Чтение онлайн

«Ай Македонський! Ай яка ж славна душа! Повернув мені того гаспида. Повернув… З невідомих світів, з невідомих країн. На отому сивому коні в яблуках… Покажу! Всім покажу! Всьому Вавилону. Нехай знають, нехай чують, нехай бачать!..» Повернувся на ґанок, присів і тихо заплакав. А Явтушок зі свого подвір'я — кахи–кахи. Не приспала його лиха година. Постояв під білою грушею у білому і пішов до хати. Знялися на голос перші півні. Де–не–де…

З деяких пір, з отих самих, як він довідався про Даньків лист до брата, Явтушка почав обсідати підвищений інтерес до Донбасу. Не те щоб він мав намір податися і собі в шахтарі, а ось своїх старших спровадити туди через рік–другий — така думка в ньому засіла. І ось якось в неділю Протасик, вавилонський листоноша, цей великий піший, приніс Явтушку «Вісті» (Протасик не встигав рознести пошту того ж дня, коли повертався з Глинська, і частину вавилонських вуличок, які випадали з головного маршруту, обслуговував уранці). Окрім «Вістей», вручив Явтушку квитанцію на недоплату продподатку та вже вкотре нагадування Вавилонського споживчого товариства про те, що Я. О. Голому належить внести пай за перше півріччя, інакше означеного громадянина доведеться вивести з пайщиків, а то однаково, що відлучити Явтушка від крамниці, від права купувати крам, парусинки та інший товар, без якого така родина, як ця, відразу ж опинилася б у великій скруті. Вісім штанців з «чортової шкіри», вісім сорочок із сатину, вісім пар парусинок і таке інше.

— Давай щось везти на ярмарок, — сказав дружині. Пріся саме топила піч, розтепліла, то наче з полум'я вихопилась на Явтушка:

— А що, що везти? Мене хіба що? Інші як он живуть, при ділі казенному і при копійці, а тут ну просто хоч з мосту та у воду. Згин якийсь. Нащо вже Протасик, побігенько якийсь, і той… Кашкета новенького нап'яв, і парусинки на ногах порипують… А тобі ніякого ходу нема…

— А якого ти хочеш ходу? Доки цей правитиме Вавилоном, — показав він у віконце на хату Лук'яна Соколюка, — то не видать мені просвітку ніякого. Варивон — чоловік чужий, а раз чужий, то, значицця, для нього ми всі однакові. І Голі й не Голі — під один ранжир. Це ж свій, а свій, братику, знає тебе з яких пір? Аж страшно подумати. І бачиш — ніяка сила його не бере. А чому? Даринка підпира тракторцями. Гордість району! Друга Паша Ангеліна… Ех, мені б таку Пашу. Хо–хо–хо!

— Ще воно до Паші пнеться, пайщик нещасний. Он города… орав Опішній, а де вона, Клавка Опішна? Фур — та й полетіла. Яка там Паша на твої зарібки?

— Хе–хе, якби не маневри…

— Ну і що, якби не маневри? — винесла рогача з печі Пріся.

Явтушок аж зіщулився на лаві, похапцем розгорнув газету.

«Вісті», напевне, не мали вдячнішого читача, принаймні тут, у Вавилоні, хоча й виписувало їх, окрім Явтушка, іще сімнадцять дворів. Пріся любила слухати Явтушка, за читанням він ніби перероджувався, прибирав чогось такого, що відразу ставило його на вищий щабель, і Пріся мимоволі дивувалася, чому такого великого грамотія, як він, досі тримають у конюхах. Явтушок–бо вдавався саме до голосного читання з двох причин: воно відволікало його від смислу прочитаного, а ще давало йому можливість виговоритись, щоб потім не було йому охоти встрявати у марнослів'я з Прісею, з кіньми і взагалі з Вавилоном, бо ж завше ловив себе на тому, що йому кортіло ввернути у свою мову якесь вередливе словечко, за яке недовго бути покликаним і до Глинська, а тут, у хаті, щонайменше напроситися на рогача. От хоч би і зараз про Опііпну. Полетіла, і хай собі…

— Прісю, а Прісю! — підстрибнув Явтушок з лави, наче його хто вколов шилом.

— Що там?

— Ти Данька пам'ятаєш?

— Якого Данька? Нашого?

— Не жить мені, якщо це не він.

— Піймали?

— Ні, ні, ти послухай, що тут написано: «Ударники “Кочегарки”». Дивись зліва направо: «…вибійники Павло Філонов, Іван Голота та Дмитро Вазоєв перед спуском до шахти. Фото Р. Онашкіна». — Підбіг до печі, зачекав, доки спалахне віхоть: — А тепер глянь на оцього середнього… Як він тут? Ага, Іван Голота. Добре глянь! Не бійся!.. Ге, Данько?

На Прісю дивилися знайомі очі.

— Чи вже ж Данько? Очі ніби його і твар вся його. А де ж борода?

