Чтение онлайн

Все, що стосується московських так званих князів «Данила Александровича» і «Юрия Даниловича», є суцільною вигадкою московської історіографії. Розповіді про вбивство тверських князів «Дмитрия Михайловича» та «Александра Михайловича» є теж суцільними «примесами лжи» російської історичної науки. Таким чином «возвышали» Москву та вибудовували її достовірний каркас.

Чим неймовірніше вигадки, тим більше вони сприймалися за правду.

Що ж відбувалося в дійсності?

«Сей мужественный витязь (Гедимин. — В. Б.), в 1319 году победою окончив войну с Орденом, немедленно устремился на Владимир (где княжил тесть Любартов)… Город сдался. Гедимин, поручив его своим Наместникам, спешим к Луцку… граждане не оборонялись, и победитель… уверил всех… (русичів. — В. Б.) в безопасности и защите. Утружденное войско его отдыхало целую зиму… Как скоро весна наступила и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города Киевские и шел к Днепру… жители… не видя помощи — и зная, что Гедимин щадит побежденных, отворили ворота. Духовенство вышло с крестами и вместе с народом присягнуло быть верными Государю Литовскому… и скоро (Гедимін. — В. Б.) завоевал всю южную… (Русь. — В. Б.) до Путивля и Брянска» [18, т. IV, с. 270–271].

Ця цитата наведена із праці М. М. Карамзіна «История государства Российского», але Карамзін бере цей факт під сумнів. Що і зрозуміло — він теж належав до фальшувальників московської історії, і то — потужних і впливових. Головне, що ці події зафіксували литовські, українські, польські, німецькі та інші європейські історики.

Цікаво також зазначити: у XIX столітті цей незаперечний факт визнавала офіційна російська історична наука, про що свідчать праці провідних російських академіків. Це підтверджує «История Русов или Малой России» Георгія Кониського, Архиепископа

Білоруського, видана в Москві університетською типографією 1846 року після потрійної державної та церковної цензури.

Думаємо, російська державна цензура ніколи б не дозволила друкувати подібні фрази, наведені нижче, якби ці істини у 1846 році не були офіційними, державними. Послухаємо: «Тому Гедемин Князь року 1320–го прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [169, с. 41].

Київщина, Волинь і Галичина не входили до складу Золотої Орди, були її союзниками в боротьбі з Польщею та Угорщиною, чому й отримували військову допомогу від сусідніх (задніпровських) золотоординських ханів.

Слід розуміти: південні улуси, в тому числі й улус між Доном і Дніпром, який колись належав братові хана Батия — Бувалу (Мовалу, Мауці), а після знищення його онука Ногая відійшов до хана Тохти, не були дружніми до ілів (родів)Узбека, тому хан особливо й не реагував на захоплення Гедиміном сусідніх територій. Ще раз нагадую: ті землі після 1240 року не входили до складу Золотої Орди. Зайнятий походом на Кавказ, хан Узбек у 1320 році не наважився відкрити другий фронт проти Європи на західних кордонах своєї держави. У тому не було й потреби: князь Гедимін кордонів Золотої Орди не перетинав.

Та відреагувати на події володар Золотої Орди був зобов’язаний. І він відреагував, викликавши до своєї ставки на Кавказ одного з наймогутніших володарів улусів своєї держави так званого Михайла Тверського (Беклемиша).

Ось що сказав посланець хана Тверському князю, точніше володарю улусу Святого Спаса на Твері:

«Посол Ханский, именем Ахмыл, объявил ему в Владимире гнев Узбеков “Спеши к царю, — говорил он, — или полки его через месяц вступят в твою область. Кавгадый уверяет, что ты не будешь повиноваться”» [18, т. IV, с.256].

Михайло Тверський (Беклимиш) вирушив до ставки хана. Це сталося влітку 1320 року після того, як Узбекові донесли про захоплення Києва Литовським князем Гедиміном.

