Чтение онлайн

Розбудив його гудок на обід, і шкода, бо ж так солодко, здається, ніде ще йому не спалось, як на цій лавочці. Десь там угорі терикон чадів, а тут від нього віддавало такою прохолодою, що Лук'ян аж ніби промерз від неї. Роззирнувся спросоння і не виявив кошика. Піджак на місці, чоботи також стоять, як їх поставив, а кошика катма. «Циганка, — подумав у першу мить. — Могла повертатися з Сірим і підхопила». Був навіть і порадів з цього, бо, якщо циганка і справді Данькова та принесе той кошичок додому, то брат відразу здогадається, що Лук'ян тут, — у кошику мамин рушник і вишита Лук'яном сорочка, новенька ще, вишив її для Данька перед тим, як їхати сюди. Потратив кілька вечорів на те, а все інше там не варте того, за чим бідкатись: шмат гарного сала, хліб, сіль, варені яйця, ну і сулійка перваку для зустрічі, з чистого хліба, зроблено на совість бабою Отченашкою… Ото порозкошує коногонка, якщо це робота її рук! А гарна! Ще й зараз ввижається Лук'янові, як димлять її очі. Сказати ще те, що тепер йому буде легше без кошика, та річ глинських лозовиків лише привертала до нього увагу на станціях і тут, на «Кочегарці». Кошик був у два кольори, з кришкою на застібці, тут, звичайно, про такий виріб і поняття не мають, Даринка віддала за нього сім карбованців. От тільки мав намір привезти у ньому Данькового вугілля, бо й справді, якого ще більшого гостинця можна привезти дітям з Донбасу? Що ж, доведеться роздобути тут звичайного мішечка. Та коли одійшов, то треба ж було ще раз озирнутись на ту місцину, як зробив би те кожен селянин на його місці, щоб упевнитись, чи нічого там не забув. Кошичок стояв собі під лавкою. Лук'ян добре пам'ятав, що поставив його під отим он кущиком. «Вона…» Коли він спав, переставила, щоб хтось із перехожих не забрав кошика. Ай циганка! Точно родичка. Чужа ніколи отак не потурбувалася б про нього. Кришку було відстебнуто, але в кошику нічого не зачеплено. Жінка… Вже чим–чим, а сулійкою б чоловік не погребував, будь він і з «Кочегарки».

Зваживши всі «за» і «проти», Лук'ян вирішив заглянути до їдальні. Сподівався побачити там якщо не самого Данька, то принаймні її, циганку, прикинув собі, що тепер міг би подякувати їй за той жарт з кошиком і відразу порозумітися.

Не зразу відшукав вільне місце за столиком, зайнятим трьома пожежниками у білих брезентових робах. Їхні мідні каски лежали на підлозі рядочком біля столика й наче також чекали черги до обіду. Пожежники кінчали вже, пили компот, то один з них пересунув від себе до Лук'яна меню. Вибір невеликий: борщ по–флотськи, макарони з м'ясом і компот.

— Компот нікудишній, теплий, краще замов пива, — з непідробною люб'язністю порадив один з рудими, аж палахкотючими, вусами. — А борщ гарний, шахтарський борщ. Ще б тільки червоного стручечка до нього.

— Ти б, Ливоне, нашого борщу скуштував, глинського, з карасями. Ото борщ! — втираючись після компоту, сказав вусатому зовсім ще молодий і, напевно, недавній тут.

— «Кочегарку» карасями не нагодуєш, — посміхнувся вусатий.

Встав, обидва встали за ним, заходились одягати свої мідні шоломи, на яких заграли сонячні зайчики од вікон. Лук'ян не зметикував, що вони могли розрахуватися заздалегідь, і подумав, що тут даром годують. Встав, затримав на хвильку глинського.

— Давно тут?

— Та вже скоро ось рік. — Подумавши: — Ну да, прибув я на Трійцю, а скоро знову буде по Трійці.

«З віруючих, — подумав Лук'ян. — Дві глинські церкви зробили своє».

— А з наших, вавилонян, нікого не зустрічав?

— Тут? Ні, не траплялося. З Козова є. З Прицького один чоловік. А з ваших ні. — Тоді показав на кошик: — А я по кошику здогадався, що ви з нашого краю. Тут таких не вміють. Та і лоза не та. Давно звідтіля?

— Я? Тільки оце приїхав.

— Найматися?

— Ні, куди мені до «Кочегарки». Просто так, в гості.

— Дощі там бувають?

— Цього вистачає. Зливи. На сіна…

— А тут гибель. Все горить. Хліб горить. Річки пересихають.

