Чтение онлайн

Нам припало збирати черешню в саду Властовенків. То був старий уже й чималенький сад, що займав велетенський пагорб; кінчався сад ліщиною в лузі, колонія ж черешень була на горі, неподалік хати, де жили Властовенки: мати, якої ми так і не побачили в той день, хоч нам усім хотілося побачити колишню наймичку Гордини, Паня Властовенко та чоловік Пані Микола Рак, який працював кочегаром на паровозах, усе десь був у рейсах, а сюди навідувався вряди–годи. Кажуть, він високий, худорлявий, випалений біля топок на паровозах. Його батько, старий Рак, працює будочником на перегоні, але сам звідси, із Зелених Млинів, нібито навіть доводиться якимось далеким родичем Властовенкам. Одне відомо: Раки були безземельні здавен, ходили в батраках, а потім, коли було прокладено залізницю, кинулись туди шукати правди для свого роду, захопили чималенький шмат залізниці від Пилипів до Мансур, але вище будочника там не піднімались. Зате на всіх переїздах, у всіх будках — самі Раки, старі вже, клешняві, вусаті, погорблені від залізних лап та кайл, і молодші, що ходять щосуботи до лемківського клубу за п'ять, а то й двадцять кілометрів, потім на ходу чіпляються до досвітніх поїздів на підйомі і ідуть із клубу до своїх будок, де діток, як маку, знову для тієї ж дороги. Чи не саме в отакий звичний спосіб і виходив, точніше, виїздив Микола Рак Паню Властовенко, одруження з якою Раки начебто розглядали як помсту Гордині за поневіряння їх роду–племені. Микола не просто полюбив Паню, або як її ще звали тут — Паньку, любив зі своїх поїздок повертатись до її велетенського саду, який до настання білої черешні лишався без сторожа і тому міг вважатися Властовенковим, хату ж Властовенків молодий Рак не брався ані пересипати, ані ремонтувати, вона вросла в землю по самі вікна, лише клуня на підмурку височіла в небо, немовби тримала на собі хату. Микола кохався на радіо, тому і використав високий гребінь клуні для антен, поставив там щоглу, та не одну, й обснував ту старовинну хавіру густою сіткою дротів, на які мали ловитись для Пані загадкові згуки всесвіту. Дроти ж самі по собі залишалися б просто безглуздим плетивом металу, якби їм не надавали якоїсь вищої дисципліни й доцільності білі фарфорові ізолятори — од великих до найменших, по яких дроти стикалися і над клунею, і на деревах, ба навіть на тих черешнях, на які ми видерлися з полотняними торбинками на шиях.

Командував нами Купріян, садівник і городник, за скнарістю не менший фанатик за Липського, старий парубок і шепотун (він завжди про щось невдоволено шепотівся з самим собою), новітній мічурінець, який нічого такого не вивів у Зелених Млинах, але пишався листуванням із Мічуріним, у власному саду творив різні дивацтва з деревами і дійшов з тим до того, що понівечив мало не всі дерева, примушуючи груші ставати яблунями, а яблуні грушами. Лель Лелькович запрошував його щовесни для підчистки шкільного саду, заодно він давав нам кільканадцять уроків щеплення, під час тих уроків також про щось невдоволено бубонів, нарікав, мабуть, на нашу непохапливість та невторопкуватість до того старого як світ процесу, відомого іще з вавилонських садів Семіраміди. «Тьфу!» — скаженів він під кінець кожного уроку, складав свого садівничого ножа, якого носив на ланцюжку біля пояса, зачісував білу куделю на голові, що геть мокріла йому під капелюхом із пропітнілим дном, нагострював вуса і казав про нас: «Темінь темінню. Ви тільки знаєте обносити чужі сади, а самі не створите на цій землі нічого великого, окрім собі подібних. Ідіть, слухайте свого Леля Лельковича, а на мене вже чекає товариш Липський». Ходив Купріян підтюпцем, в такт своєму бубонінню. Може, він белькотів щось несусвітне і підсвідоме, вигадавши собі отаку музику для біганини. За тією біганиною він, природно, не міг помітити жодної лемківни впродовж усього свого життя, хоч і кажуть, що колись він кохав Панину матір, коли ще та служила в Гордини. Якщо й кохав, то, напевне, без взаємності, а так, як кохають дерева. Ти можеш дивитись на нього, милуватися ним, навіть захоплюватись, а воно того не знає, воно любить собі або ж дерево поруч, або ж дерево в іншому саду, по той бік ставу чи по той бік річки, а то навіть і в іншому кінці Зелених Млинів. Ту любов оплодотворюють бджоли, коли сади цвітуть, а трутні потім користаються плодами любові… Купріян саме зараз чи не бубонів про любов дерев, бігаючи від черешні до черешні і клянучи нашу невситимість. «Агов там, коли ж ви вже почнете збирати для колгоспу?» Чує, як кісточки падають у траву, а то й йому на капелюх, і від того зовсім шаленіє, погрожує кулаками, кричить: «А добра б вам не було, коли ви дбаєте лише про власну потребу!»

