Чтение онлайн

— А ви пришоль до Варочки? — запитав Шварц Теслю.

— Ні, товаришу Шварц. Яка Варочка?! У мене дружина, двоє діток.

— У Краматорськ. Я зналь. Я зналь. Но красіво… Да, да.

— Не все красиве дозволено, товаришу Шварц.

— Ві говорить як секретар. Хорошо. Отчень хорошо… Я пошоль. Робота…

А Тесля знову снує по його доріжках, аж поки вибігла Варя Шатрова, в халаті, в білому чепчику, занепокоєна, розгублена, і закричала до Шварца:

— Шварц, дідько б вас побрав! Ще одну лампу в операційну. Наставили там чорті–що!

Шварц уже біг, вистукував колодянкою:

— Один момент, Варочка. Один момент…

Побіг відмикати свою підсобку, у нього там великий запас ламп, ліхтарів та всякої всячини.

Варочка лише зараз помітила Теслю, знітилася, адже ніколи не бачив її такою неповажною до старших, ніколи не чув, щоб вона підвищила голос на батька, старого Снігура.

— Вибачте, Максиме Саковичу. Не помітила, що ви тут… Шварц наче свій…

— Що там?..

— Ще нічого не можу сказати, Максиме Саковичу. — І побігла. А по хвилі і Шварц за нею з велетенською лампою. Ці, з колодянками, вміють якось широко ступати, допомагаючи відсутній нозі всім тулубом. А десь там його країна, гори в білих шапках, альпійські луки, родичі, а може, й діти його там. Поклав собі поцікавитись у Харитона Гапочки, чи отримує Шварц листи звідтіля. Цікаво, що він одписує?.. І вчепиться ж отаке раптом до людини. Шварцові листи! Більше йому ні про що думати.

Коли стемніло, надійшла Іванна Іванівна. Ходили вдвох. З високого вікна операційної падала світла смуга на дворище. У ній металися бентежні тіні людей. Ці двоє не заважали їм, не сміли вступити до того забороненого світу, через який скрадалася цегляна доріжка.

— Чомусь так тривожно на душі, Іванно.

— За Мальву? — осміхнулася з темряви. — Я це пережила двічі. Ледве випхала її сюди з Вавилона… Уявляєш собі, що було б там… ні пройти туди, ні проїхати…

— Тут ми безсилі. Як буде, так буде. Тривога мені, Іванно, за батька, за Лебедин. Написав листа — нема відповіді. Все виклав йому, пояснив. Коли б старий не накоїв яких дурниць. Має там пару волів, та яких! На весь Лебедин. Завів матку з поросятами. Куркуль не куркуль, а щось біля цього. Я тут, можна сказати, на смерть стою, а тепер уяви собі, що старий Тесля все вирішить по–своєму…

— Син за батька не відповідає… — сказала Іванна готову фразу. — От батько за сина! То вже таке.

— Все у цьому світі переплетено і перемішано, певно, жодної людини немає в якомусь чистому пролетарському вигляді.

— Я, — зупинилась Іванна.

— Теж відповідаєш за мене… Перед Краматорськом, перед Глинськом, перед цілим світом. Я — за батька, а ти за мене. Бачиш, як воно…

Вибіг Шварц. Тріснуло скло ще на одній лампі.

— А тут тече Південний Буг і не може освітити навіть лікарні. От що боляче, Іванно. А восени Глинськ — суцільна пітьма. Я таких ночей темних, либонь, ще ніде не бачив…

Зиркнули обоє на ту висвітлену смугу, зупинились. Тіні перестали метатися, мабуть, чекали, доки повернеться Шварц із підсобки. Він ніс тепер кілька скелець. Сказано, австрієць. Наш брат додумався б до того відразу.

Тим часом Клим Синиця так і не дістався до Глинська. Не міг здолати океан тванюки, повернув з півдороги. А стежина на обочині вже протряхла, і пішки, напевно, добився б. Саме тією стежиною на обочині і дибав подорожній, в якому Синиця вловив щось ніби знайоме. Не то в ході, не то в шапці, не то в манері якось недбало тримати на спині мішечок, майже порожній. Але ж вечір, розгледіти ближче так і не вдалося.

— От молодець! А я, дурень, вибрався возом…

Синиця не став запрошувати подорожнього на воза, у цих краях заведено так, що, коли не проситься, — не підвозять. Даремно з такої твані поривались в небо вавилонські вітряки, виятрені місяцем. Небо скидалося на стерновиська, на яких місцями вродило гарно, а місцями де–не–де.

