Чтение онлайн

— Іди, сину, в кожну хату, впади на коліна і проси прощення у людей, бо тобі з ними жити… Іди…

І Полікарп ходив, падав навколішки:

— Простіть мені, і хай діти ваші простять.

— Бог простить…

— Простіть ви, й діти ваші хай простять,— біля другої хати.

— Іди, іди, дитину через тебе поховала, проклятий…

— Простіть ви і…

Люди простили, але не забули. Перед самою смертю стара Чугаїха покликала сина і прошептала:

— Така моя воля, сину, щоб ти спокутував свій тяжкий гріх перед людьми. Жити тобі тут, поки в кожній хаті не усміхнуться до тебе… Чуєш?

— Чую, мамо…

— Прокажи за мною: «Жити мені тут, поки в кожній хаті…»

— Жити мені тут, поки в кожній хаті…

Вже ось півроку, як повернувся Полікарп, а не чув ще доброго слова від людей. Хто привітається, а хто так пройде. Проклятий. І Полікарп мовчав. Щодня приходив у контору і просив найважчу роботу. Він копав силосні ями, усю осінь і зиму корчував пеньки. Сам у лісі. Діти прозвали його вовкулакою.

Після смерті матері Чугай відчинив скриню і спалив усе, що залишилось від Марти: плаття, спідниці, хустки, порубав черевики. Залишив тільки одну маленьку фотографію, яку прислала йому Марта на фронт.

Степка знала про батькове горе, але ніколи й словом не обмовилась, не згадала матір при ньому.

Десять років не бачив Полікарп своєї дочки. Тепер ось поруч з ним іде по першому сніжку Степка, висока, ставна, як мати… Вона страшенно схожа на Марту, і голос такий… Сьогодні Степці сімнадцять років. Так, сьогодні.

— Ти йди, дочко, додому, а я зараз.— Полікарп звертає у вуличку.

За цих півроку, що він живе разом з дочкою, Чугай все ще не може звикнути до неї. Ловить себе на тому, що не знає, як розмовляти з нею, що сказати, коли вона приходить пізно додому. Інколи до болю хочеться обняти її, поцілувати і розповісти, як він страждав і мучився, але боїться проявити свою ніжність. А до дівчини вже старостів присилав якийсь мармуліївський тракторист. Ой літа, літа…

У кооперації повно людей. Розступаються, мовчки дають дорогу. Полікарп підходить до прилавка, роздивляється. Що б його купити Степці?

— Скільки треба дати за цього годинника? — питає він.

— Та це не для вас. Це золотий,— говорить продавець.

— А мені й треба золотого.

— Та це для жінок… Одного привезла, то вже два роки лежить.

— Покажіть.

Полікарп бере малесенького годинничка. Він, як горошинка, на долоні. Десятки голів повертаються до Чугая.

— Цокає,— каже Полікарп.— Скільки ж за нього?

— Сто тридцять.

— Ого!

— Хай бог милує й боронить, за рік не заробиш у нас.

— Шиферу можна на всю хату купити…

— Я краще лісапета купив би…

— Телевізор, ото штука. Лежиш на печі, а воно тобі показує, а воно показує… Одним словом, техніка…

Полікарп віддає годинничка і виходить з крамниці. Якби ж то гроші! Двадцять карбованців не хватає…

— З сніжком тебе, Полікарпе! — погойдується на своїх довгих ногах Михей.

— Спасибі.

— Як жизня? — Кожухар зупиняється. А чого це він має обходити Полікарпа? Такий случай був у чоловіка. Горе. Якби його Ганна втекла років тридцять назад, то Михей, може б, усе село спалив…

— Та нічого… Чи не позичили б ви мені, Михею, карбованців з двадцять. Степка іменинниця, то хотів купити одну штуку…

— Ти знаєш, нема. Ото, як їздив на таксі, то ще й досі видихаю. Ось маю кабанця, так на пудів шість, заколю, тоді розбагатію, а зараз. Хоча почекай. У Ничипора є… Є в Ничипора.

— Не позичить мені ніхто.

— Ти ж не серед вовків живеш, слава богу.— Михей іде з Полікарпом до Ничипорової хати.— Я зараз.

Чугай стоїть біля воріт, немов чекає вироку.

— Дядьку Полікарпе,— гукає з порога Юхим,— заходьте.

Вперше його закликали до хати. Полікарп ще на подвір'ї скидає шапку і заходить.

Марія змахнула зі стільця невидимий пил:

— Сідайте.

— Грошей можна позичити, — каже Ничипір,— дай-но, Марусю. Таке діло… Скільки ж це їй?

— Сімнадцять! — випалює Юхим.

— Щось ти года чужі лічиш,— посміхається батько.

— Сімнадцять і є,— підтверджує Полікарп.— Спасибі…

— Нема за що.

Чугай вертає додому, дістає всі свої збереження і йде до кооперації. Люди здивовано переглядаються, коли Полікарп відраховує гроші і забирає годинника в червоненькій коробочці. Коробочка переходить з рук в руки.

— Оце вещ…

— М-да…

— Одне слово, золото.

— Дядьку-у, дайте коробочку на пера,— шарпає синьооке хлопченя Полікарпа за штани.

— На чорта тобі та коробочка? — Гостроноса молодиця штовхає сина до дверей.— Знайшов у кого просити.

А він своє:

— Ви, мамо, не штовхайтесь, а ви, дядьку, дайте коробочку на пера.

Полікарп ховає годинника в бокову кишеню ватяного піджака, а коробочку віддає хлопчикові. Той схопив її в обидві руки і — в двері. Тоді вже мати:

— Спасибі, таке ж гаспидське…

Вечоріє, а Полікарп ще соломи для підстилки від ожереду не привіз. «Хай уже потім пообідаю»,— думає він і завертає до ферми.

Просить у конюхів коней, бо тими бичками поки привезеш, запрягає в сани, вкладає рубля і — вйо!

Поле біле-біле, тільки чорніють кущики. Іскриться сніг від променів вечірнього сонця. «Добрий сьогодні день. Михея зустрів, і в Ничипора в хаті був. Та і в лавці люди… Коробочку дав. Такий хлопчик славний… Нічого,— роздумує Полікарп,— люди, вони простять. Не сьогодні, то взавтра…»

Під'їхавши до скирти, Полікарп чіпляє коням опалку, а сам — за вила. Швидко накидає солому, аж держак вгинається. Жарко. Шпурляє з ожереду ватяного піджака, бо по обличчю вже стікають краплинки поту.

Чугай вшнуровує солому, зав'язує на рублеві міцні вузли, щоб не порозтрушувати, і знову — полем-полем на ферму.

Розвантаживши сани, Полікарп відводить коней на стайню, дякує конюхам.

— Нема за що, Полікарпе.

І конюхи з ним привітні.

— Закурити, лічно, не знайдеться? — звертається до Полікарпа Сава Чемерис.

— Скільки хочете цього добра.— Полікарп дістає пачку дешевеньких сигарет і частує конюхів. Та зараз би він оцьому Савці й сорочку свою віддав. Це ж його хата другою зайнялася… То і не вітався зразу, а це сам закурити попросив.— Беріть, беріть…

Полегшало на душі у Полікарпа. А зараз додому прийде: бери, дочко, носи та батька згадуй. Кинеться до нього Степка на шию… А годинничок: цок-цок-цок. Де ж це він? Чугай шукає по всіх кишенях. Нема. Невже загубив? Був у цій кишені… Нема. Холодний піт виступив на чолі. Біля ожереду загубив, як піджака скинув. Полікарп через городи біжить на поле. Хоча б не смеркло зовсім, хоча б знайти!