Чтение онлайн

— Звільнив я вас. Мотиви маєте в письмі.

— Як то, тепер звільняєте, коли я щойно розгорнула працю? Тепер, коли в мене сам розмах організаційної й оздоровної праці? — Я вичисляю мої дотеперішні успіхи й його користі з безгарячкових пологів, зменшення хворобливости дітей і т. др.

Слухає, а тоді з упертістю маніяка повторює:

— То все дуже добре, так, дуже добре, але відкіля на те все взяти гроші? Не маю грошей, не маю грошей!

І що вже потім говорити, що пояснювати, у нього один аргумент: не маю грошей. До того ж лице дитяче-заклопотане й безпорадне.

Не маючи грошей, мусить він не розгортати, а стягати охорону здоров’я. Він надіявся, що як прийме лікарку, то зможе звільнити сестру, піклувальниці і хочби прачку до пелюшок. Очевидно й акушерку. Тепер я вдивляючись у нього:

— Якто й лікар мав би це все робити у вас? — Ну, дещо лікар, наприклад догляд дітей і приймання пологів та обхід поліжниць (мити, купати, виносити відходи, подавати харчі) а решту матері (прання пелюшок і допомога в догляді дітей). Не поможе переконувати, що мене післали тут, щоб поліпшити, а не погіршити охорону здоров’я, щоб усунути смертність дітей, а не повбивати їх.

Дивиться дитячими очима й каже:

— Ви не зрозуміли свого завдання тут, і як такі ви не надаєтесь на цю посаду. А потім — гроші, гроші, гроші! Я ж не маю чим платити!

Встаю й виходжу. Так, я незрозуміла мого завдання тут. Тут же мерли діти від бруду й недогляду, а жінки від пологового зараження. Бо не було фахового догляду за ними. Але фабриці треба було лікаря: треба було фірми. Ця фірма мала писати звіти й виказувати латинськими діягнозами, що вмерти треба одним і другим. Щоб фабрика була крита перед всілякими дафами і арбайтсамтами і щоб ніякі комісії її не чіпали.

Так, тепер розумію. Але на це моя фірма задобра. На те я не погоджусь, хоч би мені не давали оцеї шопки для спання і ложки робітничого харчу та пару папірців, як зарплату, ані навіть тоді, якби мені дали розкішну Пішлеву палату й найрозкішніше життя. І, якби не ця певність, що такої фірми й на те їм треба було, я могла б була проситися, що буду працювати зовсім даром, що буду сама прати пелюшки й відбирати пологи та ходити з жінками під скриню, з якої залишиться верства у вісімдесят сантиметрів цементу й тяжкі сталеві машини — тільки на те, щоб не дати вмирати дітям й хворіти жінкам мого народу. Щоб їм у чужині допомагати — хоч би вони були такими, як вони і є тепер. Але вони — це я, це мій нарід!

Виходжу з дирекції та стаю при віконці мого приятеля портьєра Ротенштайнера. З-за окуляр дивиться мені в очі щиро і співчутливо. А потім розглянувшись, чи кого немає каже пошепки:

— Не журіться, то вже не довго!

Щоб не побачив, що в очах маю сльози, я тепер накриваю їх повіками і йду до амбулатора та показую листа Тані. Таня ловиться за голову і лементує. Повідомляю її про рішення Пішля не прийняти лікаря, а цілу роботу звалили на неї. На неї молоду, недосвідчену, та ще й при її стані здоров’я. До того ж будуть звільнені доглядачки й прачка до пелюшок, а в кухні —куховарка дитячого харчу. Таня плаче, ловить мене за плече й благає рятунку. Та який в мене для неї рятунок? Хай робить, що може, а як не зможе, зголоситься хворою й усе.

Пополудні й наступного дня роблю звіт про мою роботу. Табеля просліджених дітей з виказом ваги й діягнозу хвороби. Показується, що здорові це тільки ті діти, що щойно народились. Через дві неділі вони вже мають біля свого прізвища латинський діягноз хвороби й спадання ваги.

Табеля поліжниць і вагітних, статистика пологів, гарячкових до мене й безгарячкових за моїх часів.

Виказ оглядин хворих та вільних від праці днів.

Докладний опис санітарного стану до мого приходу і в дні відходу.

Спис бракуючих ліків і лікарських засобів.

Меморіял на десять сторінок друку. Беру ввечері зарплату. Дістаю 200 марок.

За дві неділі — ніхто не повірив би, що це все діялось впродовж тільки двох неділь.

Платня 200 мк. Відрахування:

за харчі за хату

за обезпечення і податки

156-76

По відтягненні 156.76 від 200 залишається до виплати 43.24 дм.)

Та це не важливе. Тих 43.24 марки я могла б і загалом не діставати. Але праця, праця що я її з таким розмахом зачала й боротьба за життя й добро тих жінок й їхніх дітей! Праця й боротьба, в які я кинулась з любов’ю, майже пристрастю. І вкінці мій престиж, який тут понівечено, як зрештою всюди було в Німеччині у відношенні до чужинців.

