Чтение онлайн

Пандіон лежав з розплющеними очима, груди його піднімалися від спокійного і рівного дихання. Кідого, нахилившись над ним, з жахом зрозумів, що друг не бачить його. Однак принесену воду Пандіон випив зразу і поволі опустив повіки.

Коли поснідали залишками вчорашніх харчів, Каві запропонував вирушати. Азіати, змовившись ще вночі, збунтувалися. Вони кричали, що в цій країні, де так багато страшних звірів, вони неминуче загинуть, що треба тікати з цього згубного степу, що в пустині краще й безпечніше. Хоч як умовляли їх Каві і чорношкірі, азіати стояли на своєму.

— Гаразд, хай буде так, — сказав нарешті етруск. — Я і Кідого йдемо на південь. Хто з нами — підійдіть сюди, хто на схід — відійдіть ліворуч.

Відразу ж біля етруска утворилась юрба чорних і яснобронзових тіл — негри, нубійці і лівійці. До Каві приєдналися тридцять сім чоловік, крім Пандіона і негра, який лежав на землі з поламаною ногою і, спершись на лікті, напружено стежив за тим, що діялось навколо.

Тридцять два чоловіки перейшли ліворуч і стояли, уперто опустивши голови.

Зброю і посуд для води поділили навпіл між обома партіями, щоб азіати, коли зазнають невдачі, не сказали, що вона сталася через товаришів.

Як тільки все було поділено, їх довгобородий вождь повів людей на схід, до ріки, наче побоюючись, що прихильність до Товаришів захитає їхню рішучість. Ті, хто залишився, довго дивилися вслід хоробрим друзям, які відокремились від них, перед самою волею, потім, сумно зітхаючи, взялися до своїх справ.

Етруск і Кідого, оглянувши Пандіона і пораненого негра, перенесли їх до другого дерева, з тонким гіллям, Коли спробували підняти Ахмі, з горла лівійця вихопився: крик, і життя покинуло мужнього борця за волю.

Каві порадив лівійцям підняти мертвого на дерево і міцно прив'язати його вірьовками. Це зразу ж зробили, хоч люди знали, що труп розтерзають хижі птахи; але це було не так огидливо, як віддати його на поживу смердючим гієнам.

Мовчки, не зговорюючись, Каві і Кідого зрубали кілька гілок.

— Що це ти робиш? — спитав один високий негр, підійшовши до етруска.

— Носилки. Ми з Кідого понесемо його, — Каві показав на Пандіона, — а ви понесете оцього, — етруск кивнув на негра з ногою в лубку — Лівієць піде без нашої допомоги, з рукою на перев'язі…

— Ми всі понесемо того, хто першим вискочив на носорога, — відповів негр, звернувшись до товаришів. — Цей сміливець врятував усіх. Хіба ми можемо це забути? Стривай, ми краще вміємо робити носилки.

Чотири негри спритно взялися за роботу. Скоро носилки були готові — довгі палиці, переплетені вірьовками, — на місці битви їх залишилося чимало. Поміж палицями негри приладнали подвійні поперечні розпірки, посередині прикріпили круглі подушки з твердої кори, обмотані кусками лев'ячої шкури. Негр з поламаною нотою стежив за роботою, радісно посміхаючись; темні очі його віддано дивилися в обличчя товаришів. Поранених поклали на носилки. Все було готове. Чорношкірі парами поставали біля носилок і разом підняли їх на витягнутих руках, старанно підмостивши подушки під голови. Потім носії рушили вперед, ступаючи розмірено й легко.

Так, не приходячи до пам'яті, Пандіон вирушив у невідому дорогу. Два нубійці і негр, що взялися бути провідниками, озброєні списами й луком, ішли попереду, решта тридцять чоловік потяглися один по одному слідом за носилками. Позад усіх ще троє несли два списи і лук. Подорожні пішли краєм галявини на захід, стараючись не дивитись на останки товаришів: їх гнітило почуття провини, що не змогли вберегти тіла загиблих від нічних хижаків.

Після полуденного відпочинку загін скоро дістався до широкого висохлого річища, яке здалеку виділялося на жовтому степу двома смужками чагарника, що ріс на його берегах.