— Наш Буг не пересохне. Буг — це Буг…

— Ай, скупатися б зараз. З Маркової скелі… Це ж саме картоплі цвітуть… Ну, що ж, вітайте там усіх, кого стрінете. Вівтаренки ми. Скажете, що бачили тут Грицька Вівтаренка. Правда, я їм пишу, що я там, внизу, бо ви ж знаєте, як у нашому Глинську дивляться на пожежників. Нероби, ледач. А тут це діло сурйозне. Тут з вогнем не граються. Газ… — Потис руку і побіг наздоганяти товаришів.

Не було циганки. І шахтарів обмаль, кілька гуртків пили пиво. Обідала, напевне, надземна «Кочегарка». Прикинув однак, що нагодувати таку силу людей гарячим десь під землею — річ чи й можлива. Ще вранці, побіля нарядної, завважив, що кожен ніс із собою невеличкий пакуночок, а дехто і молоко. Ото, мабуть, і весь обід. Перекинувшись думкою на Вавилон, зміркував, що гарячі обіди під землею — річ не лише фантастична, але й до певної міри шкідлива. Істинний вавилонянин після гарного обіду любить бодай годинку поспати, і то будь–де, де б його не застав обід: у борозні, під скиртою, під возом, а чи й вдома під грушею… А який сон у підземеллі? А цей паруб'яга у міді чи не з тих Вівтаренків, що тримали у Глинську за непу драчки та олійні? Крупу гарно дерли, але й за крупу дерли. Крупи, олії, мливо — то все були Данькові турботи. Повертаючись додому, він проклинав тих господарів за непомірні побори, які більшали від року до року, а Бубелів вітряк погрожував навіть спалити.

— Що вам? — якось ніби зненацька добігла до нього повновида тітонька у строкатому фартушку.

— Мені, — розгубився Лук'ян. — Все.

— Комплект? — (Ого, яке словечко!)

— Комплект… — Та вже навздогін: — Комплект і пиво…

— Одне?

— Одне… — Налаяв себе: треба б зо два пива. Через той «комплект» зовсім розгубився.

Принесла відразу весь комплект, попрохала розрахуватись, примітила, напевне, що прийшлий, подумав Лук'ян, беручи здачу. Встиг, однак, запитати:

— Скажіть, будь ласка, Іван Голота тут обідає? — Уточнив: — Ні–ні, не зараз, а взагалі.

— Він хто?

— Вибійник. Передовий вибійник…

— У нас дві тисячі вибійників і всі передові. Напевне ж обідає, якщо вибійник. Сам директор «Кочегарки» тут обідає… — гордо мовила тітонька й заквапилась до столиків, за якими могло обідати, як з Лук'янового погляду, саме шахтоуправління. Пересміхи, жарти, суперечки долинали саме звідти. Кілька чоловіків було в окулярах. Там Лук'ян і заходився, відпиваючи пиво (хіба ж таке, як у Глинську, свіже–свіже!), шукати поглядом директора «Кочегарки». Либонь, відшукав. Середніх років, уже полисілий чоловік з худорлявим обличчям, у літньому сірому костюмі й з викладеним наверх білим коміром рочки, як у Ернста Тельмана на портретах. Пива не пив, а похвалив борщ і взявся за друге. З ним ще було троє, у синіх застебнутих спецівках, один чомусь нічого не їв, а лише смакував пиво. Саме його увагу вже й хтозна–чим привернув Лук'ян. Може, тим, що Лук'ян так пильно вчитувався у напис на стіні, заправлений у золочену раму. Йшлося, певна річ, про вугілля: «Сей минерал, если не нам, то потомкам нашим зело будет полезен!» Мало того, Лук'ян вже дістав був олівця й налаштувався переписати цей напис на зворотній стороні меню і тепер зовсім знітився, ніби пійманий на шкоді. Нишком заховав олівця, наліг на обід, але ж не розрахував, справився з «комплектом» швидше за шахтоуправлінців і тепер вагався, як краще: виходити йому чи сидіти? Так чи інакше, а увагу вже привернуто, там перемовились про нього, і сам директор зиркнув у його бік, а точніше, повз нього, на лозовий кошичок на підлозі: тепер уже всі четверо гомоніли про ту річ, так наче кошичок кожному з них нагадав про щось рідне. Йому ж прикрощі з цим кошичком. До того ж ніяких більше написів на стіні не було, а зирити по порожніх стінах якось ніби і непристойно, тим міг би лише привернути до себе зайву увагу. Подолавши вагання, наче тут йшлося бозна про що, встав, забрав кошика і вийшов.

Назустріч сунув чималий гурт шахтарів, декотрі в робах і неодмиті, поспішали, мабуть, на пиво, яке й на знаменитій «Кочегарці» — не щодня. Це Лук'ян зрозумів по тону переднього:

— Качають пиво?

