Чтение онлайн

А хвору Лесю в першу чергу хвилюють обшуки в Києві, арешти товаришів. Того часу був заарештований і добрий товариш Михайло Кривинюк. Через дядину Леся передає свої нові вірші І. Франкові, щоб він їх, якщо вважає добрими, надрукував. Леся зауважує: «Як бачите, я не складаю своєї останньої зброї». І цією зброєю було слово.

Лікування Лесі впорскуваннями тривало. Кузина Лідія повідомила Лесі про новий будинок, що вони з чоловіком придбали, висловлювала турботу за її здоров'я, бо поки Леся була в Болгарії, її ніхто не бачив хворою. Лідія припускала, що на Лесю так добре впливав сухий болгарський клімат, і нагадувала, що в її новому будинку для сестри завжди є вільна кімната. Ольга Петрівна написала Л. М. Драгомановій: <«…> така у нас біда з Лесею. Уложили ми її на три місяці у постіль. Страждає вона дуже…. Вона плаче нишком від мене, а я від неї». Неймовірно турбується цим лікуванням Петро Антонович, він радить дружині не прискорювати курсу впорскувань, щоб вони не призвели до отруєння. Коли лікування було завершене, Лесі треба було майже заново вчитися ходити, бо довелося довгий час провести в ліжку. Поетеса сумувала, що не може навідати у в'язниці щирого друга Михайла Кривинюка, але замість неї це робила сестра Ольга, назвавшись його нареченою, бо інакше її б не пропустили. Мати наполягала, щоб Леся їхала в Крим тільки тоді, коли «совершенно» зможе ходити, хоча б з паличкою. Тому від'їзд кожного разу відкладався. Однак у кінці травня до Києва приїхала тітка Олена, щоб відправитися з Лесею в Крим, – і вони разом вирушили до моря, оселилися під Ялтою в Чукурларі. Саме там Леся познайомилася з Сергієм Костянтиновичем Мержинським, який тоді лікувався в Ялті від туберкульозу легенів.

Перебування на морі, як завжди, покращило стан Лесі Українки. Вона менше втомлювалась, їла фрукти, спала по вісім годин, знову почала писати листи. Вони з тіткою очікували Михайла, але він чомусь затримувався, й тітка вимушена була поїхати, залишивши Лесю. Однак Михайло з дружиною і тещею не забарився і з'явився через десять днів після від'їзду тітки. До приємного товариства додалася ще й приємна новина: Петро Антонович дізнався, що Лесину «Блакитну троянду» дозволили виставляти в театрі без цензорських виправлень. Він написав дружині: «Леся может торжествовать. Завтра же напишу ей». До кінця року Леся Українка живе в Ялті, листується з рідними й друзями, пише вірші («Кримські відгуки»). Пересилаючи деякі з них І. Франкові, просить не дорікати за монотонність.

Приїхавши до дочки, Ольга Петрівна відразу знайшла для неї зручніше помешкання. Але, незважаючи навіть на добрі новини – народження дочки Євгенії у брата Михайла, написання Модестом Левицьким музики до Лесиної «Колискової» («Мі» з «Семи струн»), – нервовий стан поетеси погіршується, у неї час від часу трапляються нервові напади, що супроводжуються судомами, тремтінням, безсонням і запамороченням. Михайло буде просити сестру Ольгу якнайшвидше поїхати до Лесі, бо з тою щось недобре діється. Ольга вирушила в Ялту разом з Оксаною, додому вона напише, що нерви у Лесі «сильно розбиті». Лікарі, до яких зверталася поетеса, дивувалися, чому досі ніхто з їхніх колег не звертав увагу на її нерви? Усі випробування, через які довелося пройти 27-річній жінці, не могли не відбитися на її нервовій системі. Молодші сестри доглядають Лесю, її нервові напади повторюються рідше, а потім зовсім зникають. Тим більше що нерви поетеси активно лікували. У родині було прийняте рішення, що влітку Леся поїде відпочивати в Гадяч. Влітку недалеко від Гадячого (у Зеленому Гаю) на лугу коло річки під копицею сіна була зроблена відома сьогодні фотографія, на якій були Леся, Ольга Петрівна, сестри Ольга й Ізидора, дядько Олександр Петрович Драгоманов і Сергій Мержинський. Леся пізніше зазначала, що це найкраще фото С. Мержинського.

Цього ж 1898 року в липневій книзі «Літературно-наукового вісника» з'являється перша серйозна критична стаття про творчість Лесі Українки. Належить вона перу Івана Франка, який глибоко й докладно розбирає творчий доробок письменниці на той час. Саме в цій статті І. Франко написав слова, що стали на сьогодні крилатими й першими спадають на думку, коли згадуєш ім'я Лесі Українки: «Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосильної, хворої дівчини», «Ся хвора, слабосильна дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».

Наприкінці літа Леся їде до Києва й зустрічається там майже з усією родиною.

Восени був написаний вірш «Забута тінь», який, за припущеннями, був створений після того, як Леся поспілкувалася з дружиною Миколи Лисенка. Кажуть, що одного разу Ольга Антонівна відверто розповіла Лесі про своє становище. Вона зреклася власного імені й незалежності, забула про свій талант і музичну кар'єру, порвала стосунки з родиною, пішла проти волі батька, стала додатком до свого чоловіка, його тінню. Жінка кинула музику й присвятила себе сім'ї, хоч жила з Лисенком без реєстрації шлюбу, без права на його прізвище, бо влада не давала композитору розлучення з першою дружиною. А на запитання, хто вона така, люди говорили: «Се жінка Лисенкова…» Після цієї розмови й народився вірш про дружину Данте, про яку всі забули, милуючись красою кохання митця до Беатріче.

На стосунках трьох шляхетних українських родин треба зупинитися докладніше. З того часу як Косачі перебрались до Києва остаточно, стосунки між трьома видатними українськими родинами – Старицькими, Лисенками, Косачами – стали ще ближчими й тіснішими. Старицькі й Лисенки родичалися здавна: Михайло Старицький був одружений із Софією Віталіївною Лисенко, рідною сестрою композитора, – Косачі не були рідними по крові ні Старицьким, ні Лисенкам, але «по душі були рідніші рідних».

У родинах Старицьких і Косачів панував незмінний літературний дух. Тут завжди писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили літературно-громадським життям. Та хіба могло бути інакше, коли на чолі цих сімей стояло четверо таких видатних письменників – Михайло Старицький і його донька Людмила Старицька, Олена Пчілка і її донька Леся Українка! Решта членів цих родин та їхні найближчі родичі теж якоюсь мірою брали участь у літературній творчості.

Третя родина була найпершим осередком української музики, а крім того, доповнювала діяльність перших двох. Людмила Старицька-Черняхівська писала: «Як в родині Ростових (в «Войне и мире» Л. Толстого) панувала атмосфера кохання, так і в наших Сполучених Штатах (родини Косачів, Лисенків і Старицьких) панувала атмосфера творчості і дружньої приязні, і всі “огніщани”, які “тягли” до нашого вогню, були перейняті тим самим духом». Не було жодного приїзду Лесі до Києва, – ще коли Косачі жили на Волині, – щоб вона не відвідала гостинної хати сім'ї Старицьких, де її зустрічали з великою радістю близькі за віком дочки Михайла Петровича: Людмила (старша на три роки) та Оксана (менша на два). Щиру дружбу з Людмилою Леся Українка пронесла через усе своє життя. А Галина Лисенко, дочка композитора, згадувала: «З того часу, як Косачі остаточно переїхали до Києва, не було, мабуть, такого дня, щоб ми їх не відвідували або вони нас. Ніхто не вірив, що ми не рідня». З Лисенками в Лесі завжди була щира взаємна приязнь. Захоплюючись із раннього дитинства красою музики, вона полюбила Миколу Віталійовича, його сердечну сім'ю й домівку, де все було насичено чарівним світом звуків. Ще раніше перша дружина композитора давала їй уроки гри на фортепіано, а коли юна поетеса взялася перекладати з Гейне, то деякі вірші Лисенко поклав на ноти і тут же, в своєму кабінеті, випробував їх. Так, у співдружності молодої поетеси й досвідченого композитора, з'являлися в Україні нові пісні. Великий музикант щиро вірив у Лесин поетичний хист і настільки його цінив, що навіть замовив їй (а в цей час їй було шістнадцять років) написати текст до жалібного маршу на роковини Тараса Шевченка.

26 листопада 1898 року відбувся вечір століття української літератури, до якого Леся написала вірш. Урочистості влаштували у великій залі Літературно-артистичного товариства, членами якого були Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Микола Ковалевський, Олена Пчілка, Леся Українка. Зала була переповнена. Після доповіді та численних привітань виступом хору Миколи Лисенка розпочалася концертна частина. Потім славетний актор Микола Садовський прочитав Шевченкового вірша «На вічну пам'ять Котляревському», за ним вийшов на естраду корифей народного театру поет Михайло Старицький. Спершу він зачитав власного вірша, а потім Лесиного «На 100-ліття української літератури», бо поетеса, яка сиділа тут поруч, вважала свій голос слабим для такої зали та й почувалась не зовсім добре.

У грудні Леся поїхала до Умані, де в цей час перебував видатний німецький професор Берґман, який мав багатий досвід в операціях кінцівок, вражених туберкульозом, і до якого поетеса збиралася їхати в Берлін на консультацію і, можливо, на операцію. Лікар оглянув поетесу і запевнив її, що операція на хворій нозі можлива й навіть необхідна, що вона не тільки припинить страждання Лесі через хворий суглоб, але й, може, подовжить понівечену хворобою ногу. Навіть більше: є вірогідність, що туберкульоз кісток вдасться подолати! Професор Берґман вселив у Лесю оптимізм і сподівання на краще, бо вона давно хотіла зробити цю операцію, але лікарі весь час відмовлялися, посилаючись на слабкий організм. Операції страшенно боявся брат Михайло, який дуже хвилювався й переживав за сестру. До від'їзду залишилось менше місяця, а невідкладних справ набралася сила-силенна: закінчити оповідання «Над морем» – для Літературно-артистичного товариства, провести через цензуру драму «Блакитна троянда», перекладену самою авторкою російською мовою, завершити сцену з драми «У пущі», написати з десяток листів до рідних і друзів. А треба ж і на симфонічний оркестр сходити, проекзаменувати Оксану, Микося і Зорю (сина покійного дядька) з французької та латинської мов!..