Чтение онлайн

Пандіон пригорнув дівчину до себе і промовив клятву, а в цей час перед ним проносилися морські далі, скелі, гаї, будинки та руїни невідомих селищ, усе те, що зараз відділить його від Тесси на шість довгих місяців, місяців, протягом яких він не знатиме нічого про кохану і вона про нього.

Пандіон заплющив очі, відчуваючи, як б'ється серце Тесси.

Хвилини все минали, неминучість розлуки насувалась, чекання ставало нестерпним.

— В дорогу, Пандіоне, швидше… прощай… — прошепотіла дівчина.

Пандіон здригнувся, випустив Тессу і швидко підійшов до човна.

Піддаючись сильним рукам, човен, загрузлий у пісок, поволі зрушився, дно зашурхотіло по піску. Пандіон увійшов по коліна у холодну воду, що плюскотіла об берег, і обернувся. Човен, хитаючись на хвилях, злегка бився бортом об ногу юнака.

Тесса, непорушна, як статуя, стояла, вп'явшись поглядом у мис, за яким повинен був зараз зникнути човен Пандіона.

В душі юнака щось надломилося. Він зірвав човен з мілини, стрибнув у нього і взявся за весла. Тесса рвучко повернула голову, і порив західного вітру підхопив її розпущене на знак туги волосся.

Човен швидко відплив, скоряючись сильним ударам весел, а Пандіон не відриваючись, дивився на окаменілу дівчину. Її обличчя було високо підняте просто над оголеним плечем.

Вітер закрив обличчя Тесси її блискучим чорним волоссям, і дівчина не намагалася поправити його. Крізь волосся Пандіонові видно було блискучі очі, розширені ніздрі і яскраві напіврозкриті уста. А волосся, розвіваючись на вітрі, густою пеленою огортало шию. Кінці його завивалися незліченними кільцями на щоці, скроні і високих грудях. Дівчина стояла непорушно, доки човен не відійшов од берега І не повернув носом на південний схід.

Тессі здавалося, що човен огинає мис, а мис, темний і похмурий в тінях низького сонця, висувається зліва в море, поступово наближаючись до човна. Ось він торкнувся чорної рисочки в мерехтливому морі, ось вона зникла за ним.

Тесса, нічого більше не усвідомлюючи, опустилася на твердий вологий пісок.

Човен Пандіона загубився серед незліченних хвиль. Давно вже зник з очей мис Ахелоя, а Пандіон усе веслував що було сили, нібито боявся, що туга змусить його повернутися. Він ні про що не думав, намагаючись змучити себе роботою під пекучим сонцем…

Сонце перейшло на корму човна, — і повільні хвилі набрали кольору темного меду. Пандіон кинув весла на дно. Обережно відштовхнувшись однією ногою, щоб не перекинути вузенького човна, юнак стрибнув у море. Освіжившись, він поплив, штовхаючи човна поперед себе, потім знову забрався в нього і випростався на весь зріст.

Попереду видно було гострий мис, а ліворуч чорнів довгастий острівець, що відмежовував з півдня Калідонську гавань — мету його плавання. Пандіон знову почав гребти, і острівець поволі зростав, підіймаючись з моря. Вершина його розпалася на окремі голчасті крони дерев. Незабаром ряд струнких кипарисів, схожих на темні наконечники велетенських списів, постав перед Пандіоном. Дерева, захищені од вітрів вигнутим скелястим мисом, що підносився з півдня, здіймалися в чисту блакить неба. Юнак обережно повів човен поміж камінням, облямованим слизькими рудуватими водоростями. Рівне піщане дно було ясно видно крізь прозору зеленуватозолотисту воду. Пандіон вийшов на берег, розшукав недалечко від старого, порослого мохом жертовника галявинку з м'якою весняною травою і допив взяту на дорогу воду. Їсти йому не хотілося. До гавані, що заховалася на тому боці острова, було не більш як два десятки стадій.

Юнак вирішив прийти бадьорим і свіжим до власника корабля. Він ліг відпочити.

