Чтение онлайн

Але непорушно біле й вічно маєстатичне верхів’я починало дрімати свій нічний сон. Над обездоленою землею лежав уже сутінок, але верхів’я дивилось на захід і тепліло рожево-золотим заревом від сонця, що сіло за обрій. Здавалось, що для нього людське життя було таке дрібне, таке неважне й незрозуміло глупе. Оце німці затіяли загладу собі й знищення своїм містам. Яке діло до того вічним, холодним горам? Позіхаючи останнім сумерком, гори поринали в обіймах зоряних просторів.

То був космічний простір понад землею, залитою кров’ю й покритою руїнами й пожарищами.

Змученими, тяжкими кроками я верталась до хати. Як першого дня, коли я приїхала до Тельфсу, містечко тонуло в вечірній дрімоті. Люди відбули вже працю на фабриках, щасливо перебули тривогу і тепер наставала пора віддиху й спочинку.

Але я вже не йшла на фабрику й, як досі бувало, через фабричне подвір’я. З головної вулиці зараз повище Шіндлерової фабрики я скрутила ліворуч і вузесеньким провулком між селянськими домами і фабричним городом, що лежав позад фабричних будинків, я бралась угору. Ще трохи праворуч від мене біг оцей потік-канал, що вибігав з Пішлівського обійстя, виконавши свою службу для фабрики. Він гнав малу електрівню, а потім забирав фабричні відпливи. З фабричного обійстя вела через нього кладка до городчика, в якому був дімок, де я жила: Шіслінггавз. Понад містком була брама, поросла диким виноградом, а обабіч потока — береги, закидані фабричними випадками і порослі якимись дикими кущами. Потім уже городець Шіслінггавзу з овочевими деревцятами і грядками. Ще дрімав під сніговою покрівлею. Але сморід з потоку лежав завжди густим шаром над ним і нашою хатою. І з відпадків. Та нині я не йшла туди. Це належало вже до фабрики і між її забудуваннями й виходом до городця через місток лежала дерев’яна одротована брама, яку й замикали на ніч щільно. Ліворуч від неї — вхід до підвалу, де жили полонені французи. Одротований стережений дерев’яною будкою вартівника.

Але тепер це все було далеке від мене й чуже. Швидко я покинула долішню частину потока, що вибігав з фабричного обійстя, і стежкою піднялась вище. Тут уже починався паркан нашого города, а в ньому на горі хвіртка, що вела на наше подвір’я. От і дімок. Коли взяти праворуч — заходилось на кращу його частину: фронтові мешкання німців. На високому партері і на першому поверсі жили вони дуже вигідно й приємно в великих кількакімнатних хатах. Але ми обходили дімок зліва й, заходячи з чорного входу, спинались нашими брудними сходами на горище. Там ми жили поруч литовської родини й голяндських монтерів.

Філько сидів біля пічки і при півсвітлі з слабкої жарівки палив у пічці. Здавалось, що оце я вперше побачила цю хату, пічку й це господарство. Досі я була там гостем-нічліжанином. Я знала тільки, що там темно та холодно. Палили ми в залізній пічці тільки на ніч, бо не було чим. Маруся крала для нас якісь тріски-відпадки, хоч, ніби, мені належався опал. Але зараз же на вступі заявили мені, що його немає. Оце тепер виринула думка: чим палитиму без Марусиної крадіжки? Філько потішав, що знайде працю й хату та й якось воно буде. Вранці я вже не спішила вставати. Я лежала на Пішлевому дерев’яному помості, роздумувала над моїм життям тепер і майбутнім. Певно, треба буде якось жити. Оце тепер я зможу здійснити мою мрію: жити в Альпах і писати. А писати маю так багато! Тим і потішав мене Філько. Зрештою, наладнається приватна практика і заживу спокійно подалік від цього підлого режиму усіх тих Штурмів і Пішлів. Відпадало все тяжке, чим давила фабрика, одначе ставало холодно, пусто й беззмістовно. Але ціле нутро заливало почування невдачі та кривди. Окрім втоми, джерелом нервового перенапруження було безробіття. Перший раз у житті я була позбавлена фахової праці. Мала враження, наче б усі мої студії і фахові здобутки відлучилися від мене і полетіли кудись у безодню.

Але окрім тих, зовсім особистих почувань, на перший плян висувалася фабрика й моя праця. Я кинулась до неї з цілим ентузіязмом, з цілим завзяттям. Боротьба заповідалася тяжка, але успіхи, навіть на початках, були такі значні. І оце позбавили мене можности вести цю боротьбу аж до повної перемоги й успіхів, до яких стремить кожен лікар: оздоровити хворого. Але тут не був один хворий, чи кілька! Тут були жінки мого народу і їхні діти. Їм нести допомогу — моє священне завдання. А оце відібрали мені його, як ножем прорізали густу пряжу, яку я заплела і яка мене так тісно зв’язала з Entbindungheim fur Ostarbeiterinnen — будинку породіль для робітниць зі Сходу.

