Чтение онлайн

Здоров'я Лесі дещо покращилось, і вона з головою поринула в творчу роботу. Поетеса листується з дядьком, який не лише дає їй поради, консультує, але й підкидає якісь сюжети (наприклад, історію про Роберта Брюса і павука розповів Лесі саме М. Драгоманов. І з цієї історії повстала пізніше поема «Роберт Брюс, король шотландський»), з Іваном Франком, який допомагає їй із виданням нових творів. У листуванні Леся Українка зверталася до Івана Франка «Високоповажний Добродію» та «Cher Maitre» (дорогий учителю).

1892 року Леся здійснила з матір'ю й сестрою Ольгою подорож до Варшави. А влітку Леся навіть ходила без апарата на нозі й купалася в річці Бузі, куди разом із молодшими сестрами й братом поїхала відпочивати. Цього ж року сталася довгоочікувана подія – були надруковані переклади з Гейне, на які тут же з'явилася прихильна рецензія О. Маковея. Але найбільше Лесю турбувала рецензія іншої людини, Михайла Драгоманова. У листі вона запитує, чи отримав дядько книжку? Чи переслали йому ці переклади? Між рядками Лесиних запитань читається інше: чи сподобалася М. Драгоманову Лесина робота, як він її оцінює? Леся живе в Колодяжному, працює в своєму «білому будиночку» і дуже радіє, що в неї є таке затишне окреме помешкання, бо у «великому домі» діти навряд чи дали б що-небудь робити. Однак про дітей, їхню освіту та виховання Леся ніколи не забувала. У жовтні до Колодяжного приїхала зимувати тітка Олександра з синами. Хлопці складали іспити в сільськогосподарське училище в Умані, але не склали й мали намір спробувати наступного року. Леся береться за навчання своїх племінників і сестри Ольги. Що цікаво, Леся, яка ніколи не захоплювалася точними науками і не раз говорила, що не має до них хисту, з Ольгою займається не лише мовами та історією, але й… геометрією!

1893 рік починався не дуже весело, бо мати й Михайло поїхали з дому на Полтавщину навідати Судовщикових. Дитяча приятелька Лесі Олександра (Шура) Судовщикова листувалася з Михайлом, писала песимістичні (як вважала Олена Пчілка) оповідання українською мовою під псевдонімом Грицько Григоренко. А у Лесі в цей час з'явилося нове захоплення: вона захотіла навчитися хоч трошки малювати. І далі в неї були помітні успіхи в малюванні, бо навіть найсерйозніший критик – мати – зауважила це. У листі до дядини Людмили Драгоманової про свою діяльність Леся пише: «Чи справді я живу робочим життям? Часом мені здається, що я роблю, скільки можу, а часом думаю, що і половини того не роблю, скільки могла б і повинна робити; та, певне, остатня ся думка вірніша». Хай там як, Леся багато працює над своїми творами, перекладами, встигає займатися з дітьми і вчитися малювати. До того ж вона активно листується – найперше з дядьком. Нова халепа – хворі зуби – змусила Лесю поїхати до Києва, щоб полікуватися. Там поетеса побачилася з товаришами, дізналася про діяльність свого ж таки поетичного гуртка. У березні сталася значна подія – у Львові була надрукована перша збірка віршів Лесі Українки «На крилах пісень». Перший розділ збірки «Сім струн», що цікаво, присвячений дядькові Михайлові Драгоманову і має дуже своєрідну будову: Леся вміщує в ньому всього лише сім віршів, за кількістю нот. Причому кожен вірш називається так, як і нота, і починається буквосполученням, співзвучним з цією нотою: «Do» – «До тебе, Україно, наша бездольная мати…», «Re» – «Реве-гуде негодонька…», «Мі» – «Місяць яснесенький…», «Fa» – «Фантазіє! Ти, сило, чарівна…», «Sol» – «Соловейковий спів навесні…», «La» – «Лагідні веснянії ночі зористі…», «Si» – «Сім струн я торкаю, струна по струні…» У збірці находимо багато присвят; так, поезію «Сльози-перли» поетеса присвятила Іванові Франкові, «Сон» – Олександрі С-вій, «Сон літньої ночі» – своєму співавтору по перекладах Гейне Максиму Славінському, «Вечірню годину» і поему «Місячна легенда» – мамі, цикл «Подорож до моря» – сім'ї Михайла Ф. Комарова, в домі яких вона зупинялася, перебуваючи на лікуванні в Криму, – від спілкування з Комаровими у Лесі і всієї родини Косачів залишились найтепліші й найприємніші враження. А ось «Кримські спогади» були присвячені братові Михайлові Обачному. Збірку допомагав готувати до друку і, власне, друкувати Іван Франко, коректуру контролювала його дружина Ольга Федорівна. Молода поетеса пересилала вірші частинами, відповідала на запитання письменника, вони разом обговорювали всі суперечливі питання, вигляд титульної сторінки, наявність переднього слова, папір, з якого буде виготовлена обкладинка, художнє й технічне оформлення книжки. До рук Лесі та її рідних книжка потрапить ще нескоро (у листі до М. Драгоманова поетеса напише: «Що нам робити, що ні мені, ні Вам не шлють моєї книжки? Сміх сказати, я її досі не маю! От і пиши, і друкуй!..»), але ж ця перша ластівка вже з'явилася і явила світові новий сильний голос у тогочасній поезії:

А в родині почалися розмови про весілля Михайла й Олександри Судовщикової, яке планувалося на осінь. І на початку вересня Леся, Ольга і Петро Антонович уже були в Києві на весіллі Михайла. Свідком від нареченої був Максим Славінський. Зібравшись, Косачі всі разом поїхали до Колодяжного, звідки через кілька днів Михайло відвіз дружину й тещу на Полтавщину, а сам поїхав завершувати навчання в університеті в Дерпті (Тарту).

Зиму 1893 року Леся з Ольгою планували провести в Києві. Їхнім планам судилося здійснитися – в Києві вони зняли дуже зручне помешкання. Ольга ретельно вчиться, а Леся займається з сестрою історією та німецькою мовою, ходить на публічні лекції в університет і вивчає англійську. У листі до бабусі вона пише: <«…> я ходжу до однієї англічанки на уроки англійської мови. Англійська мова дуже трудна, але я все-таки вивчусь, – моя учительниця каже, що у мене є способность і що я, певне, скоро научусь»; у листі до дядька: «…поки що діло іде влад, не вважаючи на собачу вимову. Проте я думаю, що нема на світі такого звуку, якого б я не могла вимовити, постаравшись трошки. Тепер я ще більше допевнилась, що з книжки, без живої речі, не можна вивчить англійської вимови, та, здається, не тільки англійської, а й ніякої. Ох, коли то я читатиму Шекспіра в оригіналі!» Леся також час від часу зустрічається зі своїми однодумцями з «Плеяди», саме на засіданні гуртка вона читає свою поему «Давня казка». Закінчує давно розпочаті переклади творів Гейне («Атта Троль»).

У листі до брата Михайла Леся згадує, що мама його за одруження «пиляє дерев'яною пилою». Михайло знав про недобре ставлення матері до своєї дружини і дуже з цього засмучувався. Він навіть розмовляв про це з сестрою Ольгою і тіткою Олександрою, бо не знав, що робити, аби покращити ситуацію. Ольга Петрівна вважала твори Михайлової дружини песимістичними, а її – відлюдькуватою й нецікавою. Пізніше в листі до сестри Ольги Михайло зауважить, що для батька вони всі люди, а для матері – діти. Взагалі, сила впливу й авторитет матері в сім'ї були незаперечними. Кілька разів, їздячи по лікарях з батьком і слухаючи їхні розмови й поради, Леся переповідала їх у листах до Ольги Петрівни і просила її прийняти остаточне рішення й повідомити їм «директиву»: що робити, куди їхати, яке лікування розпочинати. Величезна любов, обожнення й водночас якийсь легкий острах відчуваються в листах Лесі до матері. Одного разу на різкий лист матері, яка докоряла Лесі, що та вже десять днів не пише, Лариса відповіла: «Люба мамочко! Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму останньому листі, я все-таки не заслужила і не заслужу. <…> Не думай, що я скажу тобі найменше слово докору, коли ти скажеш мені виїхати з Києва додому. Під впливом твого останнього листа я готова б їхати з папою додому, та тільки боюсь, що се б тебе розсердило ще гірше проти мене. <…> Я їхала в Київ для того, що надіялась вивчитись тут того, чого досі мені бракувало, і принести, яку можу, користь тутешньому товариському життю, але ж се все не варто того, щоб я мучила тебе і убивала щоденно. За ціле життя твоє мало платити “скількома стрічками листа”, за нього мало цілого мого життя…» Докладно описуючи в наступних листах своє й сестрине життя й навчання в Києві, Леся просить матір: «Напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист, – я бачу, що ти ще сердишся на мене, – а то мені свята будуть втроє сумніші, коли я не матиму доброго слова від тебе».

