Чтение онлайн

Зсередини корівник і свинарники облицьовані кахлями. Правда, за останні роки плитки потемніли від гною та пилюки, але кахлі служили красі. Свого часу сосонські ферми описувалися в газетах, друкувались їх фотографії, звичайні й кольорові, в журналах. Ці ферми років зо два протримали в президіях нарад і всяких зборів голову Семена Федоровича Коляду. Минав час. Коли почали укрупнювати колгоспи, Сосонку приєднали до Яворецької артілі і про ферми забули. Потім розукрупнювали, і Сосонку виділили в окремий колгосп. Потім знову хтось в районі замислився над долею «Рідного поля» — і артіль приєднали до городищенського колгоспу імені… зараз цей колгосп зветься «Вперед». Через два роки голова колгоспу «Вперед» рішуче заявив, що сосонська бригада тягне господарство назад, і тоді «Рідне поле» знову стало колгоспом села Сосонки.

Правда, ходять чутки, що в цьому не останню роль, не без вигоди для себе, відіграв Семен Федорович Коляда, бо дуже хотів знову стати головою. Але навіщо нам прислухатись до якихось розмов, коли ми можемо взяти протокол загальних зборів і прочитати виступ самого Семена Федоровича.

На сторінці третій протоколу секретар сільради Олег Динька чорним по білому написав:

«Далі виступив Семен Федорович Коляда і сказав, що він морально переживав, що наш колгосп ішов не вперед, а навпаки — назад. Він висловив думку, що правда торжествує, бо зараз знову буде існувати колгосп в селі Сосонка, якому він на різних етапах розвитку віддавав енергію і нерви. Якщо шановні товариші колгоспники оберуть Семена Федоровича на голову, то не пошкодують. Тов. Коляда зобов'язався вивести артіль на третє або на перше місце у зведеннях і розвести демократію. Хоч наш колгосп невеликий, але ми можемо показати всім. Тов. Семен Федорович Коляда запевнив уповноваженого і зачитав список членів правління. (Список додається). За товариша Коляду Семена Федоровича проголосували всі одноголосно. Проти було 23 несвідомих колгоспники і бригадир Ничипір Сніп».

Протокол підписаний головою зборів та секретарем, і тому у нас нема ніяких підстав вірити всяким чуткам, які ставлять під сумнів добрі наміри шановного Семена Федоровича.

Після цих зборів Семен Федорович поїхав у Косопілля, замовив печатку та вивіску артілі «Рідне поле» на склі, і її урочисто прибили на стіні контори. Вивіска була велика, червоне скло аж очі вбирало. Голова сільради Макар Підігрітий не міг цього простити Семенові Федоровичу, а тому зразу ж і собі поїхав до районного центру та замовив для сільради ще більшу вивіску. Так що тепер по обидва боки дверей є дві червоні вивіски.

Правління колгоспу займає одну велику кімнату і комірчину — кабінет голови. Велика кімната — це бухгалтерія. Тут повновладним господарем є Леонтій Гнатович Горобець.

Леонтій Гнатович — людина скромна, ввічлива, дуже працьовита і чесна. Він навіть до своєї дружини Христі, коли вона приходить до бухгалтерії, звертається на «ви». Горобець читає всі газети, які тільки надходять у село, знає прізвища всіх прем'єр-міністрів і столиці країн світу. Його Христина Савівна — огрядна і ще досить гарна. Скільки їй років, ніхто не знає, бо паспорта нема. Христина Савівна стверджує, що сорок шостий. Але чому ми повинні доскіпуватися, скільки їй років? Коса у неї чорна, і щоки ще грають рум'янцем.

У родині Горобців панував повний матріархат. До речі, ця суспільна формація ще розквітає у нас на Україні, і в деяких випадках це не так і погано… Доля привела Леонтія Горобця у Сосонку десь восени сорок шостого року. І, власне, не доля, а сама Христина. Була тоді вона незаміжня, бо з чоловіком розійшлася ще перед війною і не думала про себе всі ці роки, коли світ палав у вогні. Та ось почали солдати повертатись додому — все комусь радість, а їй же чекати нікого. І ніхто не знав, скільки горя було та гірких слізу старенькій хатині над ставом. Невже отак усе життя пройде в самотині, без щирого слова, без дружини? Хоча б яка шинеля чи фуфайка висіла на гвіздку біля дверей, хоча б хто начадив міцним самосадом, та випив чарку коли, та обняв… Ніхто й порога не переступить. Удівці — і ті до дівчат старостів засилають, а молоді й поготів. Але не така була вдача в Христини, щоб скоритись. Якоїсь суботи наперекір долі взула хромові чоботи, накинула тернову хустку і пішла в Косопілля, на ярмарок.