Тепер наче відмежував його від мене густий, колючий дріт. Лежачи ще я дивилась у віконечко нашого горища. Крізь нього я бачила на півдні зарожевіле верхів’я Едера і наче вперше я помітила його. Я встала й дивилась крізь оцю маленьку кватирку вгорі. Разом зі мною простягали туди свої поблідлі витончені паростки мої квіти. Вони так посумніли без розкішного сонця Куфштайну. І я пожалувала, що забрала їх для своєї приємности. Там служниця Мойдель піклувалась би ними, й було б їм добре. А тут разом зі мною нидіють вони без сонця і швидко можуть лишитись, як я, бездомними. Потім я прибрала хату і зараз же на поклик сирени пішла в ліс. Ішла не хапаючись, похиливши голову. На спині я мала наплечник, в якому були необхідні речі з білизни та одягу, на випадок якби після тривоги — і налету, вже не було мого мешкання. Ішла побіч фабричних забудувань і бачила, як у буді при столярні працював литовець-сусід. Дівчата возили цемент, а на подвір’ї перед яслами вештались Уля й Катя, розвішуючи пелюшки. Їм усім не було дозволено ховатись під час алярму, і тому вони працювали.

І хоч я була вже вільна, проте йшла з таким же самим почуванням стиду й вагання, як тоді, коли була на фабриці. Як і тоді, я мала враження, що мені треба залишитись з ними всіми і чекати, що буде.

У лісі ліворуч від фабрики і полудневотірольської оселі я сідала на зрубаний пень і чекала на те, що може прийти. Пречиста синява, прекрасне сонце! Розіскрений сніг рожевів вересовими дзбаночками. Шуміли сосни й стелили пахощі живиці. Праворуч стриміли масивні збочі Гогемунди і величавіли її скельні верхи. На краєвид я дивилась так, як би побачила його вперше. Насправді так і було. Досі фабрика й люди займали вповні мої думки й чуття. Оце вони зникли кудись; у пустку моєї душі входила природа. На своє, зроду застережене, місце.

Але я була обезсилена, придавлена й мені здавалось, що я щойно притомнію після довгої хвороби. Тут у Тельфсі вона тривала тільки дві неділі, але ніколи мені не хотілось вірити й потім не вірилось, що це тільки дві неділі. Але ж за мною була втеча з дому і півроку в Куфштайні. Тепер сиділа серед лісової природи, слухала себе й шуму крил що, вилітаючи з-поза Гогемунде, кружляли над фабриками. Скільки разів вони наче б обнижувались, серце здавлювала мені тривога. Там же були жінки з дітьми, а понад ними вісімдесят сантиметрів цементу й тяжкі залізні машини!

Але я не могла нічого чути й відчувати. Я була майже мертва. Такий стан мертвоти був і тривав і поглиблювався увесь час мого життя в Тельфсі. Від нього я втекла в благословенний Авґсбург.

Після тривоги я верталась додому. Чи я знаю? Щось їлося в ті часи. Філько десь в ресторані їв, а я не пам’ятаю, де і що я їла тоді. Почалися дні пустки й безробіття. Дні, про які віщим способом говорив мій приятель портьєр.

Роз’яснював їх мій зв’язок з своїми, українцями. Вони знали й довідувались один від одного, де я живу, і приходили до мене за лікарською порадою. Часом приносили під пахою кусок хліба, дрібку крупи, чи картоплі. Пам’ятаю, як я втішилась, коли від Квітуна дістала картоплю. Оце кіло я зварила на залізній пічці, і ми їли, як ласощі.

Один з перших «відкрив» мене оцей інженер Радюк. Його дружина кривавила після викидня, а німецький лікар тижнями казав, що нічого немає, що все є «ґут». Зі значним недокрів’ям вона прийшла до мене, і я виконала на напівтемному горищі вичистку на столі, що кожної хвилини зсувався з східця. Я зробила це на їх обох прохання, хоча їм пропонувала піти до лікарні. Жінка після того зараз же видужала, а в мене піднеслась бадьорість і довір’я до себе й життя.

Жили вони в лагері в магістраті. Я вперше була в такому таборі для бездомних. Я входила туди з здавленим серцем і думкою, що швидко й мені туди прийдеться йти жити.

У великій кімнаті без підлоги в сутінках стояли ряди таких нар, як у Пішля. Вони були втиснені в ніші в стінах. Кожна родина жила в такій ніші. Діти, мішки, картопля. Посередині довгий стіл. При ньому доня моїх господарів, Лідка, малювала пильно. Трирічне дівчатко малювало з справжнім Божим даром. Справді оці малюнки були по-дитячому примітивні, але чого там не було! Цілий світ. Про нього теж дівча розказувало своєю щебетливою зросійщеною мовою своєму старшому братчикові. Батько тішився даром доні. Невже його інженерський дар до рисунків перейшов на доню? — А може то буде колись славна малярка чи поетеса, — думала я, нахиляючись над дитячими ручками, що звинно бігали по папері.