Черешні крупні, як яйця одуда, жовтаво–білі, прозорі, запашні, прохолодні іще від ночі, ковтати їх легко, приємно, перед тим всуціль кілька днів йшли дощі, обмили їх, наготували для нас, тому торбинки на шиях наповнювались поволі та вже тоді, як тіло стало непридатне для рухів і для праці, а лише праглося йому упасти на землю (як і застерігав Липський) й полежати на прохолодній садовій траві черевцем догори. На деревах, у гіллі, не стало сміху, вщухли веселі перемовки, вгамовані наші душі прагли спокою та тиші, і від того Купріянове бубоніння розливалося десь унизу, як дзижчання розлючених джмелів, навіваючи сон на нас, що мали відпрацювати за завданий колгоспові збиток. А тут ще Паня прийшла з мискою, саме під моє дерево. Й до Купріяна:

— Дядьку Купріяне, мама хворі лежать, захотіли черешень, то оце просять вас…

— У них є трудодні?

— Які ж трудодні? Кажу ж, хворі лежать. Іще з Водохрещ не встають.

— Я не лікар, я садівник. Залиш мисочку, я потім принесу. Але так, щоб Липський не знав. Бо кожна бубка на трудодні. Я ще й сам не пробував, які ті черешні. Але хворій, ясна річ, не можу відмовити. Залиш мисочку. Залиш. Он там, у бур'янці…

Паня поставила полив'яну мисочку на траву, ще постояла, підвела голову, і наші очі зустрілись у міжвітті. Були то великі сумні очі, либонь, карі, а може, темно–сині, випромінювали вони пломінь тихий і навіть холодний, здається, я вловив на мить барви того погляду, що проникав до мене крізь біле гілля. Це тривало одну–другу мить, потім вона опустила очі долу і хотіла вже йти, залишивши миску на траві, але я, вже й сам не знаю, як це сталося, зупинив її:

— Стійте! Не йдіть!

— Це до мене? — завагалась вона.

— Стійте. Я зараз…

Доки спускався вниз, забоягузів, захитався, та й Купріян їсть мене рудими очицями, ще не знаючи, для чого я спустився з черешні, адже кожна торбина мала вервечку, з допомогою якої можна легко спустити вниз повну торбину, а коли Купріян її спорожнить — підняти знову. Бо не так–то й легко забиратися на черешню, стовбур якої високий і загорнутий у слизьку, ніби змащену салом, кору. Знімаю торбину з шиї, підходжу до мисочки, витрушую туди черешні і підношу їй, як дарунок освітленої її поглядом душі. Паня стояла, помітно знічена і навіть розгублена, її очі дивилися кудись понад мене — саме так, були то темно–сині очі, шия у неї висока, біла, як на ставу лілеї, під батистовою кофтинкою тривожно дихали груди, Паня плакала.

— Постав, — сказала вона. — Дядько Купріян потім принесе… — Повернулась і пішла геть, висока, несхилена, з чорною косою, що сягала мало не подолу спідниці. Я залишився стояти з мискою, насипаною вщерть, черешні скочувались одна за одною, падали у траву і ставали там слізьми, бо коли я знову надів торбину на шию і хотів визбирати погублені черешні, — їх там не було. Купріян сказав мені:

— Ти з Вавилона, а поводишся так, наче садовив ці черешні. Доброчин який! Скидай торбину і можеш іти.

— Чому, дядьку?

