Чтение онлайн

– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишіть, Беню, і ходім на кухню.

– Записав! – відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.

Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.

Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:

– Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.

Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.

«…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».

Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:

– Навіщо, Вірцю?

– Я не бачу вашого волосся, пані, – пояснила дівчина, – здається, ніби розчісую саму темряву.

Господиня всміхнулась.

– Тоді запали…

Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум'я.

– Не боляче? – запитала пані.

– Та ні, – весело відповіла Вірця, – пече недовго.

Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.

Служниця поклала на стіл дерев'яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.

– Ні, Вірцю, – відповіла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…

Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.

– Йой, пані, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бігме, ніц не бачу…

Голос її звучав, як весняний струмочок.

– Годі, Вірцю, – зітхнула панна, – не до пустощів мені. Плети…

Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.

Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.

– Пан Гепнер у вітальні? – запитала вона.

– За дверима, – пустотливо усміхнулась Вірця.

– Як я тобі? – Ляна піднесла свічку до обличчя, на якому вже сяяла усмішка.

– Ви чарівна, – з усією щирістю відповіла служниця.

– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.

– От не зійти мені з цього місця!

– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вірцю зміною настрою.

Домінік схопився з-за столу, на якому лежали його шабля і кинджал.

– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.

Гепнер зітхнув.

– Пробач…

Лікар додав згодом з печаллю в голосі:

– Яка ти гарна сьогодні…

– Говориш, наче востаннє, – стривожено сказала дівчина.

– Та ні, що ти, – спробував усміхнутись Домінік, – тобі здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мій давній ворог… А цього разу у нього в руках усі карти.

– Це через ту ніч на цвинтарі?

Лікар відвів погляд.

– Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.

– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. – Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…

– Ляно, – перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.

– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дівчина майже пошепки.

Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.

– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…

Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.

Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.

– Чому ж так солодко відчувається небезпека? – шепотіла Ляна. – Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…

– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домінік. – Треба підібрати ліки…

Дівоча усмішка розтанула на губах лікаря в легкому звабному поцілункові… В кутиках ніжних вуст затаїлась несмілива пристрасть і ледь чутні слова кохання, що поступово зливалися з диханням…

Полум'я однієї зі свічок тривожно сколихнулося, і темні смуги різко пробігли по кімнаті. Свічка затріскотіла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.

– Що воно? – промовив Домінік.

– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – відповіла Ляна, – не тривожся.

Лікар кинув погляд на годинник і процідив крізь зуби:

– Довго він…

У ту ж мить у двері хтось голосно постукав.

– От бачиш, – промовила дівчина, – це, певно, той пан.

– Без карети? Дивно…

Стукіт пролунав ще дужче. Лікар взяв зі столу шаблю і тихо підійшов до дверей. З іншого боку чулося недбале шамотіння ніг і незнайомі стишені голоси. Він повернувся назад і швидко проговорив:

– Ляно, ходи до своїх покоїв!

– Домініку, а ти…

– Заради Бога! – він ледве себе стримував. – Ти мусиш…

Лікар обійняв її, не випускаючи зброю з рук, а потім ще хвильку почекав, доки вона сховається.

У двері гамселили щосили, вони вже затріщали – зволікати було годі. Гепнер дістав ключ і, підкравшись, різко прочинив їх. Задум вдався якнайліпше: в простір кімнати встромився тулуб того, хто мав необережність випробовувати деревину на міцність. Лікар змахнув шаблею і відділив голову від тіла з усією притаманною хірургам майстерністю. Ще один з гостей, спіткнувшись об труп, зазнав тієї ж процедури. Зате решта була значно обачніша. З блискучими хижими очима двоє вдерлись до кімнати і підступили до Гепнера з обох боків. Це були звичайні найманці в дірявих сорочках, латаних шароварах і сяких-таких чоботях. Відчуваючи свою перевагу, головорізи не поспішали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.