Чтение онлайн

Щовечора мені доводиться забирати з череди корову, дідову Квасолю, не корову, власне, а лише живий спогад про неї, клуби видимаються зі шкіри так, що хоч відра вішай, як на коромислі, роги також окам'яніли зовсім і скидалися на два змертвілі відростки з білої голови, загалом ще досить бадьорої; вим'я ж від довголітнього ношення молока стало так близько до землі, що могло вільно вмиватися у росах навіть у малотрав'я. Обов'язок супроводжувати таку істоту через усі Зелені Млини був не з веселих, до того ж Квасоля раз по раз зупинялася перепочивати, і тоді зрушити її з місця майже неможливо, а бити таку великомученицю вважалося за глум не лише в індусів, а й у лемків. Корівка була рябенька, але не чорно–біла, як більшість рябих, а малиново–біла, притому одна масть не гнітила другої, а лишень обидві так гарно скомпоновані, що око на них просто відпочиває. Такої гармонії, звичайно, могла досягти лише природа, заздалегідь подбавши і про барви, і про малюнок. Квасоля саме зупинилась перепочити посеред дороги, а я собі стою збоку і милуюсь її кольорами на тлі жита. Малиновий колір зливається з вечором, а білий колір зливається з житом, так що обрисів корови майже не видно, а видно лише самі пасма барв, розлитих ніби знехотя, але крупними мазками. Певна річ, здалеку така картина справляє неабияке враження. Аж тут прямо на нас летять на колах [17] двоє: Лель Лелькович у білому, а за ним Паня. Не на колах летять, а на крилах, на самому натхненні. Вже чути скрегіт шпиць переднього кола, Квасоля ж стоїть як укопана, а всі мої спроби зрушити її з місця довчасу виявилися марними. Лель Лелькович в останню мить звертає в горох і падає там разом із колом, а Паня сміючись проскочила з іншого боку попід житом, залишивши на коров'ячому розі срібні ниточки свого сміху, — я помітив їх, вони бриніли, хоч могли то бути і звичайні степові павутинки, які павук–чередник снує надвечір на рога. Заподіявши ту диверсію проти мого директора, корова відразу ж рушила далі, тоді як пастух мав відповідати тепер за її вчинок. Я подумав, як мало корови знають про своїх пастухів, а ще менше про їхні стосунки з людством. Лель Лелькович вибрався з гороху, його біла сорочка стала на ліктях суціль зеленою (на щастя, він сам не мії того побачити), про корову мою не зронив ні слова, буцімто не вона спричинилася до всього, а, віддаючи належне мені як представнику Вавилона, звернувся до мене словами з Валтасаровою бенкету, суть яких тоді ще лишалася загадкою для мене: «Мене, мене, текел, перес» [18] , а засміявшись, додав: «Отак, хлопче…»

Тоді розбігся на одній нозі, другу тримаючи на педалі, розігнав коло, і тут я з жахом побачив, що його білі чесучеві штани на одному делікатному місці мають той самий колір, що й лікті. Йому б краще повернутись і переодягтись у чисте, він–бо ж помчав наздоганяти Паню, а я побрів за коровою, роздумуючи про те, що на екзаменах Лель Лелькович неодмінно завалить мене на історії Вавилону, інакше б навіщо йому прорікати ті загадкові слова, що виникли дві тисячі років тому. Паня ж, напевне, мене не впізнала, вона вся була поглинута тим, щоб не зіткнутись із коровою. Була вона у зеленій спідниці, ноги в білих лодочках, засмаглі, коліна відливали туманцем, чорну косу вибрала наперед й обгорнула нею шию, як шаллю, інакше коса могла б потрапити у шпиці заднього колеса. Мені б згоріти від сорому, якби і Паня упала у горох через мою корову.

За гороховим полем вони повернули на заводський тракт, який вів у Журбів до цукрозаводу. Туди час від часу привозять кінофільми, і Лель Лелькович не пропускає жодного.

Доправивши корову до ясел, я поцікавився у баби Павлини, чому дід не завів кола.

— Було, — мовила Павлина, ховаючи посмішку в куточках уст. — Через це коло мене і видали за нього в Зелені Млини. Такої чудасії у наших Паньках тоді ще не бачили зроду. Та коли дід помер, то я подарувала коло Лелю Лельковичу. За надгробну промову про діда.

— За одну промову? — ледве не заплакав я, уявивши себе на тому колі поруч із Панею, точніше, Паню поперед себе на рамі, як їздять іноді парубки в Зелених Млинах.

— Але за яку! Усі плакали… — сказала баба Павлина й, кинувши дрібку солі в дійницю, пішла до Квасолі. Корівка вже втратила смак до трав, їла полин на пасовиську, і молоко від того таке гірке, що пити його було над силу, хоч баба Павлина розхвалювала його як могла, казала навіть, що молоко з полину цілюще, бо то однаково, що пити євшан–зілля.

