Чтение онлайн

— Коли повстають, приведіть їх сюди… Хай судять його. Діти… Глинські діти. Діти вбитих батьків…

Збагнув, про що йдеться, а може, відчув те інтуїцією ката. Жах перекосив обличчя, пойняв ядучу голубизну очей, заворушив здеревілими вустами: «Кожу–на–а! Ко–жу–на–а!» — зсунувся з лави, щоб впасти в ноги…

— Сядь! — наказала Мальва.

Він забелькотів всіма мовами разом, які знав і не знав, що виконував лише закони своєї держави. Не він, то інший на його місці робив би те саме. За законами сильнішого, за законами переможця…

— А людина?! Жива людина ще є чи нема її? — вкрай обурився Ксан Ксанич. — Оцей самий ваш ман! Дідько б вас побрав!

Цокають ходики на стіні. Мальві уявився той суд, який чекає його. Суд дітей, що розбирали свої оселі, в яких народились… Суд осиротілих, суд розтерзаних сімей… Мальва вийшла, ліс жив своїм правічним буттям, хоч грабовий ліс однаково суворий і чорний навіть о цій вранішній годині, що ледь–ледь позолочує його десь зі сходу. Хотілося йти в ту стіну, розчинитися у ній, стати грабовим лісом, така туга раптом обійняла її по Сташку, який на суд той не прийде…

У млині свищуть вітри десь аж на горищі, а видає, що ніби хтось плаче. Має ж бо грати там скрипочка Сильвестра о цій порі, але, мабуть, одіграла своє — не чути її… Та чи вижив Лель Лелькович? Десятий… Якби знаття, що вижив, то можна було б зараз податись до нього. Ще як виходили з Вавилона, то Мальва так і зміркувала: «Тільки до нього! Тільки в школу. Куди ще з таким воїнством? Нема його — Ярема є, нема Яреми — Кирило Лукич, а хтось таки є. У лемків школа порожньою не може стояти. Аби тільки не німці…» У клубі світло, в одному лише вікні, але й того досить: отже, німці там. Стоять і досі, чатують залізницю. А ми ведемо дітей через городи, через якісь рови та байраки (тоді начебто їх і не було) до школи. Вивели з дому дев'ятеро, двоє найменшеньких довелося залишити в Журбові — геть захляли, а ці падають, встають, видираються, — що воно за диво таке — Зелені Млини, що треба було йти до них такими далекими обхідними дорогами — три дні й три ночі?.. Аж бачать, що це таке саме село, як усі села, — темне, холодне. Та коли ж ні, не таке саме.

Іде поїзд, сипле іскрами в ніч, перетинає всі Зелені Млини з кінця в кінець, засвічує вікна клубу, й потім ще довго відлунює стук коліс у скронях. «Це місто?» — «Ні, це село». — «А чому ж тут ходять поїзди?» — «От морока тобі з тими поїздами! — сердиться Мальва. — Хай собі ходять…»

Ніч така, що неба не видно, звідкіля лишень беруться отакі ночі, Мальва пильнує за отим меншеньким, щоб не відбилось. Ось не можемо знайти школу, а Римці конче все треба знати. Біля клубу чути чиїсь команди — не німецькі, але різкі, короткі, напевне, військові — мимоволі зупиняюсь: який ще народ прийшов у Зелені Млини, крім нас? Діти попадали, наче їх могли звідтіля побачити. «Вставайте! Це вже зовсім поруч». Мальва шепоче мені: «Прийшли прямо в пастку… І школи чортма. Може, зруйнували її?» — «Тоді була…» І раптом вогник. Зблимнув і погас. «Он вона, он!»

Стоїть. І шкільна сторожка, й школа. Вітер шарудить у саду опалим листям. Заходимо у подвір'я, в сторожці задзяволів песик, дрібненько так, «дошкільня», а тут діти збились в гурток, стоять, чекають, наша нерішучість їх всю дорогу насторожувала, присмучувала, коли раптом хтось з них: «Скрипка!» — «Яка скрипка? Не вигадуй. То он листя в саду». — «Скрипка! Хіба не чуєте?» — «То у нього в голові грає…» Та досить було замовкнути песику у сторожці, як всі ми вже вчули її: грає. Кажу Мальві: «Лель Лелькович уже тут. Ідіть, стукайте, може, він не впізнає».

