Чтение онлайн

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після цієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.

Треба розуміти, що давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю військовим походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Так от, Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, ніколи не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля), після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало васально залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства, як би те не заперечували «палкі прихильники» сучасної московської історичної версії. І то не вигадки автора. Цієї думки дотримувалася офіційна історіографія Російської імперії до 1917 року. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті–решт «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстоку потрійну церковну та державну цензури.

Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ» посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А саму дату Синьоводської битви 1362 року піддали цілковитому замовчуванню, щоби не заважала насолоджуватись вигаданою Куликовською битвою 1380 року.

Москву ніколи не цікавили істина і правда, а тільки її возвеличення, нехай і вигадане. Тому фальшувались події, дати, цілковито все, що відкривало шлях до правди. Особливо про події на теренах давньої Русі. Так була сфальшована замовчуванням правда про Синьоводську битву. А «Литовська метрика», яка повністю розкриває таємниці давніх часів Литовсько–Руської держави, була Москвою викрадена і захована до таємних сховищ.

Склалася парадоксальна ситуація: Московська держава та її влада бояться чужих державних архівів. Навіть дурень розуміє — щось же за цим приховується.

Та повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Уже майже 200 років точиться суперечка щодо місця Синьоводської битви 1362 року. Одні історики і дослідники пов’язують битву з річкою Синя Вода (сучасна Вінницька область), інші — з річкою Синюхою (Кіровоградська область).

До суперечки долучалися кращі українські історики: М. С. Грушевський, В. Б. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська–Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші.

Суперечки точаться й сьогодні. Місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські «доважки брехні» не дозволяють українцям консолідуватися та прийти до єдиних висновків. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з–під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішить як одна, так і інша сторони.

Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області залучають на свій бік переважно дослідників–істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників–археологів. Отож і там, і там дослідження ведуться однобоко, неконсолідовано.

Досі відчувається вплив імперської шовіністичної науки на мислення та висновки сучасних досліджень українських науковців. Прихильники битви на річці Синя Вода дозволяють собі допускати неоднакові умови для порівняння. Так, вони заявляють про неможливість проходу війська князя Ольгерда через «Чорний ліс, бо він був непрохідним, суцільним», тоді як військо Ольгерда через Поліські ліси та болота проходить без зайвого клопоту. Такі порівняння некоректні. У дослідженнях відсутні будь–які археологічні дані, що зводить їх до звичайних заклинань.

Прихильники ж битви на річці Синюсі оперують практично всуціль археологічними дослідженнями. Істориків, які звертають їхню увагу на певні невідповідності щодо трактування давніх подій, називають непрофесіоналами. Тому не дивно, як, наприклад, один професор–археолог розповідав, що «татаро–монголи розсипалися по всій Правобережній Україні і винищили геть усе до самої Буковини і Карпат». А на уточнювальні запитання щодо цієї заяви лише блимав очима.

Настав час об’єднати зусилля і прийти до спільної думки щодо місця Синьоводської битви 1362 року. При цьому слід врахувати всі аспекти як історичних, так і археологічних досліджень.

Сьогодні майже всі історики світу визнають факт Синьоводської битви (1362 рік) і її вплив на подальші події, що відбулися на східноєвропейських теренах. Головні суперечки ведуться щодо локалізації місця Синьоводської битви та шляху руху війська Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда до місця битви.

Причому, з мовчазної згоди істориків, абсолютно не досліджено питання ідентифікації супротивників князя Ольгерда, які в давніх літописах та хроніках визначені як «три брата татарския князи отичи и дедичи Подольськой земли…» [186, с. 72].

Автор,, спираючись на факти, на які чомусь досі не звертають уваги сучасні історики, подає своє бачення Синьоводської битви та тих міфів, які її супроводжують.

Хотів би зазначити: не можна виривати один рік чи одну подію з контексту минувшини, не пов’язуючи докупи всі чинники, які достовірно мали місце в ті часи.

Цю аксіому всі розуміють, але не всі її дотримуються.

Тому пропоную проаналізувати події, що відбувалися напередодні Синьоводської битви.

Цитати наводитимемо мовою оригіналу.

Після смерті Великого Литовсько–Руського князя Гедиміна у 1341 році єдине Велике князівство розпалося на уділи.

Послухаємо «Энциклопедический словарь» товариства «Бр. А. и И. Гранат».

«Первое время после смерти Гедимина (1341) О(льгерд) владел лишь гор(одом) Крево и княжеством Витебским, не пользовался правами старшинства, и все его братья сохраняли самостоятельность в своих уделах; но в 1345 г. под влиянием напора Крестоносцев О(льгерд) и брат его Кейстут сознали необходимость объединения, заключили между собой союз и добились руководящего положения в государстве… Фактически же Лйтовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению своих владений за счет русских земель… В 1355 г. была присоединена значительная часть Чернигово–Сиверского княжества. В 1362 г. О(льгерд) разбил на р. Синяя Вода татар и завладел Подолией…» [76, т. 30, с. 587–588].