Поверталися вони пізно. Я стояв під шовковицею при самій дорозі. У дідовому колі ланцюжок робив пропуски, і Лель Лелькович помітно відставав од Пані. Зорі втікали від мене у нікелі велосипедів, про щось тихо шепотілося жито, за білим ланом якого виднілися чорні труби млина. Коли вони закурять — Зелені Млини відразу заживуть іншим життям, іще не відомим для мене. Досі ж труби не куріли й разу від самої весни. Лель Лелькович, напевне, проводжатиме Паню аж до хати.

А тут іде довжелецький потяг, коли слухати перестук коліс, паровоз метає у ніч іскри, сопе, стогне, йде на підйом, на повороті подає протяжний гудок. То міг бути сигнал для Пані від Миколи Рака. Певно, знову скинув для неї хліб, який видають кочегарам перед рейсом. Бабуся сказала з пітьми, що мені ще рано вкидатися в парубки і так пізно приходити, а молоко для мене стоїть на столі у глечику, як завше. А ще втішила, що залишився якийсь тиждень до нового хліба. Місяць тому вона говорила те саме. Чи є щось прекрасніше на світі за наших бабусь, які напувають нас євшан–зіллям… П'єш його прямо з глечика біля вікна і думаєш: а оце ж Лель Лелькович іще повертатиме від Пані додому, стежки відтіля звивисті, коло високе, їздець може впасти і вбитись… Бабуся то вмирає на полу за відгородкою, то знову дихає рівно і тихо. А ти лежиш, думаєш собі про те, що колись твій дід спав на цьому ліжку під віконечком, маленьким–маленьким, але в чотири шибки, такі віконечка ставлять у хатах чи не для онуків. Гілка з вишнями зазирає до нього, а наче вчора та гілка була ще зовсім біла… У Вавилоні такого густоцвіту я не бачив, може, тому, що нема там і такого віконечка. Десь у Липських завалували собаки, зненацька завалували і зразу ж ущухли — то повертається від Пані Лель Лелькович, повертається через греблю, яку хто й зна скільки років тому насипав для нього старий Смереченко. Тепер у його хаті живуть Липські. Лише великий Фабіян міг би збагнути ті тайни світотвору, над якими я бився цієї ночі під несамовиту музику поїздів, у якій вчувалося більше праці, аніж натхнення.

«Помер старий Снігур — Варин батько. Ми викликали Варю телеграмою з Великого Устюга, але на похорон вона не встигла. Довелось нам із Марсіянином ховати старого. Варя потім приходила в райком подякувати за допомогу. А допомога яка там: дошки для труни та вавилонський оркестр. Отож Варя зовсім осиротіла. Син залишився на Устюгу, там баба теж на ладан дише. Варя одна, ображається, що ти їй ані словечка зі свого Білого Лебедина. Квартиранти, — каже, — всі однакові: їдуть і забувають… І правда. Словом, вона повернулась звідти якась не така, як була. Може, смерть батька, а може, що інше… Я так собі думаю: ану ж там об'явився цей самий її Шатров? Як подумати, то ніщо її тут тепер не тримає, могла б податися туди. Я кажу про неї.. А ось якось Глинськ без неї — не те… Що надає ваги цій жінці? її минуле? Ні, ні, ні… Тут я з тобою не згоден. Є щось інше, щось таке, про що не може знати ніхто… І ми з тобою не знаємо. Тобто я кажу про себе. (Даруй за пляму, саме підкручував ґнота у лампі, то недогляд маленький, а переписувати не хочеться.) У Глинську стоїть суша, вже кричать у ліщині горлиці на дощ.

Говорив Сосніну про цей самий журнал, який був настільною книгою старого. Він і досі вважає, що для деяких областей Росії, таких, як Костромська, де нема великих полів і великих сіл, а все деревеньки, галявини, затиснуті лісом, та мокрі луки, добре було б спрактикувати невеликі ферми на державних наділах. Там лежать велетенські території без ужитку, болота і ліс витісняють людину, а відступати нікуди. Колись ці території мають стати житницею держави, місцем найпередовішого в світі тваринництва, такого, як голландське чи бельгійське нині. І це могли б зробити оті його державні фермери. І взагалі, цей Соснін знає стільки, що, коли б я стільки знав, я б помер. У Древній Греції кілька років підряд лютував голод — з 330 року по 326 рік до нашої ери. Тоді греки кинулись сюди, до Пантікапею, на пшеницю. Соснін твердить, що вони вивозили морем близько ста тисяч тонн нашої «кримки» щороку. Я і не знав, що цій «кримці» стільки років. Соснін ще каже, що в Америці теж наша «кримка», — вони вивезли, а може, й викрали її з Криму, і тепер їхні фермери творять на ній чудеса — беруть по 200—300 пудів з гектара на звичайних каштанах. А тепер уяви собі, що може статися з «кримкою» на наших чорноземах! Коли Європа виснажиться, вщент висотавши плодючі сили землі, ми тоді саме будемо у розквіті і зможемо прогодувати не лише себе, а й усю Європу, тому вона вже тепер має триматися нас, як свого єдиного рятівника у майбутньому. Отаке читає Соснін у своїх лекціях.

Ще одна новина. Зелені Млини іще торік звернулись до ВУЦВКу, щоб забрати їх від Шаргорода і приєднати до Глинська. Там лемки — лемківське село — великі бурякосії, кохаються на ячменях, на пиві та на музиці. ВУЦВК зажадав нашої думки, а думка яка? Станція Пилипи теж відходить до нас, і Глинськ матиме прямий вихід до великої залізниці. Я дав згоду, обережну, щоб, бува, не передумали у ВУЦВКу. Головує у них Аристарх Липський, лемок, їхній революціонер. Уранці поїду туди, хочу побачити, що ж воно за народ — лемки. До Шаргорода їм стало не з руки… До нас на сім кілометрів ближче, вони ж твердять, що на всі сімнадцять, а по–моєму, воно однаково, тут, напевне, якась інша причина… Отож доведеться прив'язувати лемків до Глинська. Соснін уже там побував як директор МТС і просто в захопленні від них. Прочитав їм лекцію про роль МТС у світовій революції…

А так усе по–старому. «Корчма» працює, колесо під нею лопотить, церкви нагадують про себе дедалі рідше, оце тільки святі отці заходились освячувати криниці у Глинську та довкруж, щоб викликати дощ… на довгоносика. Просто спасу від нього нема. Кинули ми на довгоносика приватних курей. А знаєш, хто придумав наслати курей на довгоносика? Фабіян, вавилонський філософ. Проста, здавалося б, річ, а геніальна. Курка робить те, що їй завбачено природою. Правда, для цього вона має бути голодна…

Оце прийняли до партії Родіона Чумака з Семивод. Там тепер колгосп «Новий світ», і всі комунари вступили до нього, за винятком старого Сіповича, того, що прибув з Америки, ти все бився з ним у шахи. «Покуль подождем». Вступить… Листа вкину у Пилипах на поштовий, щоб Харитон Онуфрійович Гапочка не читали. Ось тобі вже і перша маленька вигода з Зелених Млинів».

Колись у Зелених Млинах ставили на межах, як і повсюди на Побужжі, межові камені, які, проте, легко було вночі пересунути в бік сусіда й відбатувати тим способом шмат його поля собі, до чого тут вдавались не раз і з неабияким успіхом, хоч іноді доходило до кровопролиття. Запеклого викрадача меж Макашку Воронця хазяї піймали на гарячому і зарубали посеред поля. Після того випадку і напоумились замість каменів садовити на межах шовковиці, молодь яких можна було дістати саме на той час у зеленому поясі залізниці, куди їх привозили чи не з самої Маньчжурії. Молоді деревця гарно приймалися, а прийнявшись, легко викрили б і найзапопадливішого злодія чужого поля, якби тому заманулося їх пересадити. Вкорінившись, ті мовчазні вартові трималися за межу міцно, так що господар поля міг спати спокійно, доки вони стояли на чатах.

Тепер ті шовковиці понад дорогами та ровами втратили своє колишнє призначення, однак і досі можна почути в Зелених Млинах: «А зародила наша маруша [19] , аж чорна стоїть». Або: «Пішли б но ви, дармоїди, на рів та набрали наших ягід для пирога», — то батьки до дітей. Колись і людину тут вимірювали числом шовковиць на її межах. Коли ж дерева почали плодоносити, то вабили до себе дітей, птахів та мурашок. І ще з'ясувалося згодом: одні шовковиці виявились чорні, а другі — білі. Від чорних синіли уста та зуби, а от білі шовковиці (майже всі вони виявились на межах багатіїв) були і солодші за чорні, і крупніші, й мимоволі наштовхували на думку власників чорних шовковиць, відтак не таку вже й свіжу: «От кляті багатії, і тут нас ошукали». Виявляється, спекулянти від казни знали про два сорти шовковиць. І білий сорт відпускали тим, хто більше міг заплатити. Лише самі дерева на полях були ніби байдужі до тієї нерівності, та на тому стоять і досі, радуючи око та надаючи полям гарного затишку, опиняючись то в житах, то у вівсах, то на буряковій плантації, а то навіть у білих гречках. Проте агроному Журбі вони — як більмо на оці, надто ті, що ростуть посеред поля і заважають машинам, яких усе більшає в Зелених Млинах. Але ж звести їх не так–то й просто, мали вони живих прихильників, і Журба мусив терпіти їх до часу, щоб не викликати, як він казав, «шовкового бунту». І все ж, перейнявши науку древніх, він повторював час від часу: «Шовковиці мають бути знищені».