Чтение онлайн

Десь опівночі, в розпалі балу, над'їхав Македонський, став на дверях, розглянувся, тоді жестом поманив Клима Синицю з кола (той посмілів і саме вальсував із Варею). Синиця вдав, що не зважив на жест Македонського, один вид якого промовляв більше за слова: треба їхати Синиці.

На припросини Мальви, яка була господинею балу, Македонський не піддався, стояв біля входу, чекав Клима. А тому таки не хотілося обривати цього першого вальсу з Варею. Македонський далі не заважав їм, напевне, і сам був зачудований, він ще ніколи не бачив такого танка — чистого, одухотвореного. Потім Синиця довго не міг знайти свого шкіряного кашкета на вішалці.

Із Синицею поїхав і Соснін, а тут, під впливом балу, вже хтозна–що подумали!..

Музики заграли пісню: «Ой забіліли сніги, та й забіліли білі», співала стодола, а надто трепетно виводив Явтушок.

Фабіянів цап, скориставшись із замішання, таки прокрався на бал, оскільки ж були тут і затяжілі жінки, яким, за вавилонським повір'ям, навіть глянути зась на живого цапа, то філософ заховав його під бенкетним столом, припросив до чарочки і ковбаски агронома Журбу, який також чогось присмутився.

— Будьмо, пане агроном! — іронічно мовив Явтушок.

— На бурякові бали панів не запрошують — їх давно немає, — відрізав Журба й додав: — І цапків також, між іншим, не запрошують.

Журба намацав ріжки цапа під столом, холодні, як у мерця, витяг його, вкрай ошелешеного таким викриттям, з запілля на середину клуні і відразу ж підняв тим настрій балу.

— За Фабіяна! — пожартував хтось із вавилонян.

— За обох Фабіянів!

Філософ підвівся, щоб поклонитися людям за таку честь, але тут почала сліпнути гірлянда лампочок під стріхою, сліпнути поступово, аж доки не погасла зовсім.

Ледь настала пітьма, як отой давній Вавилон одразу ж нагадав про себе. Почав хтось один, а тоді й інші — старий Вавилон, забувши про честь, дав волю своїм приспаним пристрастям. Надто спокушали ціленькі тушки на шворках — баранці та індички. Лук'ян Соколюк, ставши на дверях, піймав чи не Явтушка з чимось пахучим, либонь, із баранцем.

— Це ти, Явтуше? Поклади на місце! Баранця поклади!

А той геть чужим голосом:

— Господь з тобою! Чи тобі повилазило? Ніякого Явтуха!

— А хто ж ти?

— З Прицького я…

— Що ж ти робиш, клята душе?

— Гостинчика діткам… — Так і виприснув з баранцем.

А старших діток під клунею у нього аж п'ятеро, гуртом ухопили баранця з таткових рук і додому. Хотів ще й індичку вихопити для них, звечора примітив її на шворці — третя від краю, та випередили.

Тут знову зачахкав локомобіль на подвір'ї колгоспу, змигнула гірлянда під кроквами, висвітивши клуню, і що ж: вавилоняни сиділи за столами так, наче й нічого прикрого тут і не сталося, обличчя безневинні, просто ангельські, і Явтушок сидів статечно на своєму законному місці поруч із Прісею, ховаючи під столом ще масні від баранця руки. «Оце вам, браття, Вавилон!» — розреготавсь у тій тиші з подиву хтось із гостей, за ним пирхнув і Явтушок, тоді лемки, тоді й інші — такої хохітви, напевне, не чуло людство з тих пір, як почало збиратися на бали. Якийсь істеричний безглуздий сміх, а може, на те й бал, щоб бодай раз на рік посміятися від душі.

Мальва хотіла вгамувати їх, перекричати, та зайшлася кашлем, дрібним, як шріт на перепела, от–от задушить її. Оживши, кинула їм: «Хай інші. Але ж ви, вавилоняни! Коли вже станете людьми врешті! Не хочу навіть умирати з вами на одній землі! Не хочу, не хочу, не хочу…» — зірвала з голови білу вив'язку з коронкою і вийшла з балу — у платті, в самих лодочках і з сухотами, напевне. В тиші, що запала нараз, музики заходились продувати свої натруджені труби. Журба вибіг за Мальвою, можливо, на правах її партнера по танцях або ж з якогось більшого інтересу до неї.

