Чтение онлайн

— Ні, Тессо, я зрозумів тільки тепер, що не можу втілити тебе в статуї! — палко говорив він. — Я бідний тут і тут, — він торкнувся серця і очей, — щоб передати твою красу…

— Хіба вона не твоя, Пандіоне? — дівчина поривчасто закинула руки за шию художника.

— Так, Тессо, але як іноді я страждаю через неї! Я ніколи не перестану милуватися тобою і разом з тим… не можу зробити статую. А я повинен втілити тебе в глині, дереві, камені. Я повинен зрозуміти, чому так важко передати живе, бо коли я сам не зрозумію цього, то як я зможу зробити живими свої твори?

Тесса уважно слухала юнака і, почуваючи, що зараз перед нею відкрита вся душа Пандіона, з болем розуміла своє безсилля. Туга художника передавалась і їй, в серці росла невиразна тривога.

Раптом Пандіон усміхнувся, і не встигла Тесса опам'ятатися, як міцні руки піднесли її вгору. Пандіон побіг до берега, опустив дівчину на вогкий пісок, а сам зник за круглим горбом.

Одна мить — і дівчина побачила голову Пандіона на гребені хвилі, що наближалась до берега. Незабаром юнак повернувся. Його м'язи, виграваючи під шкірою, обтрушували воду. Недавнього смутку не було й сліду. І те, що трапилося в гаю, здалося Тессі вже не таким серйозним. Вона тихо засміялась, згадавши свою жалюгідну глиняну подобу і зажурене обличчя її творця.

Пандіон теж кепкував з себе, як хлопчик хвастав перед дівчиною своєю спритністю та силою. Так, поволі, часто зупиняючись, ішли вони додому. І тільки на самому дні душі Тесси все ще гніздилася тривога.

Агенор торкнувся рукою Пандіонового коліна. — Народ наш ще молодий та бідний, мій сину. Потрібно віками жити в достатках, щоб сотні людей могли присвятити себе високому мистецтву художника, щоб сотні людей могли віддатися вивченню краси людини і світу. А ми ще зовсім недавно зображували своїх богів, обтісуючи кам'яні або дерев'яні стовпи… А ось ти прагнеш збагнути закони краси, І я можу передректи, що наш народ піде далі і вище від інших в зображенні прекрасного. А тепер у стародавніх та багатих країнах майстри далеко вправніші за нас…

Художник встав і дістав з кутка кімнати велику скриньку з жовтого дерева, вийняв з неї згорток, покритий червоною матерією. Знявши її, він обережно поставив перед Пандіоном статуетку завбільшки з лікоть, зроблену з слонової кості. Слонова кістка від давності порожевіла, і її полірована поверхня вкрилась дрібнесенькими чорними тріщинками.

Статуетка зображала жінку, яка тримала в простягнутих руках дві змії, що обвилися кільцями до ліктів. Тугий пояс з валиками по краях обхоплював тонкий стан, підтримуючи довгу, до п'ят, спідницю, що дуже розширювалася донизу і була прикрашена п'ятьма поперечними золотими смужками. Спину, плечі, боки і верхні частини рук закривала легка накидка, залишаючи голими груди й живіт до талії.

Тяжке хвилясте волосся підняте було вузлом не на потилиці, як у еллінських жінок, а на тім'ї. Від вузла спадали густі пасма, вкриваючи шию і спину.

Нічого подібного Пандіон ще не бачив. Відчувалося, що ця статуетка — твір великого майстра. Особливо привертало увагу дивно-байдуже обличчя статуетки — плескувате і широке, з виразно окресленими вилицями, з товстими губами, з трохи виступаючою вперед нижньою частиною.

Прямі широкі брови посилювали вираз байдужості на обличчі жінки, але груди високо здіймалися, ніби в нетерплячому зітханні.

Пандіон закам'янів. Коли б він володів майстерністю невідомого художника! Коли б його різець міг з такою самою точністю і витонченістю передавати форму, що оживала під рожевожовтою поверхнею старої кістки!

Агенор, задоволений викликаним враженням, стежив за юнаком і поволі погладжував щоку кінцями пальців.

Перервавши мовчазне споглядання, Пандіон відставив коштовну статуетку далі від себе. Не відриваючи очей від тьмяно виблискуючого твору стародавнього майстра, юнак тихо і сумно запитав учителя:

— Це із стародавніх східних міст.[12]

— Е, ні! — відповів Агенор. — Вона старіша від них усіх, старіша від багатих на золото Мікен, Тірінфа та Орхомен.[13] Я взяв її у Хрізаора, щоб показати тобі. Його батько замолоду плавав з загоном на Кріт і знайшов її серед решток стародавнього храму за двадцять стадій[14] від руїн міста морських царів,[15] що загинуло від страшенних землетрусів.

— Батьку, — юнак, стримуючи хвилювання, з благанням торкнувся бороди художника,[16] — ти знаєш так багато. Невже ти не зміг би, коли б захотів, перейняти майстерність стародавніх художників, навчити нас, повести туди, де збереглися прекрасні твори? Невже ти ніколи не бачив тих палаців, оспіваних у легендах? Я багато разів мріяв про них, слухаючи діда!

Агенор опустив очі, сувора тінь набігла на спокійне і привітне обличчя.

— Я не зумію пояснити тобі, — відповів він, трохи подумавши, — але ти сам незабаром це збагнеш: те, що вмерло, не можна відродити. Воно чуже для нашого світу, для нашої душі… воно прекрасне, але безнадійне… чарує, але не живе.

— Я зрозумів, батьку! — палко вигукнув Пандіон. — Ми будемо лише рабами мертвої мудрості, хоча і будемо досконало наслідувати її. А нам треба стати рівними стародавнім майстрам, або навіть сильнішими за них, і тоді… о, тоді… — юнак замовк, не знаходячи слів.

Агенор палаючими очима глянув на свого учня, і його цупка маленька рука схвально стиснула юнаків лікоть. — Ти добре сказав, сказав те, чого я не міг висловити. Так, стародавнє мистецтво повинно бути для нас мірою і взірцем, а йти треба своїм шляхом. А щоб цей шлях не був дуже далеким, вчитися треба і в стародавньої мудрості і в життя, — ти розумний, Пандіоне…

Раптом Пандіон м'яко опустився на глиняну долівку і обійняв ноги художника.

— Батьку і вчителю, відпусти мене подивитись на стародавні міста… Я не можу, боги свідки мої… я повинен побачити все це. Я почуваю в собі силу досягти високого… Мені треба пізнати батьківщину тих дивовижних речей, що іноді трапляються в наших людей і вражають їх. Може, і я… — юнак замовк, зашарівшись по самі вуха, але його прямий, сміливий погляд продовжував шукати погляду Агенора.

Той зосереджено дивився кудись убік, хмурився і мовчав.

— Встань, Пандіоне, — нарешті промовив художник. — Я давно чекав цього. Ти не хлопчик, і я не можу втримати тебе, хоч би й хотів цього. Ти можеш іти, куди тобі захочеться, але я кажу тобі, як синові, як учневі, більше того, як рівний другові, бо бажання твоє згубне. Воно загрожує тобі страшенними нещастями.

— Я не боюсь нічого, батьку! — Пандіон відкинув назад голову, ніздрі його роздувались.

— Я помилився, ти зовсім ще хлопчина, — спокійно заперечив Агенор. — Вислухай мене, поклавши руку на серце, якщо любиш мене.