Подорожній, якого зустрів Клим Синиця, був Явтух Голий. Він утік з дороги. На якійсь великій станції пішов по воду для всього вагона–теплушки, непомітно розтикавши перед тим по кишенях своє добро, а дещо поклавши у відерце, і більше не повернувся до вавилонян, які і там, у дорозі, мали його ні за що, дорікали за непослідовність, за легкодухість, за брудні онучі, якими пропахував теплушку щовечора, коли роззувався перед сном й одсипався, бо ж ніхто і повік не склепив за ті ночі, доки вибралися з привіяних снігами маленьких станцій і стали на велику колію. Явтушок же спав собі як убитий, і те викликало в його трагічних супутників ще більшу злість. До того ж мав кілька гранок сала, пару буханців хліба, гарно їв, а вночі те давалося взнаки помимо його волі. Коли ж Явтушка будили, то сум огортав його і за Прісею, і за хлопчиками, і за самим Вавилоном, просто не вірилося, що там уже ніколи не буде Явтуха Голого, який початок свій брав із реєстрових козаків Голих. Він ще виважував оті сто чи двісті десятин, які може захопити там, на тій невідомій землі, куди їх везуть. Але що та земля без Прісі, без хлопчиків, без коненят і без того всього, що залишив удома складеним, змащеним, нарихтованим до весни уже так дбайливо, що і найбільший хазяїн не міг би зрівнятися з ним у цьому. З кожним кілометром дороги у Явтушкові накипало бажання втекти, що він і зробив, продумавши заздалегідь усе до найменших дрібниць. Слід віддати йому належне, він міг дещо завбачити, але ж пасував, коли йшлося про ціле життя.

Прибився додому вночі, постукався у причільне віконце, що від поля, — все те мав запокладеним заздалегідь. Жодна жива душа у Вавилоні не повинна знати про його повернення. Усі бачили його на Йордані серед стрільців, і не просто голіруч, а те не проститься ніколи, за те карають хоч рано, хоч пізно. Настрахав Прісю, заклякши у віконці, побудив і старшеньких хлопчиків, що спали валетиками на ліжку. Так тихо зачинив за собою надвірні двері, що ті навіть не пискнули. Соколюкам і не снитиметься, що він уже тут, удома. Коли вже стояв посеред хати, Пріся лише тоді об'явила побудженим хлопчикам:

— Батько прийшов…

Явтушок поклав клуночок і, підійшовши до ліжка, намацав діток руками у напівтемряві, геть усіх, сказав:

— Це я, дітки. Ваш тато… — та й заплакав над ними.

Він був одягнений, у шапці, забрьоханий, на долівці виднівся клуночок, в якому, либонь, не було для них гостинців, бо тоді чого б йому плакати. Івасько чи хтось інший із старших збовкнув знічев'я:

— Чого ви, тату? Нам було гарно без вас… Дядько Фабіян приходив…

— Фабіян? — відступив од них Явтушок.

— Не зважай на те, — заспокоїла його Пріся. — Розказуй краще, як дістався.

— Маю ноги, голову… — усміхнувся Явтушок. — Чого мені там? Що я там загубив?.. Коли мої дітки тут, — показав на них. — А міг, міг би мати там сто, двісті десятин землі, поставити собі зруба з лісу, обрости добром… Але ж я не такий, аби вас проміняти на оте все… От і чкурнув. Аж із–за Харкова. Що там діється, Прісю! Дядько і там заможний на чорноземлях, потрусили багатіїв, як грушу, в колгосп не захотіли, то їх у вагони з усім лихом, із корінням і галуззям… А як тут? Що тут?..

— Я вступила в колгосп…

— Вступила?!

— А що ж я, гірша за інших?

— Значить, я туди, я, можна сказати, на смерть одважився, а ти в колгосп? — надійшов на неї з темряви. — Ну, ну, я слухаю, Прісю, слухаю…

— Усуспільнили коней, воза, весь реманент…

— Геть–чисто весь?

— А що ж він без поля? Навіщо він? Залізяччя, Явтуше.

— І плужка віддала?..

— І плужка, і млинка… Тільки борону залишила. Для городу. Всі залишають, то і я залишила.

— Отак?.. А чи знаєш ти, що я й досі за того плужка живу не розрахований із Монею Чечевичним? Га? — захлинався Явтушок злістю на Прісю.

— Від Моні Чечевичного сама згадка. Хіба його не тим самим поїздом, що й вас?

Це трохи заспокоїло Явтушка. Не терпів ходити в боржниках.

— От гаспидство! Ледь одвернувся, як уже тобі повний злидень… Що ви там цапаєтесь, добра б вам не було? — То на діток, що висміхувалися на ліжку чи не з батька. А Явтушок свою нитку: — Ну, ну, то як же ви тут живете?

— Був пробний виїзд. Сіяти почнемо…

— Хто почне сіяти? Хто? Рубан? Звідки він знає, як сіяти і що сіяти? Скажімо, овес. Той уже було б засіяти. Овес у грязь — будеш князь. А звідки те знати Рубану?