Річищем повернули прямо на південь і, не зупиняючись, ішли до вечора. Цього дня не довелося копати ями для води — невеличке джерело вибивалося на поверхню Із щілини між двома плитами з грубозернистого сипкого каменю; але людям довелося добре попрацювати: лаштуючи нічліг, вони обгородили це місце валом з колючого гілля. Вночі всі мирно спали, не лякаючись віддаленого ричання лева і сновигаючих у темряві гієн.

Другий і третій день путі минули спокійно. Тільки раз бачили віддалік чорне громаддя носорога, який пробирався в траві, опустивши голову. Люди збентежилися і зупинились, — в їхній пам'яті знову постало недавно пережите, грізне й незабутнє. Подорожні прилягли в траву. Носорог підняв голову; знову, як і в той страшний час, люди побачили вигнуті, широко розставлені вуха і кінець рога, що стримів між ними. Складки товстої шкіри облягали плечі тварини і звисали валками там, де починаються розставлені передні ноги, що утопали в траві. Масивне чудовисько нерухомо постояло і, повернувшись, рушило далі своєю дорогою.

Невеликі стада маленьких жовто-сірих антилоп траплялися часто; вбиті стрілами тварини були смачним харчем.

На четвертий день сухе річище розширилося й зникло, жовтий глинистий грунт змінився дивною ясночервоною землею,[86] яка тонким шаром вкривала дрібний граніт. Округлі горби граніту виступали темними плямами на червоній похмурій рівнині. Трава зникла, замість неї із землі стирчало жорстке листя, схоже на в'язки гострих і вузьких мечів, увіткнутих прямо в пухкий грунт.[87] Провідники старанно обходили зарості цих дивних рослин з гострими, як у бритви краями.

Попереду розстилалася червона долина, рівні клуби куряви вихрилися, здіймаючись стовпами і розсіюючи блиск сонячного проміння. Спека втомила людей, але вони йшли далі, турбуючись, що ця безводна рівнина може бути дуже великою. Річище з його підземним потоком води залишилося позаду. Хто знає, коли пощастить знайти воду, таку потрібну людині в цій жаркій країні!

З вершини одного гранітного горба помітили, що вдалині пролягає золотиста смуга, — там, певно, закінчувався червоний грунт і знову ішов трав'янистий степ. Справді, тіні після полудня подовшали тільки наполовину, а подорожні вже ступали по шурхливій траві, нижчій, ніж раніше та зате густішій. Осторонь виднілася широка зелена хмара, яка мовби ширяла в повітрі над синявочорною плямою власної тіні,— могутнє дерево гостей запрошувало під своє віття на відпочинок. Провідники повернули до нього. Стомлені люди прискорили ходу, і незабаром носилки з пораненими стояли в затінку біля стовбура, глибоко розділеного подовжніми жолобками на окремі закруглені ребра.

Кілька негрів поставали один на одного, утворивши живі сходи, і вилізли на могутні гілки. Згори почулися захоплені вигуки — чорношкірі не помилилися в своїх сподіваннях: у внутрішньому дуплі товстого стовбура, не менше п'ятнадцяти ліктів завтовшки, була вода від недавніх дощів. Посуд наповнили прохолодною темною водою. Негри скинули зверху кілька довгастих плодів величезного дерева, загострених з обох кінців. Кожен плід, завбільшки з голову людини, мав під своєю тонкою твердою шкаралупою жовтувату, кисло-солодку, схожу на борошно, речовину, яка чудово охолоджувала разгарячені пересохлі роти подорожніх. Кідого розбив два плоди, повиймав численні дрібні кісточки, а речовину, що була в плодах, розтер, доливши трохи води, і почав годувати Пандіона.

На радість негра, молодий еллін їв з великою охотою і сьогодні вперше підвів голову, намагаючись роздивитися навколо (на носилках у дорозі обличчя Пандіона покривали звичайно великим листям, зірваним поблизу джерела). Руки Пандіона ледве дотяглись до Кідого, безсилими пальцями він потиснув руку негрові. У широко відкритих мутних очах елліна була помітна якась безпорадність.

Кідого схвильовано спитав друга, як він почуває себе, але не добився відповіді. Очі пораненого знову заплющились, немов слабкий спалах воскресаючого життя надміру стомив його. Кідого не турбував більше друга і поспішив порадувати доброю звісткою етруска. Каві, який став ще більш суворим від дня страшної битви, підійшов до носилок і довго сидів, вдивляючись в обличчя товариша. Етруск, поклавши руки на груди Пандіону, старався виявити, як сильно б'ється серце юнака.