— А тому, що ти образив людину. Тиче їй мисочку черешень…

— Адже там хвора…

— Сліпець такий, — вів своєї Купріян. — Ти ж бачиш, що я одну черешню не обриваю. Он ту, найкращу. Для них залишаю. А він, чудець, тиче їй мисочку. Тьфу! — сплюнув Купріян. — Не буду ж я пояснювати їй при всіх. Кажу — залиште мисочку, я потім принесу. Навчився там, у Вавилоні, вискакувати поперед батька. Забирайся, поки я не пересерджусь. Піди посидь над ставком, нехай я прохолону. Ва–ви–ло–нянин!..

Я пішов. На вервечках то там, то тут почали спускатися повні торбинки. Купріян, як очманілий, бігав від одної до другої, відв'язував їх, висипав черешню у ящики, на яких була друкована етикетка з кетягом білих черешень. Я сидів над ставом і ніяк не міг уторопати, за віщо мене спроваджено з саду. З води мені ніби сяяли очі Пані, й гіркоти на душі не було ніякої, а з'явилося там щось вельми високе. Плин думок усе обертався довкола неї, і приверзлося там, що якби я був таким дивно вродливим, як наш директор Лель Лелькович, то неодмінно закохався б у Паню. Ще не здогадувався тоді, що то і було моє перше кохання, якому довелось іще багато років чекати взаємності.

Через кілька днів, скупавшись якось у надвечірок, я забіг до саду глянути, — чи правду казав Купріян. Де–не–де ще виднілись черешні на тих деревах, які обніс Купріян, а одне дерево було ніби облите діамантами. Під деревом стояла вигониста драбина, зіперта на стовбур, а в гіллі хтось шелестів листям. Я підійшов ближче: то Паня обривала черешні у білу наволочку, прив'язану до боку. На бічній гілці сидів Лель Лелькович, звісивши ноги в лакованих черевиках набосоніж і курив. Ми, курці–початків–ці, знали, що він курить «Сальве», яке привозять на станцію Пилипи з Одеси, а вже з буфету «Сальве» потрапляє у Зелені Млини. Я мало не скрикнув і пустився по стежині вниз у ліщину. Паня засміялась на дереві, вона здогадувалась, що так міг утікати лише учень від свого директора.

Всю ніч через Зелені Млини йшли та йшли поїзди, ще, либонь, ніколи їх не було так багато. Із кожного може зійти Микола Рак із залізною валізкою, як він це частенько робить. Інколи ж він скидає лише хліб для Пані (свій кочегарський пайок у дорогу), скидає його біля одної з будок Раків, а вже родичі, переділивши його, приносять Пані додому.

Не минуло й тижня, як волячої шкури на бантині не стало. Забрано її, напевне, вночі, бо ще вчора Журба бачив її, зазирнувши ненароком до клуні. За такою шкурою, до того ж іще не зовсім вив'яленою, напевне, приходять удвох, одному з нею не впоратись. Журба був певен, що шкури забирає хтось із Зелених Млинів, при тому хтось із недалеких сусідів, бо ж малоймовірно, щоб за тим добром поверталися ті, хто так акуратно розвішує їх на бантині, гадаючи, мабуть, що це достатня плата господарям за клуню Парнасенків та за вміння оберігати таємницю. Після зникнення останньої шкури Журба вперше збагнув, що він став жертвою жахливого парадоксу: адже злодії гадають, що шкури з бантини забирає він, Журба, а не хтось інший. Тепер ті загадкові люди мають усі підстави вважати його за свого мовчазного спільника, адже так чи інакше, а вони платять йому, а попросту кажучи, діляться з ним, як і личить справжнім «лицарям» злодійського етикету. Подальша експлуатація клуні нічого доброго не могла обіцяти Журбі, й він, усупереч своєму терпінню, яке виявляв досі, все ж змушений був удатися до захисту товариша Македонського.

Одної ночі хтось постукався у причілкове віконце, яке виходило на терновий гайок.

— Хто? — запитав Журба, певен, що це ті самі злодії.

— Відчиніть. Свої.

— Хто свої? Я нікого не жду. Дайте спокій.

З ліжка схопилася Мальва, відсторонила Журбу од вікна. Сказала їм:

— Ідіть собі! Ми не займаємо вас. Чого вам від нас іще?

Ті вибрались із гущавини, перейшли до іншого вікна, постукали настирливіше. Коли Журба знову підійшов, пучки пальців виднілись на шибі, а трохи вище на склі розплескався ніс. Журба пильно розглядав обличчя.