Навчаючись разом із Людмилою Старицькою-Черняхів-ською англійської мови, Леся планувала поволі оволодівати й болгарською, про що повідомляла дядька в листі. Разом із тим вона працювала над своїми творами, перекладами, допомагала видавати журнал «Дзвінок». Незважаючи на дуже уважне в цей час ставлення до свого здоров'я, якого вимагала від Лесі мати, вона опинилася в ліжку, як сама писала, «через нервові болі і крайній упадок сил». У листі до матері Леся заспокоювала її, що все мине влітку і її теперішній стан не має ніякого відношення до туберкульозу, це лише малокрів'я. І справді, через деякий час Леся відчула полегшення й навіть вирішила піти в «рисувальну школу». Спочатку в неї були сумніви, чи вистачить сили на уроки англійської та відвідування школи, але все склалося добре, і Леся деякий час навчалася малювати. Навесні, а саме на Великдень, вона повернулася з Києва в Колодяжне. Леся непогано почувала себе, мала сили й велике бажання працювати й мріяла (як казала Ольга Петрівна, мала «idee fixe») поїхати в Софію до М. Драгоманова. І мрія здійснилася: в кінці травня 1894 року Леся Українка виїхала за кордон, до дядька. На цей час Михайло Драгоманов дуже погано почував себе, він давно вже мав хворе серце. Від надмірного перевантаження та нервового напруження деформована аорта тиснула, погрожувала смертю. Не раз йому відмовляли голос, руки. Навесні 1894 року лікарі повідомили, що хвороба прогресує й жити М. Драгоманову залишилось недовго. Але він продовжував працювати, читати лекції. Звичайно, такий стан здоров'я любого дядька схвилював Лесю і примусив її прискоритися з приїздом, – для нього приїзд племінниці був ковтком свіжого повітря з Батьківщини.

Помешкання Драгоманових складалося з п'яти кімнат. Кабінет весь був заставлений книгами, поруч – спальня Михайла Петровича. А що тяжка хвороба нерідко вкладала його в ліжко, то до ліжка була спеціально припасована пересувна дошка, щоб він міг лежачи писати. Сюди ж було перенесено й найнеобхідніші книги. У третій кімнаті спала дядина з дочкою Аріадною (Радою). Потім вітальня, або, як тут казали, салон, який було прибрано в українському стилі. І ще одна, зовсім маленька кімнатка, в якій і ліжко не вміщалось. Лесі поставили ліжко в кабінеті й одгородили його етажерками з книгами, і це дуже їй подобалось.

Майже місяць Леся мало з ким листувалась, ні за що не бралась, лише іноді писала матері. Адже навкруги було стільки нового й цікавого! Найбільше часу поглинали розмови. Кожного дня після вечері до пізньої ночі вона сиділа з дядьком у кабінеті або ж біля його ліжка, коли йому важко було сидіти. Минали дні, тижні, точились тихі бесіди, і здавалось, не буде їм кінця. Поза цими розмовами, що давали дуже багато для поглиблення її світорозуміння, Леся щедро черпала мудрість з дядькової бібліотеки, укомплектованої ще в Женеві, а тут, у Софії, після перевезення досі невпорядкованої. Попри літню пору й спеку, Леся цілими годинами просиджувала в кабінеті, вишукуючи те, що її цікавило, й одночасно розставляла всі книги за певною системою. А цікавили її насамперед усі закордонні видання, що прямо чи опосередковано стосувалися Батьківщини.

На початку липня 1894 року Михайло Драгоманов із дружиною поїхали до Парижа, а Леся з кузинами Лідією й Аріадною до села Владаї в гарній, зовсім дикій гірській околиці Софії. Леся здружилася з кузинами і взагалі вподобала Болгарію. Вона полюбила той край і його людей, вивчила за кілька місяців мову, пройнялася духом народної творчості, освоїлася з місцевими звичаями. У новому оточенні Леся не нудилася. З інтересом і вдоволенням відвідала у Владаї собор – велике гуляння з народними співами та національними танцями. Знайомі дівчата-болгарки нарядили Лесю в національний костюм, вишитий гарними візерунками. Ольга Петрівна в листах писала, що дуже задоволена з Лесиного перебування в Болгарії. А перебування якийсь час у Владаї здавалося взагалі подарунком долі, бо навкруги повівало свіже сільське й гірське повітря, а товариство складали цікаві люди. І вона, і батько наголошували, що не встановлюють дочці термін, коли необхідно повертатися додому. Після піврічного перебування у Софії Лесі вдалося подовжити закордонний паспорт іще на півроку. З цього вона надзвичайно раділа: прожити інші шість місяців поруч з М. Драгомановим – то було для неї справжнісіньким щастям.

На початку жовтня 1894 року Драгоманови повернулися в Софію. Михайло Петрович почувався дуже погано. Він цілими тижнями не міг ходити, не міг навіть рухатись, так боліло в грудях. Аби хоч трошки втамувати цей біль, він лежав з льодом на серці, але від цього починався кашель. А тут наближалося ще й дядькове свято – тридцятиріччя громадської діяльності. На долю Лесі випало немало турбот – у певному смислі, вона в цей час виконувала секретарські обов'язки ювіляра.

А вдома продовжувалось звичне бурхливе життя: Михайло завершував навчання, Ольга вивчала медицину, майже всі друзі-приятелі Лесі створювали сім'ї. Про все це в листах дочці розповідала (з характерними коментарями й зауваженнями) Ольга Петрівна.