— Качають…

— Красота!

Було їх чоловік дванадцять чи й більше, всією бригадою, прикинув Лук'ян, чимало у ній вже літніх, міцних, як старі корчаки, лиш очі сяють на тих обличчях молодо. Є і в Вавилоні такі вічні обличчя, що далі не старіють. Ледве одважився, а все ж зупинив останнього, що відстав перед порогом, обтрушував віничком пилюку з чобіт. Підвів на Лук'яна лагідні сірі очі, вислухав. Є такий вибійник, є. Це на п'ятій дільниці, у бригаді Цехмістрова, здається, Максима, точно не знав імені бригадира. Вихід у них за копром, біля лазень. Там ворота, в які веде вузькоколійка. Це далеченько. І в них ось–ось буде перезмінка. А найкраще зайти йому до шахтоуправління і там довідатись, там усе про кожного знають. А прибув Іван чи не з Донтопу, є така шахта за Харцизьком, прибув недавно, то живе, напевне, або ж у Шанхаї, або на Собачівці, з хатами тут завше скрута. Колись усі вони тут пройшли через Шанхай — цю ще бельгійську спадщину. Шахти ростуть, народ прибуває, от і доводиться поки що жити в тисняві, що вдієш. Старий ніби посвячував новачка у ті труднощі, які можуть його тут спіткати (чи не місцевкомівець?). Якщо й так, то звідки–бо знати йому, що перед ним сам голова Вавилонської сільради — при хаті, при саду й при всіх статках, дарма що прибув сюди з лозовим кошиком. Вже якби він сюди назавше, то Фабіян змайстрував би для нього дещо міцніше й удатніше. Виходили шахтоуправлінці, то Лук'ян ще й тому заквапився, щиро подякував старому, вибрався на дорогу до копрів. Наддав кроку, щоб не спізнитись.

Біля самої дільниці його обігнала чорна «емка», за кермом сидів «директор» у солом'яному брилі, й через те Лук'ян ледве впізнав його, коли озирнувся на сигнал, а поруч отой, що пив пиво, у синій спецівці, зараз був у кашкеті. Перемовились про нього, певна річ, але не зупинились. За старими копрами «емка» круто повернула правобіч, підняла хвіст пилюки. Котрий же з них директор? А втім, це вже не мало для нього ніякого значення. Так людина вигадає собі якусь непотрібну задачку і б'ється над нею бозна й навіщо, а тут треба готувати себе до зустрічі з братом…

З брязкотом розчинилися металеві ворота до штольні, то Лук'ян з дивним трепетом підступився ближче до них, зазирнув до підземелля, висвітленого так, що хоч голки збирай, та все у якихось фантастичних забудовах. З тунелю виткнувся поїздок з вугіллям, Лук'ян не міг збагнути, яка сила штовхала його сюди, аж доки не вгледів жінку, яка, стоячи за останньою вагонеткою, правила тим поїздом, гукнула йому: «Гей, там, з кошиком!» («Прокляття якесь із цим кошиком», — подумав Лук'ян). Поїздок вибіг, добрий десяток вагонеток, вщерть заповнених отим мінералом, про який так гарно сказано в їдальні (потім Лук'ян довідався, що слова ті належали російському гірничому інженерові П. Горлову, який заснував тут перші шахти, й від нього походить і назва самої Горлівки), а вже за ним, за тим скарбом, який заіскрився гранями, вперше уздрівши сонце, неквапом, сповнені якоїсь демонської сили і віри в себе, ішли люди в гофрованих каскетах, з погаслими ліхтариками на грудях, з відбійними молотками на плечах — їхні кроки ніби сповнили гулом все підземелля. Виходили мовчазні, чорні, строгі, а вийшовши, одні зривали з голів каскети, здіймали руки, наче збиралися летіти, раділи сонцю й білому світові; інші, курії, прямо тут, побіля воріт, звільнялись від інструменту й, збираючись у гуртки, похапці закурювали, гомоніли, жартували, сміялись; від одного з тих гуртків до Лук'яна долинув наче знайомий сміх. Данько! Проштовхався до того гуртка, Данька там не було, то довідався про бригаду Цехмістрова. «Цехмістров? Це на якій лаві?» — «На третій, третій». — «Тоді вони ще не вийшли. У них сьогодні велетенська кобила» [23] . — «Зараз вийдуть…» — «З кобилою?» — запитав Лук'ян. І знову отой, наче Даньків, сміх. Сміявся молодий кремезний шахтар, зуби у нього білі–білі. Лук'ян, знічений тим сміхом, знову вернувся до воріт, став чекати.