Чтение онлайн

Андрій не відразу впізнав у красуні Верону. Не відразу усвідомив, що вона гукнула йому, що йому махала хусткою, йому посміхалась. Тільки через хвилину до його свідомості дійшло, що йому належало робити. Розмахуючи кашкетом, він кинувся за автобусом, закричав:

— Вероно!.. Вероно!..

Пробігши метрів сто, Андрій зупинився. Що він робить? Чим усе це може закінчитись?

Автобус повернув праворуч і, більше ніж наполовину схований, зупинився на розі проспекту. Верона, звичайно, зараз вистрибне з машини і побіжить назустріч… Олексі Сокачеві.

Що ж робити? Андрій озирнувся на всі боки, обираючи найкоротший і найзручніший шлях для втечі. Пробігши впоперек бульвару, захекавшись, важко дихаючи, боячись озирнутися, він увірвався в перукарню.

— Поголити! — пробурмотів він, гепнувшись у крісло.

Поки майстер шкріб йому шкіру, Андрій, втягнувши голову в плечі, крадькома поглядав у дзеркало, яке відбивало кусок вулиці і бульвару.

Дівчина у білому в чорний горошок платті, з світлим волоссям стояла під квітучими каштанами і здивовано озиралася на всі боки.

Андрій раптом подумав: «А що, коли я вийду з своєї схованки, візьму Верону за руку і, дивлячись їй у вічі, скажу: «Я не Олекса Сокач. Я — Андрій Лисак…» Як вона сприйме мої слова? А що, коли посміхнеться, опустить голову і зніяковіло прошепоче: «Мені все одно, хто ти, якщо я кохаю тебе».

Андрій засовався в кріслі, спробував підвестись. Але ця спроба була такою слабкою, що майстер лише спитав:

— Непокоїть?

— Ні, ні, — швидко промовив Андрій, і думки його стали знову похмурими.

«Який ти дурень! Навіщо… Ну навіщо, скажи, назвався Олексою? Адже ти їй сподобався, ти, а не Олекса Сокач, не його ім'я. Тепер же, дізнавшись, що ти самозванець, Верона злякається, втече або покличе міліцію».

Кленучи себе, Андрій продовжував стежити за Вероною. Дівчина й досі стояла під каштанами, не хотіла повірити, що помилилася, і досі чекала…

— Прошу! — промовив перукар.

Андрій ледве відірвався від крісла. Розраховуючись, довго шукав по кишенях дрібні гроші. Виходячи з перукарні, старанно надівав перед дзеркалом кашкет. Нарешті, взявшись за ручку дверей, осмілився глянути на бульвар. Верони вже не було під каштанами. Андрій полегшено зітхнув, вийшов на вулицю і тут зустрівся із своїм благодійником.

Дядько Любомир стояв однією ногою на тротуарі, другою — на ящику чистильника взуття. Чорноголовий, брудний і босий хлопчик з Циганської слобідки клаптем старої суконки наводив глянець на старі черевики Крижа.

Швидко розплатившись з циганчам, Криж узяв свого підопічного під руку:

— Здрастуй, Андрійку! Ну, як пройшла твоя перша поїздка? — спитав він, ведучи Андрія в затінок бульварних каштанів.

— Погано, дядьку Любомире.

— Чого?

— Не для мене така робота. Не сподобався паровоз. Хочу перекантуватися на іншу професію.

Криж так міцно стиснув руку Андрія, що той скривився від болю і здивовано глянув на свого благодійника.

— Кинь і думати про це! Твоє місце на паровозі. Чуєш? Сідай!

Вони влаштувалися на відокремленій, схованій молодою зеленню лаві.

— Виконав доручення?

— Яке? — в голосі і в очах Андрія було боязке здивування і розгубленість, викликані такою різкою переміною дядька Любомира. Завжди був таким добрим, тихим, догідливим, а тепер чужий і злий. Що з ним трапилося?

— Ти вже забув, яке я давав тобі доручення? Тунелі!

— А!.. Все зробив. Ось. — Андрій вийняв з кишені записну книжечку і передав її Крижу.

Злі зморшки на виголеному, сухому і суворому обличчі Крижа розгладилися, на губах з'явилася посмішка:

— Навіть записав. Добре! Молодець! Дякую! Сподіваюсь, записував уміло і ніхто не бачив… — він підняв окуляри на лоб, насмішкувато примружився: — Пам'ятаєш, Андрійку, яку ти мені дав розписку, коли брав гроші?

— Пам'ятаю. А чого ви зараз питаєте про це?

