Чтение онлайн

— Або й того, запахущого, — запропонував Півчеревичок. — Хоч покуштувати.

Вони ступили на подвір’я, і пахощі геть заполонили їх.

Молода господиня зустріла трійцю на ґанку — мабуть, помітила їх у вікно. Жінка була у фартушку. А той — у варенні! Лише тепер чоловічки збагнули, звідки оці апетитні пахощі. Ясно — у молоденької господині вариться суничне варення!

— Доброго ранку і добрих ягід! — сказав Мохобородько. — Проїздили мимо й вирішили завітати на хвильку.

— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Знайшли вас по запаху.

— Мене звати Муфтик, — відрекомендувався Муфтик і незграбно вклонився.

— Дуже приємно, — всміхнулася молоденька господиня. — Отже, цього разу ви втрьох завітали до мене.

— Так, утрьох, — ствердив Півчеревичок. — От надумали і зайшли.

Господиня запросила гостей у дім і повела на кухню, де на плиті спокусливо булькотіло в казанках суничне варення.

— Може, покуштуєте свіжого варення? — привітно спитала вона.

Півчеревичок одразу закивав.

— Од такого запрошення негоже відмовлятися, хоча б із ввічливості, — відказав він. — Я залюбки з’їв би мисочку або дві.

Друзі повсідалися рядком за стіл, і молода господиня поставила перед кожним по повній мисочці запашного суничного варення. А сама пішла до плити — збирати шумовиння.

— Як поживає твій хворий друг? — запитала вона Мохобородька.

— Вже одужав, — пробурмотів той і якомога швидше сунув до рота повну ложку варення.

Розповідати про хворого товариша йому аж ніяк зараз не хотілося.

— Схоже, в цьому році рясно вродили ягоди, — привітно мовив Півчеревичок. — Гарне сухе літо, і лиш коли-неколи дощик.

Молода господиня помітила, що Півчеревичкова мисочка спорожніла, і насипала ще.

— А ти? — здивовано обернулася вона до Муфтика. — Чому ти так мало їси? Чи тобі не смакує варення?

Муфтик незграбно схилився над мискою, до якої він майже не доторкнувся.

— Ні, навпаки, — сказав він. — Варення чудове. Даруйте, будь ласка, але я поринув у свої думки і геть-чисто забув про нього.

— Напевне, дуже солодкі ці твої думки, якщо в них можна поринати, замість того щоб їсти варення, — підпустив шпильку Півчеревичок.

— А про що ти, мізинчику, все-таки думав? — спитала господиня у Муфтика, не звертаючи уваги на Півчеревичкові кпини.

— У мене таке відчуття, що я вас десь бачив, — сказав Муфтик, ніяковіючи ще дужче. — Та коли і де? Ніяк не можу пригадати.

Молодичка, сумніваючись, похитала головою.

— Але тебе я бачу вперше в житті, — переконано мовила вона. — Навряд чи й ти міг десь мене бачити.

— А може, ваше фото друкувалося в газеті чи журналі? — доскіпувався Муфтик. — Хоч я й не дуже стежу за періодикою, одначе то цілком ймовірно.

— Ні, ні, — розсміялася на це молода господиня. — Такого, далебі, не було. Мій портрет ніде не друкувався, і по телебаченню я теж не виступала. Ти, безумовно, з кимось мене сплутав.

Але Муфтик наполягав на своєму.

— Та вас неможливо ні з ким сплутати, — сказав він. — З вашої ласки, я ще трохи подумаю.

Та цієї миті Мохобородько бовкнув:

— Що тут думати! Медальйон! — вигукнув Муфтик. — Медальйон! Ну, звичайно, медальйон!

Він вибіг з-за столу й кинувся у двері, щоб узяти в машині знайдений в сорочій скарбниці медальйон.

Молода господиня пильно глянула на Мохобородька.

— Про який медальйон ви говорите? — серйозно запитала вона.

— Одну хвильку, будь ласка, — лукаво сказав Мохобородько. — Зараз про все дізнаєтеся.

І тільки-но господиня встигла втретє насипати варення у Півчеревичкову мисочку, як повернувся Муфтик. Він багатозначно погойдав медальйоном на ланцюжку й переможно поцікавився:

— Хто скаже, що тут зображено?

На якусь мить запанувала тиша. Тоді молода господиня ошелешено прошепотіла:

— Цей медальйон — наша родинна пам’ятка, і там, усередині, портрет моєї прабабусі. Я завжди носила медальйон на шиї, але одного злощасного дня він раптом зник.

— А в цей щасливий день ви одержите знову свою пам’ятку, — сказав Муфтик і подав медальйон молодичці. — Між іншим, ви неймовірно схожі з вашою прабабусею.

Півчеревичок тим часом виїв третю мисочку варення і вдоволено сповістив:

— Коли Муфтик побачив прабабусин портрет, він тієї ж миті склав цілком пристойного вірша.

— О-о! — вихопилось у молодої господині. — Я хочу неодмінно почути його.

Всі обернулися до Муфтика, і той геть знітився. Та все ж опанував собою і пробубонів:

Господиня заусміхалася, і щоки її розпашіли, наче мальви.

— Дякую тобі, —сказала вона. — Дякую тобі від себе й від моєї маленької донечки, яка, правда, ще в колисці, проте вона згодом теж носитиме цей медальйон.

— Я присвячую цього вірша вам, — сказав Муфтик.

Після цих слів молода господиня підняла Муфтика і приголубила так палко, що в нього щоки стали ще рожевішими, ніж у неї самої.

Фургончик мчав звивистою стрічкою шосе, і настрій У друзів був чудовий. Ось уже кілька днів вони вільні і квапляться виконати свою урочисту обіцянку. Крім того, холодильник у машині був напхом напханий банками а варенням, якого вдячна господиня надавала їм на дорогу.

Вдалині забовваніли міські вежі. Так, це було те саме місто, де вони познайомилися, де вперше зустрілися біля морозивної ятки і вирішили помандрувати разом.

Раптом Муфтик нахилився до вітрового скла, примружився, пильно вдивляючись, і збавив швидкість.

— Поки нас не було, обіч шляху з’явилася якась будка, — сказав він. — Коли ми тут проїздили останнього разу, вона ще не стояла.

Муфтикове зауваження Мохобородько і Півчеревичок пропустили повз вуха. Адже скрізь будують, то тут, то там з’являються якісь будки або навіть великі споруди. І в цьому немає нічого дивного. Та коли мандрівники невдовзі під’їхали до будки, вони побачили шлагбаум і плакат, на якому великими літерами було написано: