Чтение онлайн

– Чекай, - каже, - зараз піду, най лиш трошки прохолоджуся, бо мені душно.

– Так же ходімо у сад, - кажу я йому, - там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату.

– Ходім!
– каже, та й пішли.

Під садом наша пасіка, на всі боки обцаркована, [71] а мали ми тогді більше як двіста маток бджіл. Під пасікою була лавочка.

– Отут, - каже Василь, - сядьмо собі.

– Добре, - кажу, та й посідали.

Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері), одні гуляють надворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими людьми, - не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журливі були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потягає за співанками - Боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати.

– Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого?
– питаю я почасові.

– А цить же, - каже він та й слухає; аж чуємо: двері рип! до пасіки.

– Братчику, любчику, голубчику!
– став хтось усередині казати.
– Дай мені яку пораду, бо гину.

– Та годі ж бо, Ілашу, годі!
– обізвався мій брат.
– Порада тобі готова: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; віно - хоть би в моїх сестер таке! А дівка - як сам знаєш; та до того тобі така госпо-дарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна. От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що відразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю скоро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надію.

Ілаш аж підскочив та братові поза шию:

– Ей, світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! Більше не міг і промовити з радощів.

– Та годі бо, годі!
– каже брат, - бо ще мене задушиш.

– Та коли ж бо не маю брата понад тебе, - каже Ілаш, - та й не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав?

– За тото, - перебив його брат, - дам я свою одну сестру за Василя; знаєш, от, може, таки Марію, бо вона на його щось дуже приязно сьогодня дивилася.

– Але що даш?!
– питає Ілаш весело.

– Чому ні?
– каже брат.

– Дай руку!

– Осьде й рука, й слово, що дам.

– Ходім же пити слово! [72]– каже Ілаш.

– Ходім.

Та й пішли. А Василь як вам засміється!
– Ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху.

– А чув?
– питає мене.

– Чув.

– Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити.

– Добре, - кажу, - ходім!
– взялися та й пішли.

Минув і храм. Гості роз'їхалися кождий у своє. Брат випроводжав тітку аж против Устєрік, [73] та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру [74] дзьоблинку мицькову [75] та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарувався крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політичкою [76] багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.

Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з великої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко - от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та - от як тото вже дівкам заряд [77]– регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну [78] сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, [79] ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п'ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так, - от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки - ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ніхто не знає чого, а приповістися [80] і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.

– Що вам, сестричко?
– питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам «ви»).
– Ви щось від того храму як не свої стали, - чи вам лиш хто що не казав? Таже маєте нащось братів претці, [81] Господи! Скажіть лиш баді-ці або мені, та ми його в капусту посічемо.

– Нічо, братчику, - сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А далі й каже: - От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе відвідати... Василя...
– а се доказала вам уже насилу, та й сховала головку в джергу. [82]

Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі.

– Іду, - кажу, - коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо, сестричко, не переказуєте в Довгополе?

Сестра лиш на мене подивилася.

Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очицями. Сльози мені закрутилися... вийшов з пасіки, не допитуючися далі.

Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрімали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане.

– Може, тобі чого треба, Юрію?
– запитав по часі.

– Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати [83] за Василя.

– Про мене - каже брат, погадавши часок.
– Аз чим ж ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг?..

– Горілка буде, - кажу, - коби гроші, а колачів я маю пару своїх.

Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.

– На, - каже, - та возьмеш по дорозі око [84] горілки; а тепер уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.

Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу.

Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.

– Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, - наповідає [85] брат.
– Ходом та й назад!

Я пасунув брови: «Що мене, - гадаю собі, - миють бадіка хлопцем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сіється, - гм!»

Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже:

– А котрим ти конем їдеш, хло!? [86]

– А котрим же їхав би? Рижим!

– Дай рижому покій, - каже брат, - він недавно з дороги, бери мого.

Не треба мені се було двічі казати, - як скочу! На мліг [87] ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана.

Увійшов я в хату.

– Я вже готовий, бадічко, - чи кажете йти?