— Ось чого. — Криж поляскав долонею по записній книжці. — Пам'ятаєш, ти написав: «Гроші одержав за зроблену послугу». Оце вона і є, та сама послуга. — Криж поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака. — Ще раз дякую! Тепер ми поки що квити. І надалі будемо так само розраховуватись. Пам'ятай, жодна твоя послуга не залишиться не оплаченою.

Андрій заціпеніло дивився на дядька Любомира. Він уже догадався, з якою людиною звела його доля, але боявся повірити собі, ще надіявся, що помиляється. Він сказав, запобігливо посміхаючись:

— Дядьку Любомире, ви дуже переплатили. Моя послуга не варта таких грошей. Всякий паровозник виконав би ваше доручення карбованців за тридцять, а ви мені вже тисячі відвалили.

— Шкурка варта вичинки. Я тобі тисячі відвалив, а мені відвалять втричі більше.

— Хто? — майже пошепки спитав Андрій і відчув, як холонуть руки, а язик стає важким і пухлим.

— Хто, питаєш? Мої старі друзі. Тепер вони і твої друзі. Через тиждень чи трохи пізніше твоя записна книжка лежатиме у вогнетривкій шафі наших друзів поруч з твоєю розпискою. — Криж насунув на очі окуляри і через їх опуклі скельця холодно і владно подивився на Андрія. — Якщо надумаєш комизитись, переживати зайве, то я… — Криж показав із внутрішньої кишені краєчок записної книжки. — Словом, сподіваюсь, що ти не дурень… Відтепер робитимеш не те, що тобі хочеться, а те, що я вимагатиму. По-перше, я вимагаю, щоб ти перестав відвідувати ресторани, бари, кафе, перестав пиячити і. марно тринькати гроші. Ти не повинен привертати до себе уваги людей: в Яворі не люблять гуляк. Ти будеш тихим, скромним і працьовитим робітником. Так, обов'язково працьовитим. По-друге, ти зараз же поїдеш на Кіровську, до будинку № 24, зустрінешся з Вероною Бук і скажеш їй, що ти обдурив її, назвавшись Олексою Сокачем. Не хвилюйся, вона простить тобі. Покохала, тому і простить. По-третє, ти підеш до Олекси Сокача і запросиш його до себе додому, відсвяткуєш з ним свою першу поїздку. Мати вже приготувалася до зустрічі. Ти цілий вечір не будеш відходити від Олекси. Напувай вином, горілкою і кажи одне: «Ах, як мені сподобалося працювати на комсомольському паровозі! Ах, яким я став тепер крилатим, коли злетів на Верховину!..» По-четверте, ти напишеш приблизно таку заяву в школу машиністів: «Шановний товаришу начальник! Я вирішив не повертатися до вас. Потрапивши на паровоз, я зрозумів, що з мене вийде паперовий машиніст, якщо я рік не попрацюю кочегаром і рік не походжу в шкурі помічника механіка. Життя, мовляв, практика, труд — найкраща школа… Пробачте, мовляв, спасибі за гостинність, не згадуйте лихом…» По-п'яте, ти рішуче зміниш свій примітний вигляд на звичайний. Рядова зачіска. Ширпотребівського покрою піджак. Проста сорочка. Сірий галстук. Парусинові туфлі. Найдешевші сигарети. Привітна, добра посмішка. Посміхайся всім: і тим, хто тобі подобається, і тим, кого ненавидиш. Посміхайся тому, хто тобі корисний сьогодні, і тому, хто тобі знадобиться завтра або навіть тільки через рік. От поки що і все. На сьогодні досить. — Криж заклопотано подивився на годинник. — Перерва закінчилась. Іду торгувати книжками. До побачення, Андрійку!

Він поплескав Лисака по зблідлій, безкровній щоці і пішов по бульвару — в чорному приношеному костюмі, в старомодному капелюсі, високий, з худою жилавою шиєю, трохи накульгуючи на праву ногу.

Так Андрій Лисак, двадцятирічний юнак, перед яким колись було відкрито стільки доріг, що вели до вершин життя, закінчив свій кандидатський стаж і перейшов у ранг агента ворожої розвідки. Резидент дав йому кличку «Красень». Андрій поки що не знав про це. Незабаром дізнається. Багато ще доведеться йому відкрити гірких і страшних істин.

Захопивши донесення лейтенанта Гойди і фотокопію записної книжки Андрія Лисака, майор Зубавін вийшов з свого кабінету і попрямував у кінець коридора райвідділу МДБ, в кімнату, відведену Шатрову на час його перебування в Яворі. Переступивши поріг, Зубавін зупинився біля дверей, вражений і трохи розгублений. Він чекав побачити одягнутого в мундир сивоголового полковника Шатрова, а за столом сидів моложавий чорноволосий чоловік у сірому фланельовому костюмі, а світлій сорочці, з зав'язаним синім, з білими горошками, галстуком.