Ніч була темна, на греблі багнюка визула Мальву з лодочок, Журба ж замість того, щоб підхопити босу на руки, сам тримався за її вільну руку, несміливо, ледь–ледь, та все втішав, що не варто так близько приймати до серця те, що скоїлось, що й лемки лише тут такі благочестиві, а там, на своїх балях (так вони вимовляють це слово), також не кращі за вавилонян. Зважити слід і на те, що діло відбувалося в клуні, він певен, що в гарному палаці ніколи такого не сталося б. «А взагалі, Мальво, ми ще не визріли для великосвітського балу». Коли привів її, мати кинулась з печі, засвітила в хаті й, зиркнувши на доччині ноги, заголосила: «Ой божечку, пропала дитина, пропала!» Мерщій розтопила піч, щоб нагріти води та попарити ноги, але води в діжці катма: «Через той клятий баль і вода в хаті висохла». Журба взяв відерце, побіг по воду, але своєї води у Зінгерів не було, то криницю знайшов не скоро. «А цей рудий не міг узяти тебе на руки й принести, щоб не йшла боса? Та інший до самих Зелених Млинів поніс би таку на руках…»

Раненько прибіг Савка, сказав, що прибув товариш Чубар і хоче бачити Мальву. «Знав, коли приїхати. Он вона вся горить у кожухах», — показала мати на ліжко, завалене кожухами. Савка підійшов до ліжка, упевнився в тому і побіг кликати з балу Варю Шатрову до хворої.

Заметушилися кулінарки у фартушках, мали припаси у ближніх хатах, то наносили трохи свіженького, тепленького для товариша Чубаря. Щоправда, відродилася не вся та райська картина, про яку нагадували кілька шворок над столами. Коли Чубар позирав на них і ніяк не міг збагнути їхнього призначення, то подекуди спалахував смішок, аж доки Фабіян не пояснив гостю, що на тих шворках висіли п'ятимісячні баранці, якими мали частувати дорогих гостей. «Що він меле? Що він меле?» — вжахнувся Лук'ян, ще раз упевнившись, що надалі не можна допускати філософа до великих людей.

І обличчям, і одіжжю, і манерою триматися за столом Чубар ніяк не нагадував їм того голову Раднаркому, якого вони знали по портретах і якого кожен собі прифантазував уже тут перед його появою в цій стодолі. Він скоріше скидався на простого селянина, перевтомленого, так наче щойно прийшов сюди з борозни. Та коли почав говорити про Терещенків, Харитоненків, Браницьких та інших цукрових магнатів, на яких до революції Україна гнула спину, то розбуренів увесь і неначе вивів усіх з клуні до того палацу, який сьогодні закладуть тут, у Вавилоні, щоб надалі там справляти свої бурякові бали. Уряд вирішив збудувати на Україні в найближчі роки сім таких показових палаців. Потім танцював із кращими ланковими і був запрошений лемками на їхній бал, який відбудеться в них через тиждень. Виявляється, він знає про них і приїхав би з охотою, та якщо вкинеться у бали, то коли ж тоді керувати Раднаркомом?

Зі сходом сонця всім балом піднялися на Замчисько, найвищу точку у Вавилоні, Чубар зачитав там постанову Раднаркому і власноручно заклав перший камінь до майбутнього палацу. Звідти Соснін повіз його в Семиводи на оглядини першої МТС. Та найбільше Чубар вразив вавилонян тим, що перш ніж залишити Вавилон, забажав провідати хвору господиню балу — Мальву Кожушну, а принагідно там і показали йому знамениту вавилонську гойдалку. Якби не так ковзько на кленовій дошці, то, напевне, і сам політав би над прірвою…

Для Мальви і для комуни була то трудна весна. Коли Синиця засів у Глинську, схоже — надовго, метався по селах, знешкоджував останні вилазки ворогів, здебільшого несподівані й жорстокі (у Прицькому стріляли в Рубана, коли той повертався вночі додому), Мальві довелося очолити комуну в цей, може, найтяжчий час. З іншого кінця Семивод, хотілося того чи ні офіційним властям, а передусім самому Климу Синиці, насувалася на комуну інша несподіванка. Новий колгосп животів по колишніх куркульських дворах, худобі бракувало ясел, кормів і води, коней доводилось двічі на день ганяти на водопій аж до озера, вівці задихались у тісних кошарах і падали щодень десятками, а в комуні стояли просторі стайні, корівники, вівчарні… Отож голова колгоспу, недавній комнезамівець Родіон Чумак, і спрямував свої зусилля в цей бік, повів політику злиття з комуною. Для початку пригнав овець і зайняв порожню кошару (комуна звела своїх овець через пошесть), потім запрудив подвір'я комуни напіввиснаженими кіньми, які порівняно легко пробились до комунівських драбин із запашним сіном, а довершив справу волами. Ну а далі Родіон Чумак узявся за самих комунарів, агітуючи їх, щоб добровільно вступали в колгосп «Комунар». Саме в цей час «скасувалося» ще кілька комун (Ободівська, Ксаверівська, Ружинська), і те лише давало снаги Родіонові Чумаку, який відчув, що час працює на нього. Одного ранку на фасаді комунівського палацу з'явилося гасло, написане від руки на білій сталці полотна: «Товариші комунари! Вступайте в колгосп “Комунар”!» Тим гаслом по суті було покінчено з комуною, і все ж комунари ще трималися свого, виставляли на ніч своїх сторожів, удень осібно виходили на сівбу, ще мали надію, що за комуну заступляться зверху. І ось одної ночі заступник справді з'явився.