викинули саме враз. Але трішки не там. Помилився штурман. Дев'ять загинуло, а ти вийшов… Ходім!

Ледве встигаю за ним. Далося взнаки те каміння, а ще непевне становище, в якому я опинився. Навіщо ця неправда?

Він зупинився, ще раз пильно оглянув мене, наче хотів упевнитись, як сприймаю щойно сказане ним. Я відчув, що йому зараз потрібен десятий, конче потрібен. І не так для нього самого, як для тих, кого він зібрав навколо своєї вагової. Люди і справді могли зневіритись, занепасти духом. Ось йому і хочеться кинути камінь у цю заводь, підняти людей на якесь гаряче діло. Ну, хоча б на ворожі ешелони, що плавом пливуть на фронт по цій магістралі. Але при тому всьому не полишало мене ще одне припущення, яке виникло буквально зараз, доки я відчував на собі його допитливий погляд: а він сам, бува, не з першого десанту, який, коли вірити чуткам, викинули місяць тому над Гураликовим лісом? І, можливо, цей, другий десант викинуто саме для нього. Все це колись з'ясується, а зараз…

Я згадав про болотяника, який сьогодні вночі вивів мене на гать. Був він босий, але дивна річ — ніс на плечі зв'язані за вушка чоботи. І чи не він дістався до журбівських коней раніше за мене й розполохав їх?

Кажу йому, що я міг бачити оцього самого Гейбу. Цієї ночі, в лісі. Він розполохав коней на лузі. Бо, коли я добіг до табуна, то нікого вже не було біля коней, а коні поводили себе так, наче їх хтось перед цим розполохав. Мені так і не вдалося піймати коня. А він міг піймати й податися бозна–куди.

— Ти про отих коней?

— Про них…

Той самий табун. Лише місце інше. Там не було скирти. Де взялася скирта? Не міг же я не помітити її посеред поля.

— Скирта тут була… Я вже її застав… З місяць тому… А молотарку перевезли сюди сьогодні…

«Місяць тому… Так воно і є. Якщо вірити Пані Властовенко, чутки про перший десант дійшли до Зелених Млинів місяць тому. А це, в Зелених Млинах, могло бути підкріплення. Все загинуло. Вцілів один «болотяник». І Лель Лелькович…»

Від скирти відійшов чоловік, видовжений місяцем, що саме заходив над лісом, зняв кашкета з голови (то міг бути умовний знак) і повів нас на освітлений бік, під скирту.

На соломі лежало кілька чоловік, декотрі у спецівках, засмальцьованих, аж відсвічувало, напевне, заводські. Поруч, на тічку, що взявся вруном, розкладено нехитру вечерю: хліб, сало, кілька цибулин, один ніж на всіх і вже знайома мені кварта з пекарні.

— Знайомтесь! — сказав Василь Андрійович (подумки я таки вже звав його Теслею).

Вставали неквапом, підходили, мовчки тисли руку. Один невеличкий, жвавий чоловічок з вусиками пильно дивився мені у вічі. «Чи не сам Гейба, бува?» — прохопилася думка. Я мимоволі зиркнув на його чоботи. Біле вушко таки визирало з халяви. Високий, що провів нас сюди, видно, Тарасов, одвинувся на хвильку, дістав зі стіжка четвертину й, відкоркувавши, поставив на тічку (дріб'язок у порівнянні з тим, що я розтовк у пекарні). Твердо поставив, щоб не перекинулась. Тесля, зиркнувши з–під брів у мій бік, посміхнувся отими верхніми золотими…

Я переповів їм усе, що знав про десант у Зелених Млинах, про бій з німцями, не втаїв нічого й про десятого. Надто до душі припало їм те, як він, десятий, вже на третій день вшивав хату Пані Властовенко, знаменитій колись п'ятисотенниці. У цих місцях добрий смішок перебігав по слухачах, тільки Тарасов суворо супив брови, не пропускаючи жодного слова. «Постій, постій!» — все зривалося в нього. А коли десятий опинився вже тут, на греблі, то Тарасов примусив його вийняти пістолет і буквально програти епізод з піднятими руками. «Обережно!» — завважив Тесля, коли я звів курок. Тарасов, здається, так і не повірив, що я був на греблі сам. Але десятий мав у запасі ще один доказ: коней, журбівських коней. Ніхто не йняв віри, що йому не вдалося піймати коня. І тоді невеличкий, з вусиками, скинув чоботи, ловко так, в одну мить (я знову звернув увагу на білі вушка) і босий підбіг до коней. Чистий тобі «болотяник». Тут усі повставали й, затаївши подих, пильнували за ним. Що він там не виробляв, як не благав, як не крався до коней — збурив табун і тільки, — й повернувся без коня. Либонь, ніхто з його поразки так не засмутився, як Тарасов: «Ось вам і коні, — сказав він з докором. — А ми з вами маємо на них якусь надію…» І все ж той, справжній, Гейба міг піймати коня…

З села прибули підводи з жінками і кількома чоловіками, які весь день працювали на буряках. Ніяк не могли знайти точку для трактора з приводом, все злітав пас, то молотьбу почали десь опівночі. Мене поставили до соломи третім ще до двох скиртоправів, уже літніх дядьків з Журбова. Елеватор гнав солому, й ми ледве управлялися відбирати її. Сон звалив мене на світанку. Кажуть, що вранці приїздив Клаус на машині, залишився задоволений молотьбою, похвалив Тарасова, який правив тут за старшого, і подався на Зелені Млини (то все була його зона). Похвалився тут, що вони таки впіймали десятого, десь аж під Дахнівкою (це біля Глинська), той начебто звідси, з Гураликового лісу, вивтікав на білому коні. Забившись у солому, я проспав того великого пана, так і не бачив Клауса, але потім зробив для себе суттєве уточнення, зв'язане з одиноким білим лошам у табуні, яке позбулося матері. І ще подумав про те, що так і не збагнути нам, за якими об'єктивними законами ми обираємо на війні з безлічі доріг смерті саме ту, яка потім виявляється дорогою життя. Якби впіймав я коня, мене могло б спіткати те саме, що спіткало «болотяника», напевне, Гей–бу… Кінь додає звитяжності, зухвальства, але робить вершника примітним, а надто ще білий кінь… І те сказати, що з конем я нізащо не опинився б на ваговій і не зустрів би… товариша Теслю. Все більше схиляюсь до того, що це він, а можливо, того так прагла моя душа.