Чтение онлайн

Кільце оточення подалося трохи назад, так що між пацюками і машиною утворився досить широкий простір. Але найбільші пацюки почали шикуватися перед фургончиком у бойові шеренги.

Кроків за двадцять од передка авто вони стали в грізну колону.

— Здається, збираються нападати, — Півчеревичків голос тремтів од хвилювання.

— Так, схоже на те, — погодився Муфтик. — Вони зрозуміли, що погрозами нас із руїн не виженеш.

Муфтик і Півчеревичок примостилися рядком на передньому сидінні, обоє напружені до краю. У місячному сяєві, що прохоплювалося крізь вікно, їхні обличчя видавалися блідішими, ніж були насправді.

Навколо панувала тиша. Сорока давно спала у своєму гнізді. Можливо, вона бачила у солодкому сні Півчере-вичкову медаль і не знала, які події відбуваються неподалік.

І ось почалося…

Пацюча колона, вишикувана перед машиною, раптом наче стрепенулася і, мов за нечутним сигналом, спеціальне з’єднання гризунів заворушилося.

— Сунуть, — проскиглив Півчеревичок. — Наче сіра лавина!

Тієї ж миті Муфтик завів фургончик і дав газ. Машина аж стрибнула з місця. Пацюки наближалися, й авто мчало назустріч нападникам.

Зіткнення неминуче.

«Тільки б не перекинулася машина», — встиг подумати Муфтик.

І цієї ж миті почувся страшенний гуркіт.

У задку фургончика заторохтіли каструлі й сковороди, забряжчали кухлі й миски. До цих звуків долучився пацючий виск. Було видно, як пацюки кинулися врозтіч.

Та Муфтик не знімав ноги з педалі газу, і машина, сердито завиваючи, просувалася вперед.

— Натискуй, натискуй! — захоплено хрипів Півчеревичок. — Дави їх, Муфтику!

Муфтик їхав прямо на пацюків. Вони люто щирили зуби, але все-таки мусили відступати. Лише тоді, коли пацючі лави остаточно розладналися, Муфтик зупинив машину.

— На перший раз, мабуть, досить, — утомлено зітхнув він.

— Оце так провчили! — радів Півчеревичок. — Більше не наважаться і понюхати наше авто.

Щодо Муфтика, то він не був у цьому впевнений.

— Пацюки не такі, щоб так легко відмовилися від свого, — сказав він. — Вони страшенно вперті.

Спершу у пацюків не помічалося нових нападницьких намірів: вони трималися на відстані.

Минав час, і небо на сході дедалі світлішало. На світанку в руїни палацу повернулися ті пацючі розбійницькі зграї, які грабували довколишні села. Уся здобич, що вони прихопили з собою, скоро була з’їдена до крихти, і тоді нові орди рушили на промисел.

— Страшно й подумати, скільки людської праці гине через оцих харцизяк, — сказав Муфтик.

І Півчеревичок похмуро додав:

— Якщо так триватиме й далі, моя батьківщина скоро геть зубожіє. Колись пацюки не були такими ненажерами.

Настав ранок, і сорока у верховітті сосни вітала схід сонця веселою тріскотнявою. Вона кілька разів змахнула крилами, начебто випробовуючи їхню надійність, знялася з гнізда і полетіла до лісу, без угаву гучно скрекочучи.

Муфтик так втомився після напруженої ночі, що тільки тепер збагнув подивитися їй услід.

— Медаль, я певен, на шиї у неї не висіла, — пробурмотів він. — Але можливо, злодійка понесла її у дзьобі.

Півчеревичок чмихнув.

— Давай-но переконаємося, — сказав він. — Візьми свою медаль у зуби і розкажи мені, як ти жив колись самотою.

— Ти що, глузуєш? — образився Муфтик. — Як же я говоритиму з медаллю у зубах?

— У цьому я й хотів упевнитися, — зареготав Півчеревичок.

— Навряд чи сорока так хвацько тріскотіла б із медаллю в дзьобі, — погодився Муфтик. — Здається, я страшенно відстав од життя.

Та ледве він це мовив, як життя жорстоко нагадало про себе, і до того ж у найнебезпечніший спосіб — пацюки знову посунули на них.

— Ну-ну, — сказав Півчеревичок. — Чи вам мало було попередньої прочуханки?

Одначе голос його прозвучав невпевнено.

— Боюся, що поразка їх дечому навчила, — припустив Муфтик. — Схоже на те, що зараз у них новий план наступу, кращий.

Мандрівнички уважно спостерігали за рухом пацюків.

Пацюки наближалися до машини повільно, проте невпинно, їхні вуса нервово посмикувалися, ніздрі втягували повітря, очі палали люттю.

Скоро Муфтик і Півчеревичок збагнули, що цього разу у пацюків зовсім інший план, ніж був напередодні. Вони явно зробили серйозні висновки з невдачі. їхня ударна сила, спеціальні відбірні лави з найбільших пацюків, нині розділилася на два табори і розташувалася обабіч машини.

— Цього разу вони атакуватимуть із флангів, — сказав пригнічений Муфтик. — А це означає, що ми позбавлені Можливості контратакувати їх машиною.

— Коли пацюки нападуть на нас із обох боків, — заскиглив Півчеревичок, — то поховають нас живцем під собою, і фургончик буде для нас труною на колесах.

Схоже, що до того йшлося.

Муфтик безпорадно поклав руки на кермо — вони тремтіли. Що робити? Що ж робити? У Півчеревичка на ролі виступили крапельки поту. Ніякого порятунку!

А пацюки широким фронтом насувалися і справа, і зліва. І знову їх наче пересмикнуло, як минулої ночі. Ось-ось має початися страшенна навала…

Та ба, що це, що це?

Замість того, щоб кинутися на фургончик, пацюки раптом повернули голови в той бік, де знаходився вхід у руїни. Ще мить — і вся незчисленна зграя притьмом кинулася туди.

Муфтик і Півчеревичок одночасно метнулися до заднього віконця, аби побачити, що змусило пацюків одмовитися від попередніх намірів. І раптом друзі в один голос вигукнули:

— Мохобородько!

Мохобородько, нарешті, повернувся. Але в яку мить!

Півчеревичок заплющив очі, й одразу ж те саме зробив Муфтик. Жоден із них не хотів бачити загибелі свого друга й товариша.

І по хвилі Півчеревичок, усе ще із заплющеними очима, сказав тихо:

— Він був чудовий товариш!

Зараз Півчеревичок ладен був пробачити Мохобородьку геть усе, забути всі непорозуміння, які виникали іноді між ними. А того Рудольфа, того огидного змія, він більше ніколи не згадає лихим словом.

— Мабуть, уже кінець, — прошепотів нарешті Муфтик. — Розплющимо очі, га?

— Розплющимо, — погодився Півчеревичок. — І мужньо глянемо в очі своїй долі.

Вони розплющили очі і — побачили Мохобородька, який спокійнісінько простував до машини.