Чтение онлайн

Згодом, після посилення ідеологічного впливу сталінізму, видання мемуарів учасників антирадянських рухів згортається, до того ж більша частина авторів споминів з радянського боку була репресована, а їхні праці потрапили до спецсховищ і не перевидавалися.

Одночасно численні спомини про події національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. з'являються з-під пера їх учасників у середовищі української політичної еміграції. Їх авторами виступають колишні генерали й старшини Збройних сил України, політичні діячі, дипломати. Багато споминів друкується на сторінках періодичних видань, про які йшлося у першій частині цього розділу.

Разом з тим виходять окремі видання спогадів, серед яких особливий джерелознавчий інтерес мають мемуари активних учасників воєнних дій в Україні [101] . Звичайно, їх автори лише побіжно торкаються певних аспектів історії спецслужб: оперативного забезпечення бойових дій, діяльності ворожих спецслужб та ін. Виняток становлять лише мемуари керівника ППШ Ю.Тютюнника, де висвітлено роботу всіх структурних підрозділів (в тому числі й спеціальних) Штабу по організації повстансько-підпільної боротьби в 1921 р. У його споминах переважно темними фарбами змальовуються стосунки між членами вищого військового керівництва УНР в екзилі, їх протиборство за контроль над повстанським рухом і лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, моральне падіння. Необхідно, однак, враховувати, що згадані спомини писалися Ю.Тютюнником вже після його арешту у 1923 р. (внаслідок операції органів ВУНК-ДПУ УСРР Ю.Тютюнник був виведений з-за кордону і заарештований, а після використання в пропагандистських кампаніях розстріляний) і багато в чому мали характер соціального замовлення радянської влади, яка намагалася розкласти українську військово-політичну еміграцію.

У мемуарних виданнях попри всю фрагментарність висвітлення діяльності національних спецслужб зустрічаються відомості, котрі дозволяють краще зрозуміти особливості фундації спеціальних органів, кадрову політику та інші моменти їх історії. Наприклад, в архівних джерелах та деяких друкованих працях знаходимо дані про структуру, функції й особовий склад Корпусу Державної жандармерії ЗУНР, однак мало що можна зустріти, скажімо, про морально-політичний стан її службовців. Тут корисним стало звернення до споминів С.Шухевича про минуле УГА, де він згадує про наявність, поряд із сумлінним ставленням до своїх обов'язків, протиправних вчинків з боку окремих співробітників Державної жандармерії ЗУНР.

В останні роки пожвавилось видання раніше написаних споминів відомих діячів періоду громадянської війни, які належали до різних таборів політичних сил [102] . Автор критично ставився до їх свідчень при відтворенні історії українських спецслужб. Бо кожен мемуарист - син свого часу, і не виключена можливість обмежено-ностальгічного бачення ним історичної реальності та її відмежування від сьогодення. Запорукою подолання цієї вади мемуарної літератури, на думку автора, є поєднання історичного та логічного в дослідженні. Під таким же кутом зору використовувались як джерела і мемуари співробітників радянських органів держбезпеки, котрі працювали в Україні у період, що розглядається. Так, у споминах Ф.Фоміна [103] при висвітленні операцій ВУНК в Україні у 1919 р. багато суб'єктивного, коли йдеться про роботу спецслужб УНР по організації розвідувально-диверсійного підпілля на зайнятій Червоною армією території.

Крім оригінальних документів з історії вітчизняних спецслужб 1917-1921 рр., про які згадувалося вище, використовувались і збірки матеріалів, що вийшли за радянських часів і присвячені історії громадянської війни в цілому [104] та окремим її етапам [105] . Певний обсяг інформації з історії українських спецслужб знайдено в документальних виданнях про ранні етапи діяльності радянських правоохоронних органів [106] .

Ця загальна характеристика джерельної бази, з якої виходить автор у своєму дослідженні, свідчить, що діяльність спецслужб у минулому - це об'єктивна історична реальність, котра, власне, і потребує серйозного наукового дослідження, особливо, коли йдеться про такий період діяльності спецслужб, що є переломним в національній історії.

