Чтение онлайн

І ось починається концерт. На естраду жваво виходить Микита Богословський і вклоняється:

— Добридень, я композитор Сигізмунд Кац.

У залі лунають дружні оплески: авторів знають лише на прізвище. Потім композитор розповідає про «себе», про «свою» творчість, блискуче імітує манери, жести, інтонацію голосу, улюблені слівця свого колеги. З тією ж дивовижною майстерністю перевтілення він виконує під власний акомпанемент популярні пісні Каца «Бузок цвіте», «Шумів суворо брянський ліс» та ін.

Перший відділ закінчується зливою оплесків. М. Богословський одразу ж сідає в машину і їде на інший концерт. А тут після антракту починається другий відділ. На естраду жваво виходить С. Кац і кланяється:

— Добридень, я композитор Сигізмунд Кац.

У залі — незрозуміла мовчанка, чути сміх. Дещо знічений автор, не розуміючи в чому справа, всіляко прагне налагодити контакт з аудиторією: він слово в слово повторює вже відому публіці розповідь про себе, про свою творчість. Нарешті, він сідає за рояль і починає співати своїх пісень. Але що далі, тим більше наростає в залі веселе пожвавлення і врешті-решт розлягається гомеричний регіт. Це був, мабуть, найвеселіший концерт для аматорів пісні і найнеприємніший вечір у житті потерпілого композитора.

Колись в Одесі С. Кац писав музику до кінофільму «Боксери». Музика легка, естрадна, оркестр гранично малий. Для розмаїтості композитор все ж вирішив надати декілька акордів арфі. Дізнавшись про це, інспектор оркестру, що прийшов по партитуру, не на жарт розхвилювався:

— Бога ради, не пишіть арфи!

— Чому?

— Нема бензину!

…Нарешті композитор зрозумів, що кіностудія міститься за містом, а арфу потрібно везти вантажівкою.

Суворі роки ленінградської блокади… Лютий мороз. У переповненій глядачами залі з успіхом відбувається концерт Володимира Софроницького. На руках музиканта рукавички з «обрізаними пальцями». Хтось серед глядачів зітхає:

— А в трамваї мали б його за кондуктора.

У США в 1962 році було продано мільйонну довго гральну платівку з записом Першого концерту Чайковського у виконанні Вана Кліберна. Вперше в історії американського звукозапису диск з класичною музикою досяг такого тиражу. До цього мільйонні ти ражі на платівках мали тільки популярні джазові співаки.

— Ніколи не думав, що досягну рівня виконавців рок-н-ролла, — зізнався Ван Клібери.

Заслужений тренер СРСР ризький майстер Олександр Кобленц був разом з екс-чемпіоном світу Михайлом Талем на міжзональному турнірі. Вихідного дня вони пішли на прогулянку, і Кобленц, я якого був приємний голос, виконував арії російською та італійською мовами. До тренера підійшла дама й сказала:

— Дякую за насолоду! Своїми співами ви нагадали мені одного артиста.

— Карузо? — нетерпляче запитав Кобленц.

— Ні… Василя Смислова!

Доцент Саратовської консерваторії Арсеній Петрович Щанов пообіцяв студентам зіграти сонату для фортепіано Ф. Ліста, попередивши їх, щоб вони особливу увагу звернули на темп. Наступного заняття він гравцю найскладнішу, глибоку за думкою сонату, але ніхто з студентів не помітив особливостей його темпового трактування. Тоді педагог сказав:

— У часи Ліста що сонату грали за 31 хвилину, Нейгауз грає за 29 хвилин, я зіграв за 28, а сучасним хлопчикам-конкурсантам удається пробігти її за 24 хвилини. І як не дивно, ніхто цього не помічає.

Розповідають, що піаніст Яків Зак вирішив одного разу трішки покепкувати з Еміля Гілельса і зід його імені замовив величезний торт з доставкою додому. Наступного дня Гілельс запросив Зака до себе в гостину, нічим не виказуючи, що він у гніві за його витівку. Незабаром йому знадобилось вийти на хвильку, він вибачився й вийшов. Клацнув замок, і гість опинився у пастці. Чудово розбираючись у замках, тут він був безсилий щось зробити. Через' п'ять хвилин господар дому потелефонував гостеві і повідомив, що виїжджає на два дні. Якщо Зак захоче поїсти, то в буфеті на кухні лежить величезний торт. За два дні свій торт Зак, звичайно, з'їв.

Костянтин Паустовський повертався з риболовлі. Їхали у товарному поїзді. Якийсь обдертий і неголений мисливець сидів при відчинених дверях вагона й співав. Він мав м’який, соковитий бас.

— Ось що! — сказав йому Паустовський. — Приїжджайте до Москви неодмінно. І то якнайшвидше. Я вас познайомлю з потрібними людьми. — І простягнуп аркуш зі своєю адресою.

Мисливець прочитав записку і запитав:

— То ви письменник?

— Так.

— Як же, знаю. Читав. Дуже радий познайомитися. Дозвольте й собі відрекомендуватися: соліст Великого театру Олександр Пирогов.

Після закінчення XXVI чемпіонату СРСР з шахів гросмейстер Марк Тайманов, він же першокласний піаніст, разом зі своєю дружиною — також відомою піаністкою Любов'ю Брук — дав у Тбілісі два концерти. Один з них, у супроводі симфонічного оркестру, відбувся у Великій залі оперного театру, другий — сольний — в Малій залі театру імені Руставелі, де під час чемпіонату відбувалося лише догравання відкладених партій (чергові тури проходили у Великій залі театру).

Один тбіліський любитель шахів поспішив придбати квиток на концерт Тайманова й Брук у Великій залі. Коли друзі запитали, чому він не взяв квитка і на другий концерт, любитель відповів:

— Другий концерт призначено в Малій залі, та ще й наступного дня. Боюсь, що це буде тільки догравання…

Добрячі мав колись тарілки ударник українського симфонічного оркестру! Справжні турецькі, з яскравим вібруючим звучанням, що за потреби перекривало грім цілого оркестру. Та ніщо не вічне, й одного разу безцінні тарілки тріснули. Хтось порадив убитому горем ударникові склеїти їх. Музикант звернувся в майстерню, і сталося диво: тарілки знову стали цілими. Наступного вечора радий ударник сидів в оркестрі і чекав блаженної хвилини свого соло. Скінчились три частини Четвертої симфонії П. Чайковського, зараз прозвучить четверта частина, яка починається могутнім фортіссімо за участю тарілок.

Диригент подав знак, ударник гримнув тарілками, почувся дзенькіт, брязкіт і… тарілки розлетілись на дрібні шматочки, що посипались на голови оркестрантів. То було перше й останнє фортіссімо.

Колись, ще в довоєнний час, студент запитав свого педагога, видатного композитора Б. М. Лятошинського:

— Чи правда, що музику до вистав у драматичних театрах здебільшого пишуть другорядні композитори?

— Так, — відповів професор, — на жаль, це правда.