Чтение онлайн

— Почерк не Федин. А люди знайомі… в ланках. Ні, це не його книжечка. Я тепер пригадую. У нього була інша, зовсім стара, потріпана. Але яким чином це опинилося там, на хуторі, я не знаю…

— Я ж кажу… Десятий з десанту. Його викинули десантом, з парашутом…

— Федю викинули? Та він боявся літака. Коли катали передовиків на літаку, Федя відмовився. Побоявся. Який же з нього десятий? Самі подумайте… Ви ж розумний чоловік, Шварц. Хто візьме в десант Федю? Він навіть високої скирти боявся.

Шварц перемовився з Ріхтером. Мабуть, переклав йому дослівно. Мальва тим часом знову заглибилась у споглядання інвентаризаційної бляшки. Ріхтер, вислухавши Шварца, вийшов із–за столу, поцікавився, чим вона там зайнята. Піймав її погляд на бляшці. Рвучко підійшов, закрив пучкою бляшку. Запитав через Шварца:

— Що, це був ваш стіл? Ваш номер?

Шварц знав, кому належав цей стіл, але переклав Мальві запитання шефа.

— Ні, не мій, — відповіла Мальва. — У мене був маленький столик. В Зелених Млинах. У сільраді. Без бляшки… — Мальва зітхнула, сама наче здивувавшись з того зітхання. Шварц переклав її відповідь.

Ріхтер посміхнувся, знову всівся у крісло. Крісло чорне, з драконами на високій спинці, свого часу його принесли сюди чи не з лікарні, у тому кріслі помер Володя Яворський. Мальві пригадався той світанок, глинські півники співали тоді так само, як і зараз, але Мальва їх наче не чує, тоді їх не чув Володя, а зараз — Мальва. «Це перед смертю», — подумала Мальва, напруживши увагу й впевнившись, що півники таки справді співають десь за прочиненим вікном.

Ріхтер відчинив шухляду, дістав білий аркуш паперу й поклав перед Мальвою. Тоді подав ручку.

— Пишіть, — переклав Шварц його слова.

— Що писати?

— Склад підпільного райкому…

Мальва не задумуючись вмокнула перо в чорнильницю, написала розгонисто: «Мальва Орфеївна Кожушна».

Тоді подала Шварцу аркуш. Він прочитав, вражений такою одвертістю.

Переклав Ріхтеру написане. Але після слів Ріхтера, вельми спокійних, знову повернув аркуш Мальві.

— Шеф просить писати далі. Він радий, що ви правильно розумієте суть справи. Критися й справді нічого.

— Більше я нікого не знаю…

— А вам і не треба знати. Ви напишіть…

— Товариш Валігуров, залишаючи мене, запропонував мені завербувати вас, Шварц. Він сказав, що ви можете стати для підпілля дуже необхідною людиною. А я, як бачите, не встигла цього зробити. Але якщо вам так хочеться, я можу дописати вас. — Вона схилилась над аркушем, занесла ручку. Завагалась.

— Пісать, пісать! — вигукнув Ріхтер.

Мальва записала: «Фрідріх Янович Шварц — перекладач, до війни начальник районного похоронного бюро».

— Все! — сказала Мальва. — Більше я нікого не знаю. — І передала аркуш. Фрідріх Янович довго вчитувався, тоді переклав Ріхтеру написане.

— Скажіть йому, що я не встигла вас завербувати. Просто не встигла. Так і скажіть.

— Скажу, — покірно мовив Фрідріх Янович, звівшись на дерев'янці. Ріхтер вислухав його, скрушно похитуючи головою, напевне, схвалював його одвертість, адже Фрідріх Янович міг би про те й промовчати, затамувати Мальвине прохання.

— Я сказав, — звернувся Фрідріх Янович до Мальви так, наче скинув із себе якийсь тягар. — Ви справді мали це на увазі?

— Що?

— Завербувати мене?

Мальва мовчала.

— Вважайте, що ви це зробили. Не думайте, що мені солодко з ними. Гадаю, моїй Батьківщині також не солодко. Як і вашій…

Тоді почав щось казати Ріхтеру. Мальва не второпала, що саме. Але по тому, що вони обидва наче забули про неї, про її присутність, могла здогадатись, що йшлося про неї, як про відсутню вже.

— Ваше останнє прохання? — раптом переклав Фрідріх Янович запитання Ріхтера.

— Моє? Яке ж може бути моє прохання? А, є одне!.. — вихопилась Мальва. — Звільніть дітей. Глинських дітей. Тих, що ночують у підземеллі. Там вогко, холодно, діти голодні, ще зовсім малі. Мерзнуть. Нужа завелась у тряп'ї.

— Зараз я скажу йому. Діти справді не винні… Я знаю про цих дітей.

Ріхтер вислухав спокійно, навіть з деяким співчуттям на обличчі.

— Шеф зворушений вашою добротою. Але вам належить прохати за себе. За законами, які діють у них, він змушений вас…

— Я готова… Так і скажіть йому.

— Я сказав. Шеф питає: а як же райком?

— Який райком?

— Підпільний, який ви очолюєте, очолювали?

Ріхтер щось довго розтлумачував Шварцові, той переклав:

— Шеф гадає, що вам найрозумніше залишитись у підпіллі. Іншого виходу він не бачить… І я також не бачу, — вставив скоромовкою Фрідріх Янович. — Вам можуть сьогодні ж організувати втечу. Сьогодні вночі…

— Навіщо? Мені нікуди втікати… Я дома. Нехай тікає він.

— Облиште, Мальво. Ви розумієте, про що йдеться. Ви ж розумна жінка. Я знаю вас давно. Ще тоді, коли ви народили сина. Була весна… Я працював тоді завгоспом у лікарні. У мене тоді не виявилось скла для великої лампи… А вас привезли вночі. Паніка, крик, біда… Слава богу, син росте. Подумайте про нього… Це я вже від себе… Скільки це йому?

— Десять…

— Як летять роки! — вжахнувся Шварц.

Сльоза набігла на очі, заскліла в них.

— Also, was? [31] — запитав Ріхтер перекладача.

— Sie ist bereit… [32] — сказав Фрідріх Янович.

І продовжував перекладати для неї.

— Я сказав, що ви погодились. Тепер слухайте далі. Раз на місяць ви маєте доповідати про роботу підпільного райкому: можете з'являтися сюди, а хочете, люди шефа будуть приходити на вашу явочну квартиру. Шеф питає, чи є у вас така квартира?

— Є.

— Тут, у Глинську?

— Тут.

— Будь ласка, адресу.

— Підвал, де ви тримаєте дітей. Я годна померти разом з ними. Туди нехай і присилає своїх людей ваш шеф.

— Даремно, Мальво, даремно, — зовсім розгубився Фрідріх Янович. — Ми тут з вами ніхто. Одне його слово… півслова — і ми з вами на шибениці. А хто ж буде боротись?.. Хто, коли всіх перевішають?

— Не ви, Шварц!

Шварц, напевне, сказав, що у неї нема явочної квартири. Вона згодна приходити сюди. В гестапо. І переклав дослівно: