Чтение онлайн

— А що ви взагалі знаєте? Ключа підібрати не може, а сідає за руль.— Узяв потрібного ключа і помахав ним перед очима красуні.— Ось написано — десять, бачите?.. А чого ви дивитесь на мене?

— Так…

Він зовсім не такий уже й сердитий, цей Платон. І симпатичний. Брови стрімко зійшлись на переніссі, але очі лагідні, карі очі в нього. Каштанове волосся неслухняними пасмами спадає на чоло. Цікаво, чому його називають студентом?

— Чому вас кличуть студентом? — несподівано для себе запитала.

— Бо я маю честь належати до цього племені. Ще будуть запитання?

— Будуть. Де ви вчитесь?

— Гризу граніт се-ге наук, в академії.

— Давно гризете?

— Три роки… Лампочка, здається, ціла.

— Будете агрономом?

— Умгу…

— А тут, на станції, ви… тимчасово, чи…

— Студент, уявіть собі, теж мусить їсти і мати штани… Все. Можете їхати.

— Спасибі… Візьміть.— Дівчина подала Платонові гроші.

— Заплатите в бухгалтерії. Хабарів, як вам відомо, ми не беремо.

— Але ж ви після робочого дня…

— Людина людині — друг, товариш і брат. Бувайте!

І він пішов. Високий, широкоплечий, по-військовому підтягнутий. Оглянеться? Ні. Хай собі йде. Подумаєш, «друг, товариш і брат»!

До міста підкрадались хмари. Важкі, осінні. Зі степу нарешті прорвався крізь кам'яний заслін будівель вітер. Шарудів пожовклим листям, тужно стогнав у дротах, немов скаржився на свою долю.

Бідні міські вітри, нема вам простору. Навіщо вам битись у цих кам'яницях, зривати старі дахи і куйовдити зачіски модниць? Шугайте, вітри, над степами, розсівайте над чорними гонами рясні дощі…

Платон підставляв вітрові лице і вловлював п'янкі запахи осіннього поля. У пам'яті спливла Сосонка і мати. Як вона там? І листів нема. Напевне, образилась, що після практики тільки на два дні й приїхав. Провела за село, сказала на прощання:

— Жаль, сину, що їдеш з батьківської хати… Поробив би і це літо в колгоспі, як торік… Хвалять тебе люди, спасибі їм…

— У мене, мамо, в місті саме сезон… Туристи всякі приїжджають, заробити можна, ще ж два роки вчитись, а на саму стипендію не протягну…

— То кінчай швидше ту науку та повертайся, бо земля сили молодої вимагає і люди тебе ждуть… Матері тяжко було йти, вона задихалась.

— Мамо, ідіть уже додому,— попросив Платон.

— Ще он до тієї вербички проведу… А ти ж, сину, приїжджай.

…Якась машина різко загальмувала біля самісінького тротуару, Платон аж відсахнувся. Відчинились дверцята знайомого вже «Москвича».

— Я сигналю, сигналю, а ви не чуєте,— швидко заговорила дівчина.— Сідайте, бо зараз буде дощ, промокнете до ниточки.

Платон сів у машину.

Ні, ця русява красуня явно не могла претендувати на звання першокласного водія. «Москвич», певно, це відчував, бо незадоволено гарчав, шарпався і тицявся своїм тупорилим передом куди хотів. Коли ж хвацько збив цементову смітницю, яка поважно стояла на тротуарі, Гайворон не витримав:

— Так ми з вами, синьйорино, не доїдемо. Сідайте на моє місце.

— Я не синьйорина, а Наталка,— відказала сухо, але місцем поступилась.

— На якій вулиці ви живете?

— На бульварі Лесі Українки.

— Довезу.

Платонові в дзеркальце було видно Наталчині очі, а коли трохи відхилився, то і все обличчя.

— Вам так незручно дивитись на мене,— мовила дівчина і повернула дзеркальце.— І взагалі, нічого цікавого не побачите…

— Мені подобаються такі скромні дівчатка,— відповів юнак.

— Перше враження може бути помилковим,— застерегла Наталка.

— Розберусь…

На поворотах дівчина мимоволі тулилась до Платонового плеча, і тоді в нього на якусь мить виникало нестерпне бажання обняти її. Краєчком ока бачив стрункі ноги…

— Ви теж не дуже уважний шофер, треба дивитись на дорогу,— промовила Наталка і натягнула на коліна плаття.

— Можете не турбуватись, я два роки бронетранспортери водив,— сказав Гайворон і відчув, що червоніє. Зв'язався на свою голову. Відвези її додому, а потім чалапай до гуртожитку через усе місто. А ось і бульвар…

— Де ваш будинок?

— Ми вже проїхали,— якось по-дитячому засміялась Наталка.

— Чому ж ви не сказали? — зупинив машину.

— Я не хочу додому. Давайте поїдемо в ліс. Добре?

— Давайте,— сказав зовсім не те, що хотів, Платон.

— Я так люблю ліс! І цю осінню пору,— дивились на хлопця сині, зажурені очі.

Дрібно барабанив дощ по кузову машини, поскрипували «двірники», марно силкуючись дати раду тисячам краплин, що нещадно сікли вітрове скло.

— Часто ви їздите на такі екскурсії? — єхидно посміхнувся Платон.

— Ні, це вперше,— не зрозуміла натяку Наталка.

— Цікаво… Але ж ви зовсім не знаєте мене.

— То й що?

Машина вирвалась за місто, Гайворон повернув на шосе, що струміло чорною стрічкою вздовж ріки.

Вони мовчали. Оце «То й що?», байдуже сказане дівчиною, викликало безліч сумбурних думок у Платона. Хто вона? Примхлива донька якогось солідного таточка? А може, з тих, що вискакують заміж за стареньких академіків, а потім наставляють їм роги? А може, вона просто… Ні, Платонові чомусь дуже не хотілось, щоб вона була такою. Та в душу не заглянеш. Хіба він не зустрічав отаких непорочних дівиць у чорних панчохах біля ресторанів і готелів…

Почався ліс. Стояли в тихій задумі сосни, біліли берізки. Гайворон звернув у просіку і, від'їхавши з кілометр від шляху, зупинився.

— Я трошки походжу,— сказала Наталка, накинувши легенького плаща.— Я сама… ви посидьте, Платоне.

Не дочекалась його відповіді, повільно вийшла з машини і пішла просікою.

— Ще цього не вистачало. Тьху! — Хлопець закурив спересердя. Дівчини вже не було видно, тільки на піску залишились її маленькі сліди. Увімкнув приймач. Полилась тиха мелодія «Пісні без слів». Платон подумав, що, напевне, Чайковський писав її теж восени, коли йшов дощ і тривожно шумів ліс. Людини нема, а пісня залишилась… Ридала скрипка в лісі. Йому раптом стало страшно. Відчув себе самотнім, маленьким перед силою цієї музики і природи. Справді, хто він? Прожито двадцять п'ять років. Це, може, половина життя. І нічого ще не зроблено. Треба було залишитись в армії. Пішов би в ракетні війська… Офіцер ракетних військ Платон Гайворон — звучить. А так — агроном. Він бачив себе, агронома, через два роки: ішов грузькою дорогою в мокрій накидці з істиком в руці… Бідолашний… Ні, він не буде ходити з істиком! Простіть, мамо, але не буде. Його можуть і в інституті залишити.