«И августа в 1 день князь великий Михайло… Тверский поиде во Орду к хану Азбяку… Князь великой Михайло прииде во Орду у моря Сурожского на усть Дон реки, йде же Дон река впадает в море… месяца сентября в 6 день…» [18, т. IV, с. 257]

Головною причиною страти Михайла Тверського стало винищення ханом Узбеком своїх можливих противників та конкурентів. Одночасно Михайлові закинули й підтримку з Литвою дружніх стосунків та можливий перехід на бік Литви.

Поява серйозного конкурента–сусіда підштовхнула Узбека та його «уряд» до поділу Великого Володимирського князівства, чи за золотоординською термінологією, — Мещерського улусу на дві частини: Тверську та Московську, щоби протиставляти одну одній.

Це рішення вводилося кількома етапами.

Спочатку хан Узбек направив свого вихованця Івана Калиту (Кутлубугу) на погром Великого Володимирського князівства. Іванові (Кальдібекові) на той час виповнилося 16–18 років.

А поскільки Михайло Тверський був звинувачений та страчений в Орді, то Іван, так званий Калита, разом з і ще одним царевичем — Чингісидом — Ахмилом, на чолі військового загону прийшли до Володимирського улусу, щоби покарати усіх інших підлеглих Беклимиша: тисячників, сотників, десятників тощо.

«В лето 6830. Приде из Орды князь Иоанн… (Кельдібек. — В. Б.), а с ним… Ахмул, и плениша много людей и посекоша, а Ярославль пожже мало не весь» [21, с. 229].

Звернімо увагу, як кардинально змінився текст, коли з нього прибрали після слова «Иоанн» — «Данилович». А треба розуміти, що в XIII–XIV століттях ніхто не писав ім’я батька після свого. Це забаганки XVIII століття. Так само стало зрозумілим, що головним у парі «Иоанн — Ахмул» є — «Иоанн». Після розгрому Володимирського великого князівства, Іван Калита (Кельдібек) отримав у володіння свій родовий (рід хана Берке) улус. Та московський ставленик Узбека поки що не отримав титулу «великий», що не дозволяло нарівні з Великим ханом Золотої Орди володіти та розпоряджатися землями і власністю улусу.

Зауважимо: титулу «великий» не отримав після страти батька і син Михайла Тверського — Олександр, хоча з 1320 року став князем Тверським. Це за московськими офіційними джерелами.

Говорити ж про старшого сина Михайла — Дмитра взагалі не слід, бо, отримавши постриг ще в дитинстві, він виховувався в монастирі та мав призначення служити Богу і церкві.

Лише в 1326 році Олександр Тверський отримав від хана Узбека у повне володіння свою частку колишнього Великого Володимирського князівства (Мещерського улусу).

За ним, у 1328 році, й Іван Калита (Кельдібек) отримав свою частку — Московський улус. Так говорять російські літописи. Хоча, на моє переконання, це трапилося одночасно, скоріше, у 1328 році.

Катерининська «Комиссия…» розвела ці дати, щоби приховати правду про Московський і Тверський православні улуси Золотої Орди.

Всі ж літописні записи про московського князя Юрія та його протистояння з Дмитром і Олександром Тверськими за титул Великого Володимирського князя, про похід до Новгорода, про заснування «Орешка», про вбивство в Орді Тверських князів є звичайними московськими «доважками брехні». Про що уже говорилося не раз.

«В 1328 г. Иван… (Кулпа. — В. Б.), хотя и получил ярлык на Великое княжение Владимирское, однако ему было отдано не все Владимирское княжество, а лишь половина его…» [14, с. 66].

Хоча шановний професор М. Г. Сафаргалієв веде мову про Велике Суздальське князівство, яке нібито хан створював на противагу Московському, але історія Золотої Орди не знає ханського роду, який би мав свої виокремлені ілі (роди) в Суздальській землі.

Москва вибудовувалася на противагу Твері (Андрієвому Городку), а роди хана Берке протистояли родам (ілям) хана Чилаукуна: мангити проти ширинів.