Ні, треба боротися далі, тепер уже за збереження цієї «посади».

Тож їду до Іннсбруку шукати правди. До кого? До тих самих, що тут і що погодились на це все. Все ж чую, що не можу відійти, як німа тварина, мовчки.

В Іннсбруку. Руїни, пожарища і мандрівка народів. З клунками й без, різномовна юрба біженців з Угорщини, Словаччини, Північних Надбалтійських країн, Австрії, Польщі — коротко, з східніх частин недавньої Великонімеччини. Розвал висить у повітрі.

Шефа нема, хворий. Звіт похапцем переглядає його всемогуча секретарка й директорка канцелярії, фон Тарноцсі, час-до-часу скрикує «унергирт» [24] та посилає мене до якогось начального лікаря від фабрик з італійським прізвищем. І заявляє, що вони самі для мене праці не мають, але не примушуватимуть мене працювати.

Виходжу на вулицю — останній раз з Уряду Здоров’я. Так недавно ще тут ми в трійку з братом і колегою чекали на конференцію у Черамка і сміялись з нього! Мене очарував вид з вікна кімнати, а височінь і близькість гори Гафелєкар була для мене чимось дивним і чарівним. Я була зачарована Іннсбруком і потім Куфштайном. Мої обидва товариші, колега й брат, не рішились піти тоді в Іннсбруччину. Я одна сама самотою помандрувала далі в Альпи на працю. Але в мене не було виходу. Хворий чоловік лежав у клініці в Відні, і вся відповідальність за влаштування сім’ї лежала на мені. Я мусіла прийняти працю, яку могла дістати — а жінці, фахівцеві, всюди було значно важче, як чоловікові. Я мусіла найти шматок землі де в цих неймовірних умовах ми всі троє мали б право поставити ноги, дозвіл прописування на мешкання й одержання харчевих карток. Що ж буде тепер, коли я втратила працю?! Ми мали право жити на горищі дві неділі.

У цього лікаря з італійським прізвищем я мала тільки моральну сатисфакцію: нашвидку перекинув оком папери — був час перед тривогою, похвалив за працю й звіт, просив, щоб його залишити та заявив, що нічого для мене не може вдіяти. На відході — пошепки:

— Це вже недовго, кілька днів, і настане провал!

Як і інші Яйтнери і він носив свастику на кляпці блюзки…

З Іннсбруку я від’їздила під вечір. В той час уже не їздили полудневі потяги. Та був час майже безпереривних налетів і тривог. Тож поділ дня був такий: зранку десь до 10 год. люди працювали нервово, кожної хвилини чекаючи сирен. Потім усі бігли до бункерів та виходили з них десь біля 3–4 год. по-полудні. Тоді починалось щось схоже на життя божевільних чи засудженців: якесь недоладне поладнування якихось справ, так щоб здавалось, що життя йде вперед. Бо за наказами влади воно мало йти нормально. Тоді коли вже були понищені фабрики, докінчувалось бомбардування міст, зруйновано вповні залізничний зв’язок. Станції стреміли руїнами й недобитками, магазини постійно догорали. Колії густо поорані вирвами. Декілька днів не було ніякого зв’язку; потім потяги їхали до тих місць, які були зруйновані, люди проходили цілі кілометри і їхали далі, щоб знову висідати й проходити. З Куфштайну до Інсбрука можна було таким ладом їхати цілий день (біля 70 км.). За той час направляли один-два тори. Потім знову день-два їхали потяги, щоб зараз же знову закінчити свій біг перед вирвами і примарно поскручуваними рейками. Люди ходили з темними обличчями, змучені, схвильовані, невиспані, голодні — одні втікали з міст на села, другі мандрували зі сходу на захід і знову ж з заходу — терену найстрашливіших знищень і потворних бомблень — на схід. З клунками, дітьми, голіруч.

Над усім маяла несамовито повигинана свастика і лунав голос Гітлера, що ще й тепер обіцяв перемогу завдяки новим родам зброї.

Над таким смертельно хворим Іннсбруком стояло пречисте підвечірнє небо і висипались перші зорі. В непорушній красі гори Північного Ланцюга дивились зі своїх висот вниз на божевільні людські дії. Досконало білі сніги покривали їхні збочі й верхів’я і там панував вічний спокій і безжурність. Ще до їхніх підніг тулилося місто вілл: Гунгербург з станцією линвової залізниці на Гафелєкар. Там ще панував лад і незруйноване життя. Але нижче лежав у руїнах Іннсбрук, позбавлений цісарської австрійської достойности. У цісарських палатах повиривано боки, святині давньої австрійської могутньости лежали у підніжжі ненажерливої свастики. Диміли згарища, всюди був відразливий сморід пожарищ.