Колись ярмарки в Косопіллі славились на всю округу, а тоді, в сорок шостому, сумно було дивитись на чорні юрми людей, змучених війною і горем. Продавали картоплю на десятки і жито склянками, за шматочок сала правили як за батька. За старими рундуками пахло самогоном. Тут торгували ще й милом, гасом, голками і чунями. Прийшла сюди й Христина: мила купити та голку. Ну, між іншим, подивитись і на чоловіків — їх усіх чогось тягнула сюди нечиста сила…

За рундуками — стоголосий гомін, пахне тютюном, потом, милом, часником і самогоном. Спритні молодиці прикривають фартухами сулії в кошиках, з-під шинелей, фуфайок і піджаків виглядають пакунки та вузлики.

— Налітай, баби, на мило! Кому мила марки «Теже»?! Кому парфумерії?!

— Та яке ж це «Теже», коли воно псом смердить?

— А ти не нюхай. Кому «Теже»?..

— Щоб я так додому потрапила, як вона з махоркою! Чистий первак…

— Беріть і не роздумуйте, та цим штанам зносу не буде…

— Розкажу, що було, що є і що буде, тягни карту!

— Пийте на здоров'ячко! Дай боже, щоб наші вороги рачки лазили…

— Граждани, браття і сьостри, подайте, хто скільки може. Вернувся я із фронту, постріляний і порубаний у боях…

— Іди додому, чортова твоя душа! А ти чужих чоловіків не переманюй, шльондра румунська!

— Тягни, тягни його — все одно до мене прибіжить…

— Не купив, то не лапай!

— Xa-xa-xa!

— Ги-ги-ги… Ну й спритний, мать твою… бог любив!

Весело. Христина проштовхується крізь натовп. Наче й війни не було — стільки цих чоловіків та парубків. Он той медалями видзвонює, кучері з-під кашкета вибились… А цей чорним вусом поводить і очима стріляє… Біля паркана сидять двоє, обнявшись:

Беларуссия родная,

Украина золотая,

Ваше счастье молодое

Мы штыками стальными оградим…

— Ну то й що — випили, але ж співають як!

— Граждани, браття і сьостри, на Сандомирському плацдармі вдарено мене стальною кулею у груди…

Христина відчула, як хтось шарпає її за спідницю, оглянулась.

— Сестра родная, дай троячку на пропитаніє,— на Христину дивились посоловілі очі героя Сандомирського плацдарму.

— Ану, Сандомир, давай за мною! — схопила його за руку і вивела з натовпу.— Тебе ж задушать тут, де ж це ти встиг набратись? Іди додому, бо вмреш.

— Горкая доля моя,— маленький чоловічок в порваній шинелі притулився до Христини і заплакав,— один я на світі білому, браття і сьостри…

Чоловічок схлипнув, як дитина, і п'яні сльози текли по його блідому обличчі.

— А сам же звідки, звідки ти? — допитувалася Христина.

— Я сам з Кобиляків,— похитувався чоловічок.— Приїхав з фронту — мами не застав, хата — розвалилась, і я з печалі пішов у світ… Граждани, браття і сьостри! — Ступив ще кілька кроків, але Христина схопила його за комір.

— Ти чого себе ганьбиш перед людьми? Банька ти, а не солдат. Показуй документа! — Христина знову взяла чоловічка за руку і пішла з базару. Він дріботів слідом, як школярик.

— Христино! — гукали сосонські молодиці.— Скільки дала за бичка?! Як не хоче йти, то в пелену візьми!

Біля містка, уже за Косопіллям, Христина потягла чоловічка на берег Русавки, в очерети.

— Роздягайся і в воду! — наказала.— І документа показуй.

Солдатик віддав їй потертого бумажника, а сам стягнув з себе старе обмундирування і поліз у воду.