Людська історія взагалі, і спецслужб зокрема, свідчать, що останні виникають під впливом дії певних соціальних чинників. Так і створення в період Центральної Ради перших самостійно функціонуючих спеціальних служб України було історично закономірним, необхідним і соціально зумовленим.

Доба Української Центральної Ради (УЦР) назавжди залишиться в історії вітчизняного державотворення як спроба відродження незалежної держави, що було споконвічною мрією українського народу. Її утворенню передували падіння царського режиму та прихід до влади в Росії ліберально-демократичного Тимчасового уряду.

У цей час в Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких і стала Центральна Рада, зорганізована у березні 1917 р. поміркованими лібералами національно-патріотичної орієнтації з Товариства українських поступовців (ТУП) спільно з представниками української соціал-демократичної та соціал-революційної течій. Головою Центральної Ради обрали визнаного лідера національно-демократичного руху професора М.Грушевського.

Як орган державно-політичної репрезентації інтересів українського народу Центральна Рада була легітимована на Українському Національному Конгресі, що розпочав свою роботу 7 квітня 1917 р. Цей форум висловився за автономний статус України у складі федеративної демократичної Російської республіки: "...Тільки національно-територіальна автономія України, - йшлося у резолюції Конгресу, - в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх народів, що живуть на українській землі". Була намічена структура Центральної Ради, що мала відтепер формуватися на основі делегування представників різних регіонів України, а також членів політичних партій та національних меншин України. Передбачалося створення місцевих органів влади - "українських комітетів - сільських, повітових й губернських". Сесія Центральної Ради обрала Комітет УЦР, реорганізований згодом у Малу Раду під головуванням М.Грушевського [107] .

Дальше поширення впливу Центральної Ради на масову свідомість, громадсько-політичні організації України, спрямованого на досягнення широкої автономії у складі Росії, викликало різко негативну реакцію Тимчасового уряду. У цих складних умовах було вжито додаткових заходів до зміцнення позицій національно-державних сил. У виданому 10 червня 1917 р. Першому універсалі Центральної Ради проголошується верховенство її влади на терені України: "...Однині самі будемо творити наше життя". Був сформований виконавчий орган державної влади - Генеральний Секретаріат (уряд) автономної України на чолі з соціал-демократом В.Винниченком, висувалися вимоги створення власного законодавства й місцевих органів влади [108] .

3 липня 1917 р. був оголошений Другий універсал Центральної Ради, де зазначалося, що вона визнає Всеросійські Установчі Збори, котрі повинні встановити автономію України, і не має наміру відокремлюватися від федеративної Росії. На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнила свій склад за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні. Вони ж направили своїх репрезентантів до Малої Ради і Генерального Секретаріату.

Таким чином, усі верховні владні структури України із суто українських перетворювалися на органи захисту інтересів всього поліетнічного населення України. Щоправда, у серпні 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату", котра значно обмежувала права української автономії: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду в Україні, а Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав, територія України зменшувалася до п'яти губерній [109] .

Отже, потреби розбудови нового державного утворення на території України, нарощування його економічного та духовного потенціалу, захисту національно-територіальної автономії від великодержавних утисків Тимчасового уряду були першою найважливішою передумовою створення спецслужб України.

Другою важливою передумовою виникнення органів безпеки України за її автономії у складі Російської держави була необхідність охорони "революційного порядку", організації місцевої самооборони. Ця передумова реалізовувалась у межах суспільної самодіяльності українського військового руху в збройних силах Російської імперії (зауважимо, що під час світової війни до армійських лав потрапило до 2 млн. уродженців України). У травні 1917 р. відбувся 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, що зібрав 700 делегатів від понад 1,5 млн. вояків-українців. З'їзд ухвалив резолюцію про необхідність створення українських частин у складі загальноросійських збройних сил, хоча в цілому форум військовиків стояв на позиціях автономії України. Головою українського військового руху з'їзд обрав члена УСДРП С.Петлюру. 5-10 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Всеукраїнський військовий з'їзд за участю 2 тис. делегатів від 1 млн. 390 тис. українських військовослужбовців. Рішення цього форуму прискорили формування на фронтах українських військових осередків - клубів та комітетів [110] .