Пішла до причільного ґанку, постукалась у двері, якось нервово, могла б і спокійніше.

«Хто там?»

«Мені Леля Лельковича…»

«А хто? Хто?»

«Яка різниця вам?.. Це ви, Яремо?»

«Ну я… Ідіть на ті двері».

«На які це?»

«На головні. Ці забиті…»

Мальва йде на центральні. Довго стоїть там. Нема ні Яреми, нема нікого. Мальва стоїть, а я тут з дітьми, сонними, висотаними, ось–ось попадають. Чути, як Ярема шкутильгає десь там всередині по довгому коридору, врешті повертає ключа у дверях, виходить на східці. Нахиляється так, що страшно стало за Мальву, не може впізнати…

«Забули вже. Мальва Кожушна».

«О! Яка гостя! А казали…»

«Я не сама», — перебила його Мальва.

«Ну, певно, куди ж у таку ніч одній. Заходьте! Хто там ще?»

Школа! Хтось наче підмінив дітей, вдихнув у них силу, прогнав сон і втому. Наввипередки, мерщій, мерщій, Ярема не встиг навіть роззирнутись, як вони всі вже там, у коридорі. «Тут і побудьте», — сказала їм Мальва, а ми йдемо за Яремою наосліп. І як він ото в темноті може ступати такими велетенськими кроками? Відчиняє двері до світла, пропускає Мальву, мене, заходить сам. Мальва стоїть, не може зрушити з місця, мовчить, і я поруч мовчу, розуміючи її, бо ж якесь дивне почуття охопило мене: ось він, десятий….

Лель Лелькович стояв на милицях, ще свіжих, не затертих, з одною ногою у чоботі з жовтого хрому, друга холоша, підігнута вище коліна, була заправлена за пояс, з білої сорочки стриміла худа шия, обличчя також худорляве, загострене, й лише очі та тиха усмішка нагадували того колишнього Леля Лельковича.

— Ну, проходьте, проходьте… — Найтривкіше, напевне, в людини голос — все той же лагідний, низький, з ледь вловимим прононсом.

Мальва підійшла до нього, розцілувались вони, а я все стояв (учень перед своїм давнім учителем історії), не знав, як мені бути, як привітатись, доки вчитель сам ступив милицями крок у мій бік:

— А це ж хто?

— Валах, — сказала Мальва. — Вавилонський. Колись «бісеня» йому припало з короваю…

— А! Мене, мене, текел, перес… — І розсміявся, щиро, по–доброму, як можуть лише вчителі з недолугості своїх колишніх учнів. І я розсміявся, а за мною і Мальва, може, з радості, що ми тут, що ми таки дійшли сюди, а може, то був сміх, яким люди тамують горе, гіркоту долі. Лише Ярема був якийсь урочистий, тихий, помітно стривожений чи все ще вражений з нашої появи, сказав Лелю Лельковичу: «Там — діти…» Якось винувато спитав:

— Чиї діти?

— Наші, наші, Лелю Лельковичу. Вавилонські…

— Де вони? Кличте їх! — наказав Яремі вже тоном директора.

Ярема вийшов. А тут, на столі, скрипочка із смичком, Сильвестрова, певна річ. Доки ми йшли через головний ґанок, Сильвестр, напевне, вислизнув через ті двері, «забиті», та, певно, й не один вислизнув, про це свідчать кинуті стільці.

— А Москва стоїть… — каже Лель Лелькович.

— Ці везуть і везуть поранених. Там випали сніги. А ми тут південніше… Якась довга осінь, ще не було такої…

— А що за народ тепер тут?

— Мадяри. Тих погнали на фронт…

Повернувся Ярема: поснули діти. Лель Лелькович показує Яремі на карбідку, той бере світильник зі стола, йдемо всі за ним в коридор, діти на підлозі наче побиті, Лель Лелькович стоїть над ними на милицях, каже Яремі, щоб вніс соломи до кабінету й ряденця якісь, прийшли ж бо до школи, а не куди–небудь. Що вони про нас подумають?.. Іду з Яремою до стіжечка, потім по ряденця у сторожку, песик дзяволить, дзяволить, через Зелені Млини знову йде поїзд — у зворотний бік, на схід, важко йде, долає підйом. «З танками», — каже Ярема десь з–під білої в'язки…