Чтение онлайн

Виходить праця В.Сідака і В.Степанкова "З історії української розвідки та контррозвідки", де здійснюється спроба узагальнити історіографічні надбання з проблеми й одночасно проаналізувати нові археографічні пам'ятки історії спецслужб України [38] . Один з нарисів цієї колективної монографії безпосередньо торкається історії українських спецслужб періоду 1917-1920 рр. Автор розглядає хід фундації й діяльності спецслужб різних формацій української державності, дає їх класифікацію, вперше виділяє ряд самостійних аспектів проблеми.

Ці ж проблеми В.Сідак порушив у виступах на міжнародних наукових конференціях "Центральна Рада і український державотворчий процес" (березень 1997 р.) [39] та "80-річчя початку відновлення української державності" (травень 1997 р.).

З'являється також низка праць з історії окремих інституцій спеціальних служб України 1917-1921 р., де розглядається становлення контррозвідувальних і розвідувальних підрозділів, військової розвідки, секцій безпеки повстансько-підпільного руху.

Скажімо, в статті П.Михайленка з історії Державної варти Гетьманату П.Скоропадського є дещо про освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи цієї інституції [40] . Автор досліджує організаційну структуру, головні напрями роботи, систему підготовки кадрів гетьманської варти. На жаль, у роботі бракує інформації щодо конкретних оперативно-розшукових заходів Державної варти, а увагу здебільшого зосереджено на висвітленні суто поліцейських функцій згаданої служби.

Докладний розгляд діяльності контррозвідувальних підрозділів ("освідомчих відділів") Державної варти зроблено в історичному нарисі В.Сідака [41] . Автор показує історію їх становлення в широкому контексті оперативної обстановки в Українській державі, аналізує їх структурну побудову, форми і методи роботи, найбільш яскраві оперативні заходи по боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, тероризмом, масовими виступами проти існуючого ладу, організованою злочинністю.

Не можна обійти увагою статтю істориків Д.Табачника і Д.Вєдєнєєва, де вперше розглянуто проблему становлення української військової дипломатії 1917-1920 рр. Автори досліджують державну політику в галузі військово-дипломатичного будівництва, характеризують організаційно-штатну структуру військового аташату, висвітлюють конкретні акції військових дипломатів України. Вони підкреслюють серйозне значення військової дипломатії для постачання збройним силам України конфіденційної інформації, налагодження закупівлі зброї за кордоном [42] .

У статті Д.Вєдєнєєва з історії розвідки України за наслідками аналізу нових архівних документів розглядається організація роботи центрального апарату військової розвідки УНР, діяльність її окремих резидентур (у Польщі, Румунії), показано здобутки українських розвідників і військових дипломатів [43] .

Дослідження історії українського військового аташату періоду Директорії УНР продовжує стаття В.Сідака [44] , де детально розглядаються директивні документи військового аташату УНР, основні напрями його професійної діяльності (в тому числі у сфері здобування таємної інформації за кордоном), труднощі розвитку інституції за складних міжнародних і внутрішніх умов існування української державності.

Праці того ж автора з історії військової розвідки [45] та контррозвідки [46] Директорії УНР на основі аналізу нових архівних документів висвітлюють питання організаційно-штатного устрою, правової бази діяльності, основних напрямів оперативної роботи військових спецслужб УНР.

Багато корисної інформації про керівників та співробітників української військової розвідки та військового аташату доби визвольних змагань 1917-1921 рр. вдалося почерпнути з праць В.Роєнка, Я.Тинченка, а також О.Колянчука, М.Литвина, К.Науменка [47] .

Проблемі пошуків організаційних форм створення революційних органів безпеки у період Центральної Ради присвячена робота В.Сідака і А.Сироти [48] . На основі вивчення цікавого історичного документа (проекту С.Петлюри щодо створення спеціального Комітету з охорони завоювань революції під час корніловського заколоту) аналізуються перші кроки до фундації подібних органів в Україні. При цьому автори розкривають проблему на фоні суспільно-політичної боротьби за майбутнє української державності.

Детальний розгляд акцій спеціальних підрозділів повстансько-підпільного руху в Україні та діяльності спецслужб ППШ при Головній Команді військ УНР в екзилі (1921 р.) зроблено у статті [49] та історичному нарисі [50] В.Сідака. На основі аналізу документів, які півстоліття перебували за кордоном й не були відомі науковцям України, розглядаються питання організації розвідувальних й контррозвідувальних підрозділів ППШ і повстанських формувань в УСРР, їх боротьби проти радянських і савінковських спецслужб, підбору кадрів, роботи по розгортанню руху опору на території радянської України.

Серйозну увагу проблемі спеціальних заходів ППШ приділив у своїй кандидатській дисертації з історії військової діяльності уряду УНР в екзилі І.Срібняк [51] . Зокрема, розглянуто роботу ППШ по направленню на територію УСРР розвідників, створенню розвідувальних осередків на кордоні та при штабах повстанських формувань в УСРР.

Аналіз окремих аспектів діяльності спецслужб ППШ міститься у брошурі Б.Гудя та В.Голубка, присвяченій питанням українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. [52] .

Крім того, спеціальні заходи повстанських рухів різних політичних орієнтацій висвітлюються на сторінках праць інших сучасних істориків України. Для прикладу можна згадати роботу В.Верстюка з історії махновського селянського руху [53] , де автор не обходить увагою проблеми розвідувальної діяльності та підтримки внутрішньої безпеки у селянській армії Н.Махна.

Питання організації повстансько-підпільного руху в Україні проти більшовицького режиму порушуються у монографії І.Біласа, присвяченій розгляду історії радянської карально-репресивної системи в Україні [54] .