Надзвичайно яскраво перед заплющеними очима Пандіона виникли картини вчорашнього свята…

Пандіон та інші юнаки селища лежали на траві, чекаючи, поки дівчата закінчать танець на честь Афродіти. Дівчата в легеньких спідницях, зібраних навкруги стану різнобарвними стрічками, танцювали попарно, спиною одна до одної. Взявшись за руки, вони поглядали через плече, ніби кожна з них милувалася кращою своєї подруги.

Сріблястими хвилями в місячному сяйві злітали і падали широкі зборки білих спідниць, смугляві тіла танцюючих дівчат, що мали колір світлого золота, згинались, мов гнучкі стеблини, в такт ніжним і протяжним, сумним і радісним звукам флейти.

Потім юнаки змішалися з дівчатами і почали танець журавля, підіймаючись на кінчиках пальців і широко розкидаючи напружені, мов крила, руки. Пандіон був поруч з Тессою, яка не відводила від нього стривожених очей.

Вся молодь селища була уважнішою до Пандіона, ніж завжди. Тільки сяюче обличчя Еврімаха, закоханого в Тессу, показувало, як він радіє від'їздові суперника, та ще дражнила глузлива Енойє. Пандіон помічав, що всі інші не жартували з ним, як раніше, менше було ущипливих слів — начебто між ним, що від'їжджав, та тими, що залишаються тут, уже пролягла якась межа. Ставлення друзів одночасно виявляло заздрощі і жаль, як до людини, що стоїть на грані великої небезпеки, але разом з тим і виділяється серед усіх інших.

Місяць повільно ховався за деревами. На галявину насунуло широке покривало чорної тіні.

Танці закінчились. Тесса з подругами проспівала Ірескону — улюблену пісню Пандіона про ластівку та весну. Нарешті молодь парами попрямувала стежкою до селища. Пандіон і Тесса йшли позаду всіх, навмисне уповільнюючи ходу. Щойно вони піднялися на гребінь горба перед селищем, як Тесса здригнулася і зупинилася, пригорнувшись до Палдіона.

Стрімкі урвища вапнякових круч, що здіймалися позаду виноградників, відбивали місячне сяйво, наче велетенське дзеркало. Здавалося, над селищем, прибережною рівниною і темним морем стояла прозора завіса сріблястого сяйва, сповнена зловісними чарами та мовчазною тугою.

— Мені страшно, Пандіоне, — прошепотіла Тесса. — Велика сила у Гекати — богині місячного сяйва, і ти вирушаєш у ті місця, де вона владарює…

Хвилювання Тесси передалося Пандіонові.

— Ні, Тессо, не на Кріті, а в Карії[25] владарює Геката, а туди не лежить мій шлях! — вигукнув юнак, ведучи дівчину додому…

Пандіон отямився від мрій. Треба було поїсти і продовжувати путь. Він приніс жертву морському богові і, вийшовши на берег, зміряв свою тінь,[26] переставляючи ступені ніг по її відміченій довжині. Тінь в дев'ятнадцять ступнів показала йому, що не можна баритися — до вечора часу лишалося небагато, треба було поспішати на корабель.

Пандіон, обігнувши на човні острів, побачив білий кам'яний стовп — знак гавані — і почав гребти швидше.

Вітер тужливо свистів у жорстких кущах, здіймаючи зернистий пісок. Хребет простягався на схід, наче дорога, насипана невідомими велетнями. Він, вигинаючись, обрамляв широку зелену долину. Гори положистим схилом спускалися до моря. Схил був покритий килимом яскравожовтих квітів і здалека здавався величезним шматком золота, що здіймається з виблискуючої синяви моря.

Пандіон прискорив ходу. Сьогодні він особливо гостро відчував тугу за покинутою Енніадою. Він згадав, що йому не радили забиратися так далеко, в цю оточену горами частину Кріту, де нащадки стародавнього морського народу були непривітні до пришельців.

Пандіон поспішав. За п'ять місяців він побував у різних кінцях величезного острова, що довгою гористою смугою простягся серед моря. Молодий скульптор бачив чудові і дивовижні речі, залишені стародавнім народом у спустілих храмах і майже безлюдних містах.