Чтение онлайн

Свого часу ця немудра машина не на жарт сколихнула селянські уми, коли з'явилася вперше в нашім дворі. На деякий час молодь забула про гойдалку і щонеділі сходилась покататися на кіраті. Це дуже імпонувало батькові, його авторитет одразу зріс в очах вавилонян. На радощах батько діставав із чорного футлярика свою найкоштовнішу річ — старовинний кларнет, дерев'яний, із безліччю мідних клавішів, і під його музику просто–таки тут, на току, біля кірата, починалися танці, що тривали іноді до пізньої ночі. Коли ж мати дорікала батькові за ті гульки, то він говорив, що без них він зовсім розучився б грати на кларнеті, бо музика залишається лише тоді, коли приносить насолоду людям. Батько найбільше подобався мені саме в ці хвилини, з кларнетом, він весь перероджувався, крилатів, ставав натхненно–ніжним і скидався на великого чародія, та, може, найбільше захоплення в мені викликали його пальці — в житті жорсткі, мозолясті, неповороткі, вони сягали нечуваної граціозності на клавішах кларнета. Коли організувався колгосп, батько, побоюючись, що й кларнет доведеться усуспільнити, заховав його десь на горищі й пустив плітку, ніби продав якомусь великому музикантові у Глинську. Принаймні я в це майже повірив, бо вже давно не чув чарівних звуків, а всі наші спроби знайти кларнет потай від батька виявились марними. Нишпорили й на горищі, та замість кларнета ми знайшли там запасні трибки до кірата.

Пізніше, як з'явилося «Запаморочення від успіхів» (стаття Сталіна), в селі жартували, що почалося воно з нашого кірата, принаймні з коней. Батько не полюбляв жартів на такі теми, і коли одної ночі кірата розбили, то батько плакав за ним, як за великим небіжчиком. Батько приніс додому лише одного трибка, чи не найбільшого, з колишнього нашого кірата, і ми потім спускали його з гори по ялиновій алеї. Важкий, він очманіло котився вниз, аж поки не втрапляв в одну з ялин, та тремтіла від страшного удару й скидала нам торішні шишки.

Одної ночі до нас прибіг Явтушок, замалювався на дверях і сказав:

— Я їду в Зелені Млини. А ви? Не думаєте туди?

Десь у коморі без потреби висять п'ювшорки з померклою міддю, а нам згадалося недавнє, і знову якась нез'ясовно трепетна урочистість запанувала в хаті — невже в Зелених Млинах і досі ходять товарні та поштові поїзди, цього разу вже з Азії в Європу, і так само весело, як тоді, кричать паровози під самісінькою хатою (особливо ті поклики незвичайні вночі), і справляють весілля батькового народу з маминим, весілля бундючні, гучні, з переймами, викупами, шаленими бійками і мирами, до яких мій батько був не серед останніх, бо мав уже вавилонський досвід, до якого інші тільки–тільки тяглися у тій Лемківщині.

— Я залишаюся тут… — сказав йому батько. — Ось тільки старшого мого забереш до діда, на молоко з–під корови. Почав кашляти, мабуть, дістав сухот від Андріяна, а в мене корівки, сам знаєш, нема. А потім за ним приїду…

— Як знаєш…

Утеча Явтушка мала відбутися тихо, потаймиру і несподівано для тутешнього люду, тільки Фабіян був посвячений у неї, передусім як філософ, за це йому віддавали хату з усіма скарбами, яких не можна забрати з собою. Отак цей трунар і філософ несподівано став чи не найбагатшою людиною у Вавилоні. Він і справді скидався на магната, доки оглядав цей занепалий Явтухів маєток, але найдовше милувався грушею, що ось–ось мала спалахнути біло з печалі. Здається, філософ залишився задоволений оглядинами, хоча й сказав Явтушку на прощання:

— Якщо колись ще повернетесь сюди, то я знову переберусь на Татарські вали, в свою хату. Мені однаково, де жити…

Ще б пак. Великі філософи ніколи не зазіхають на чуже і позбавлені почуття заздрості. Але вони мають інший ґандж, якого не врахував Явтушок. Вони не вміють приховувати від людства своїх відкриттів, чим завдають тому неабияких збитків. Ще того ж вечора хмарою посунули до хати родичі, дальші та ближчі, і всі благали Явтушка не йти в чужу сторону, залишитися тут. Що іншого може бути за тридцять п'ять кілометрів? Те саме й там. Коли вже втік із дороги, то краще сидіти тут і чекати, ніж брести з дітками в якісь Зелені Млини…

Та вже змайстрований візок посеред хати був красномовним свідченням його непохитних намірів. Майстрував його в хаті, з різного мотлоху, одне коліща прихопив у Соколюків, і головне зараз, щоб візок міг пройти ті тридцять п'ять кілометрів…

Останній прийшов Лук'ян Соколюк не лише як сусід, а й як голова сільради. Кволий, вивіяний, в окулярах із тріснутим скельцем і з величезною драмою в душі — так і не піймав Данька і тепер може чекати від нього чого завгодно. А там хіба не те саме, хіба там інша держава, та й чи здатні дітки пускатися піхом супроти вітрів, що саме як найнялися.

