Чтение онлайн

— Хто там стукає?

У відповідь чути:

— Командо, командо, відчиніте двері!

Апьмавіва:

— Не відчиняйте!

Дон Базіліо:

— Чому?

Альмавіва:

— Як увійдуть, оголосять повітряну тривогу.

І далі в такому стилі під схвальний сміх усієї зали.

Народний артист РРФСР, актор МХАТу М. К. Свободін згадує:

«Якось після великого сольного концерту І. С. Козловського публіка не хотіла розходитися навіть після того, як у залі й на сцені погасили вогні. Втомлені білетери благали глядачів покинути залу, але овація не вщухала. Раптом хтось крикнув:

— Він вийде!

І люди кинулися на вулицю.

Незважаючи на лютий мороз, юрба терпляче стояла біля рундука. Що робити? Я вирішив виручити втомленого Козловського. Сказало зроблено. Але оскільки я нічим не схожий на Козловського, я насунув на лоба його шапку, комір шуби обмотав шарфом, взяв його панку з нотами іі вийшов. Не встиг я зійти зі сходів (а ліхтарі вже були погашені), як залунали оплески, потім закляклі напівзамерзлі дівчатка й літні дами оточили мене суцільним колом і, стиснувши так, що я ледве не віддав богові душу, понесли мене до «моєї» машини.

Я відчув, як від моєї шуби відриваються «з м’ясом» гудзики, а чиясь рука тягне з мене краватку… По пам’ятаю, як мене ввіпхнули в машину, пригадую тільки, що вона поїхала юзом і вткнулася деренчливими фарами в паркан…

Тоді озвірілий шофер Івана Семеновича вискочив із машини й несамовитим голосом закричав:

— Та це ж не він! Не він!!!

Натовп на якусь мить заціпенів, оглянувся й побачив… хвіст іншої машини, в якій від’їздив Козловський.

Я почув з натовпу кілька непохвальних реплік на свою адресу і, розтерзаний, пішов додому. На щастя, вулиці тоді не були такі освітлені, як нині».

У спектаклі «Євгеній Онєгін», у сцені дуелі, не вистрілив пістолет. Під стриманий сміх публіки Ленський все-таки впав. Розгублений Онєгін забув про свою репліку. Тоді кмітливий бас Зарецький, замість «убитий», ламаючи музичний рисунок фрази, проспівав речитативом:

— Він помер від розриву серця.

Це було так несподівано, що сміх у залі стих: одні не знали тексту, інші збагнули, на яке геройство відважився бас, аби врятувати ситуацію.

У центральній арії Фауста з одноіменної опери Ш. Гуно є дуже важке місце: «до» третьої октави. Наприкінці арії тенори часто видихаються і беруть заключне «до» з великою натугою або зовсім не беруть його. Відомий тенор P. С. Чаров розповідав, як, ще замолоду, він з перших лаштунків брав це нещасливе «до» замість одного знаменитого італійського гастролера, а той тим часом повертав голову так, що одурена публіка всі лаври складала до ніг італійця.

Диригент Роберто Бенці, здебільшого знаний з фільмів «Прелюдія слави» і «Поклик долі», дуже рано почав виявляти музичні здібності. Він мав гарний слух і ноти вивчив раніше, ніж абетку. Якось він з батьком пішов у гостину і там засперечався з дорослими: хлопчик стверджував, що нота, яку всі мали за фа-дієз нібито була фа чисте.

— Поглянь на клавіатуру, Роберто, ти ж бачиш — клавіша чорна. Отже, це фа-дієз, — доводив йому батько.

— Тоді її потрібно перефарбувати на білий колір, — не здавався Роберто. — Це фа чисте.

Згодом, коли перевірили настройку інструмента, виявилось, що рояль справді звучить на півтона нижче.

Прославлений співак Маріо Ланца мав виступати в провінційному американському місточку. На афішах поряд з іншими творами зазначалося: «Й. Брамс. «Коваль».

Через кілька хвилин до концерту в артистичну зайшов паруб’яга богатирської статури й подай співакові величезний коровай. Артист був дуже зворушений і почав був дякувати, але відвідувач перебив його:

— Я тутешній коваль і можу зробити ще більш цінний подарунок, якщо ви вставите в одну із своїх пісеньок кілька слів про те, що я також лагоджу радіоприймачі й мотоцикли.

Один талановитий піаніст, учасник Шопенівського конкурсу 1937 року, запитав Г. Нейгауза, якої той думки про його гру. Професор відповів:

— Ви талановитий, але на вашій грі написано: «Я граю Шопена», а треба було б, щоб чулося: «Я граю ШопЕна».

Розповідають, що на одному із своїх останніх концертів чи не найстаріший радянський піаніст і педагог О. Гольденвейзер вирішив виконати «Мефісто-вальс» Ф. Шопена. Звичайно цеп твір звучить біля чотирьох з половиною хвилин. Цього ж разу він звучав трохи довше; пальці не слухались кволого піаніста, блискучого колись віртуоза, грою якого захоплювався Лев Толстой.

Поздоровляючи виконавця після закінчення концерту, Генріх Густавович Нейгауз сказав:

— Дуже вдячний, дорогий Олександре Борисовичу, за подаровану насолоду, це були найкращі півгодини мого життя!

Одного разу серед учнів Г. Г. Нейгауза зайшла розмова про сонати Бетховена. Котрийсь із студентів рішуче заявив, що йому аж ніяк не до вподоби бетховенська «АппассІоната» і дивно, що цю сонату так підносять. Присутній при цьому професор докірливо глянув на студента й сказав:

— Молодий чоловіче, це ви їй не до вподоби, а не вона — вам.

Висловлюючи своє захоплення вродою однієї з учасниць Міжнародного конкурсу ім. П. Чайковського, досить посередньої піаністки, хтось сказав;

— Погляньте, це ж викапана Венера Мілоська!

— Так, — підтвердив професор Генріх Нейгауз, — тільки для більшої схожості їй треба було б повідбивати руки!

М. Богословський і С. Кац виступали із спільними авторськими концертами, де кожному належало по відділу. Якось два концерти мали відбутися одночасно, але в різних місцях. Вихід був один: в антракті кожен з авторів мав устигнути на машині добратися до місця іншого концерту.