— А вуха? Вуха поглянь які? Данькові вуха. Стирчать, як у норовистого коня. Колись весь Вавилон сміявся з цих вух. А бороду збрив, гаспид. Яка борода на «Кочегарці»? Пригадуєш, я читав тобі якось, що «Кочегарка» працює на сотні метрів під землею. Звісно, яка борода на такій глибині? Це тут добре було кохати бороду. Ну, що ти замовкла? Дай вуглика, я йому зараз домалюю бороду.

Зробив це ментом. На припічку… Раз, раз, раз — і вже викапаний Данько.

— Ну? Тепер подивись…

— Що там, тату? — прокинувся котрийсь на ліжку.

— Спіть, спіть. Це тут тато «Вісті» читають.

— Добрі мені вісті… Га, як я злапав його? На «Кочегарці», проклятий!

— І що тепер буде, Явтуше? — засмутилася Пріся.

— Нічого не буде. Буде те, що Лук'ян тепер буде в моїх руках. Отут… — І він показав їй стиснутого кулака. — Віднині й наповсігда.

Метнувся до віконця, яке геть запрозоріло, задмухав каганця на столі й побіг з хати. Лук'ян саме вмивався з умивальника, якого змайстрував цього літа не так для себе, як для Даринки. Явтушок привітався ґречно, справився про здоров'я, все як слід — Явтушок у цьому не промах, а коли Лук'ян вже обтерся й кинув на шию рушника, щоб іти до хати, запитав:

— Ти «Вісті» читаєш, Лук'яне?

— А тож бо як без «Вістей»?

— І виписуєш?

— Ні, там, у сільраді. А сюди — журнала виписую… Даринка — «Работницу», а я — «Вокруг света». Вашим хлопцям також не завадив би. Ліміт. Але можу сказати Протасику, щоб виписав. На друге півріччя. А це у вас вже сьогоднішні… Чи то вчорашні?

— Ага, приніс Протасик, ще фарбою пахнуть…

Явтушок дуже пишався з того, коли знаходив у «Вістях» опечатку або ж пропущену літеру. Давав читати всім, хто потрапляв під руку, а потім радів, як мала дитина, що лише він один і здатний виявити опечатку, як би та не замаскувалася. Вигукував: «Ось вона, ось вона, ач, як причаїлася!»

— А що там, знову опечатка якась? — запитав Лук'ян.

— Є, трясця його матері! — аж упрів Явтушок, подав газету, Лук'ян полапав у кишенях галіфе окуляри — не було їх, то пішов за ними до хати. Вийшов по хвилі в окулярах.

— На якій сторінці? Потрібні вони вам, оті опечатки.

— На першій. На першій. Власне, тут не читати, а тільки–но подивитись. На цю ось фотографію.

— Ну, ну, бачу… — прочитав: — «Ударники “Кочегарки”»… — І затнувся, Явтушку аж ніби стрельнуло у п'ятах. Зараз почне огинатись, відхрещуватись, зрікатися рідного брата. Коли ж ні, мгикнув, підвів погляд на Явтушка, пильний–пильний:

— Данько… То що?

— I я ж про те. А Пріся — ні та й ні!

— Підіть скажіть їй, що це він. Як він тут? Голота…

— Ага, Іван Голота… — зів'яв Явтушок. — Ми тут думали про нього, що він подався до імперіалістів. А він бачиш де? На «Кочегарці». Біля самого Микити Ізотова. От тобі й Голота!.. А ти у нас справдешній голова. Чесний…

— Чим же я такий чесний?

— А тим, що признав брата… Не відсахнувся. Не зрікся…

— Брат же. Рідна кров… У щасті — брат, і в горі — брат.

— Збережи собі цю газетку. Вона мені ні до чого…

І пішов з подвір'я…

Повернувся з таким почуттям, ніби очистив душу від якоїсь скверни, потирав руки, зазирнув до печі, з якої пахло перловим кулішем та смаженою на олії цибулею.

— Ну, що?

— Признав…

— Признав? — аж наче занепокоїлась Пріся.

— А куди ж йому, бідоласі, подітися, коли там вуха стирчать, як у краденого коня? Прямо за руку піймав конокрада. І де? На «Кочегарці».

— Конокрад, конокрад, а бач, вибився в люди. Вугіль дорогий, не докупишся, то, видать, там грошики гарні гребе. На тій «Кочегарці».

— Дарма! І ми колись виб'ємось. Ось тільки хай хлопці підростуть. Всіх на «Кочегарку»! Всіх підряд до Микити Ізотова! Нічого тут гибіти у Вавилоні. Гей, гвардія! Підйом! Снідати пора.

Хата заворушилася по закутках, де досі панував здоровий і міцний сон: на ліжку, на полу біля печі, на самій печі. Що–що, а клич до сніданку чують. Має почуватися щасливим батько, до якого, як до чудодійної ікони, відразу розплющується стільки пар дивних очей: і чорних, що смола, аж дух завмирає від їхнього погляду; і сірих, насмішкуватих, з ледь прихованою пересторогою до батька; і зворушливо–голубих, по–дитячому довірливих, та ще якихось ніяких, як і в самої ікони, але зараз батька більше цікавили чомусь вуха, ніж очі цих майбутніх героїв «Кочегарки». Начебто жодному Данькових не вчеплено, і це сповнювало батька відчуттям відвертої радості.