— Розгубиш ти їх по дорозі, й колись будуть проклинати тебе, — сказав Явтуху.

Тріщина в скельці заважала йому, муляла око, він усе кліпав ним та обіцяв, що ось по сівбі поїде до самого Петровського і випрохає Явтушку помилування. Він сидів посеред лави, ще теплої від родичів, розкинувши руки на бильце, а Явтушок усе пробував приноровитися до візка, якого змайструвати змайстрував, та не подумав, як його вивезти з хати. Лук'ян, мабуть, здогадався про ту халепу, уважніше змірявши на око габарити візка та глянувши на двері, й посміхнувся беззлобно.

— Це далеко? — перепитав Лук'ян для годиться.

— Ні. Тридцять п'ять кілометрів.

— Далеченько, — сказав ніби для себе, як на свої теперішні ноги. — Гадаєш, там інша держава?

— Та сама, але там ходять поїзди, то вже якось легше. Подамся, куди захочу… Коли що…

Торішній мак стояв у глечику, так і його Пріся висипала в торбину…

— А все Йордань… — Лук'ян зіп'явся з лави. — Я знав, що це добром не скінчиться, але що я міг супроти Вавилона…

— Ти — що? Те саме, що й ми. Але ж Рубан міг якось заступитися? Не вбив же я його. Нехай живе, нехай будує свою комуну. А мене, бачиш, зігнав із рідного гнізда. Хату я довірив на Фабіяна, отож матимеш тепер сусіда акурат для тебе. Одна душа, одна власть. А я не такий. О ні, я не з таких!..

— Явтуше! Явтуше! Бити тебе нікому. Скільки діток, і вибігти з обрізом? На кого? Проти кого? Явтух Голий у стрільці побіг?..

— Нічого, куркульню вивезли, врятували, а ви тут колись подохнете з голоду. От згадаєте Явтушка… Там я тобі винен якусь копійку, то ти перечекай трохи, я передам звідтіля. Люблю позичати, але люблю й віддавати людям. Я такий…

Лук'ян підійшов до діжки з водою, зачерпнув мідною квартою і, перш ніж напитись, сказав:

— Ну, ну, побачимо…

Пив довго, десь–то його палило, смоктало всередині. Коли він вийшов, Пріся сказала про нього:

— Бідний Лук'яньо, зовсім зморився… От що робить посада з людиною. А які ж були Соколюки!..

Явтушок іще щось згадав, вибіг за Лук'яном і закричав у ніч:

— Гей, Соколюк!

Вони довго бубоніли про щось за ворітьми, а тут, посеред хати, стояв саморобний переселенський візок, голоблями догори, уже весь у дорозі, і явтушенята поснули, так і не дочекавшись батька. Ніде мені так гарно не спалось, як тут…

Побудили нас до світанку. Не форкали спросоння коні, як колись бувало, не чути було хазяйського ґвалту в подвір'ї, що завше зчинявся в таких випадках. Візок уже стояв надворі, його, мабуть, винесли з хати боком, і коли ми всі вийшли до нього, то Явтушок раптом згадав ще про якусь річ, якої в останню мить не виявив у візку серед інших пожитків. То був кларнет, якого дав батько, щоб великий тамтешній капельмейстер навчив мене грати по нотах. Сам батько не знав нот, а слух я мав поганенький, батько нічого не спромігся мене навчити без нот. Явтушок поклав кларнета у візок, сказав:

— Це тобі, щоб не байдикував там…

Явтушок впрігся у візок і, викотивши його за ворота, твердо рушив уперед, наче все життя готувався до цієї мандрівки. Я рідко бачив його таким рішучим, як зараз, у візку, на вузенькій вулиці, яка і колись була початком тридцяти п'яти кілометрів.

Біля хреста з розп'яттям Явтушок зупинився. Звідси було видно всю Вавилонську гору, тут завше прощалися з рідним селом новобранці. Варто було б котромусь із нас добігти до школи — це крок ступити, постукатись у віконце до Арсени Людвиківни, старенької доброї вчительки, і сказати їй, що ми їдемо з села, і нехай більше не чекає нас за партами, на яких залишено наші безсмертні імена на випадок, якщо ми нікуди не дійдемо, — але Явтушок вирішив це зробити сам, і ми довгенько чекали його біля розп'яття.