Чтение онлайн

Якби Олена не посміхнулася в цю мить безтурботно і простодушно, якби вона не скуйовдила волосся на голові «Ковчега», не бачити б їй білого світу.

— Чого ти злякався, товаришу Козловський? — щиро здивувалася вона.

— Та я не злякався, а просто так… Оглушила… — «Ковчег» вийняв тремтячими руками сигарету, прикурив від свічки. — Всю Верховину розбудила!

— Не бійся, верховинці вміють міцно спати. Ходімо.

Вони спускалися вниз; вона йшла попереду, а він з свічкою ззаду. Повернулися в ту кімнату, де був накритий для вечері стіл. Тарілки, склянки, виделки, ножі, закуска на місці, а вина досі немає.

— Де ж батько? — «Ковчег» відверто підозріло подивився на хазяйку.

— І правда, де ж це він? Я зараз… — Олена швидко, мабуть, надто швидко, попрямувала до дверей. Витримка, яка так вірно і довго служила Олені, раптом зрадила їй.

— Стій! — наказав «Ковчег».

Олена не зупинилась і не оглянулась. Вона побігла. «Ковчег» кинувся їй навперейми. Вона зрозуміла, що зараз, в цю ж мить, він схопить її, зімне, розтопче, задушить. Немає, здається, уже ніякого порятунку для Олени! Є! Ось він — громіздкий, вирізаний з мореного дуба, кам'яно-масивний старий стіл. Олена підскочила до нього і з шаленою силою, яка досі ніколи не прокидалася в ній, перекинула його і кинула до ніг ворога. «Ковчег» ледь-ледь затримався перед цією несподіваною перешкодою. Олені цього було досить. Вона встигла вискочити в прихожу і побігла до виходу. «Ковчег» біг за нею слідом, він кинув їй навздогін важкий табурет, потім вистрелив, а вона мчала вперед. Підбігши до дверей, вона штовхнула їх плечем, вискочила на ґанок, перемахнула через перила.

Рідна верховинська земля була під ногами Олени. Рідне карпатське небо сяяло вечірніми зорями над її головою, щільна гірська темрява огортала її з усіх боків, густий ліс кликав її до себе, обіцяючи надійний притулок під своїм гігантським добрим крилом.

Через кілька хвилин до будинку лісника примчав Смолярчук. Його супроводжували Тюльпанов і Витязь.

Витязь був поставлений на гарячий слід «Козловського». Вівчарка швидко кинулась до лісу, оббігла головну лісосіку по схилу гори і, петляючи по зарослях над правим берегом потоку, спустилася до автомобільного шляху, по якому лісовози транспортували букові і соснові кряжі. Тут вівчарка почала кидатися з боку в бік, заскавучала: слід зник!

Оглянувши на всякий випадок місцевість і не знайшовши сліду, прикордонники побігли вниз по щебенистій дорозі, яка проходила вузькою смужкою самим берегом киплячого піною, заваленого камінням по току.

— Машина! — зупиняючись, промовив Тюльпанов.

Насправді, світло автомобільних фар попливло по вершинах дерев і почувся натужний гул мотора лісовоза, що переборював крутий підйом. Незабаром з-за повороту виплив тупоносий грузовик з білим зубром на боковині капота.

Смолярчук підняв руку. Грузовик зупинився.

— Товаришу водій, який-небудь лісовоз зустрічали?

Шофер відчинив дверцята кабіни, вийняв пачку сигарет, усміхнувся:

— Добрий день, товаришу старшина! Ви що ж не впізнаєте? Завжди на прізвище мене називали, а зараз…

— Здрастуйте, товаришу Шуба, — не відповідаючи на посмішку шофера і ледве переводячи подих, сказав Смолярчук. — Я питаю — машину яку-небудь зустрічали?

Водій одразу ж зробився серйозним, певно, зрозумівши, що старшині не до розмов.

— Була така справа, зустрічали. Проїхав Микола Василько на лісовозі номер десять-дванадцять. Порожняком, без деревини, з причепом.

— Сам?

— Ні, з пасажиром у кабіні.

— Пасажир — чоловік? Знайомий вам чи чужий?

— Чоловік. Здається, новий технік з лісгоспу. А може, й не він, не ручаюсь.

— Розвертайтесь! Швидше, — наказав Смолярчук. — Будемо наздоганяти!

— Слухаю, товаришу старшина, — охоче відгукнувся веснянкуватий, з вогненно-рудим волоссям шофер. — Сідайте!

Розвернувшись, Шуба на повній швидкості погнав машину вниз.

Дорога швидко вирвалася з тісної ущелини на простір і тут розгалужувалась: ліворуч — на Піддуб'я і далі, на лісозавод, праворуч — на Журавлину поляну, я малолюдні місця. Шофер спрямував лісовоз на Піддуб'я.

— Стій! — попросив Смолярчук.

Шуба зупинився.

— Чого ви повернули ліворуч? — спитав старшина.

— А куди ж? Василько поїхав на лісозавод. Іншого шляху йому немає.

— А його пасажирові? Для нього шляхів багато…

Старшина виліз із кабіни і оглянув роздоріжжя.

Шлях на Журавлину поляну був погано вторований, не твердий, ще з калюжами від недавнього дощу. Смолярчук по подвійному сліду шин легко визначив, що тут кілька хвилин тому пройшов лісовоз з причепом.

— Поїхали праворуч, — сказав Смолярчук, сідаючи в кабіну.

Гуркотіла на крутих поворотах потужна машина Шуби. Мигтіли придорожні дерева, навислі скелі, схили то однієї то іншої гори. Поворот змінювався поворотом. Тюльпанова, який сидів у кузові, різко кидало на віражах.

Смолярчук однією рукою тримався за скобу, прикріплену до щитка для приладів, другою притискував до себе Витязя. Собака, як і люди, був охоплений тривогою.

Шуба і Смолярчук насторожено, мовчки вдивлялися в дорогу.

З-за чергового повороту з'явилася зустрічна машина.

Не чекаючи наказу, Шуба зупинив свій грузовик. Зупинився і зустрічний. Висунувшись з кабіни, Смолярчук спитав:

— Звідки?

— Верховинський, товаришу старшина.

— По дорозі машину зустрічали?

— Одну, якщо не рахувати вашої.

— Лісовоз?

— Так, якийсь скажений, наче з ланцюга зірвався.

— З причепом?

— Так точно.

— В кабіні є пасажир?

— Ні, один шофер.

— Це вірно? Не помилився?

— Не сліпий, товаришу старшина. Все бачив ясно, як от вас.

— Знайомий шофер?

— Ні, не знайомий. Машина місцева, а водій чужий.

— В сірій кепці? В чорному піджаку? Шия хустко зав'язана? — спитав Шуба.

— Начебто так.

Шуба перевів погляд на Смолярчука.

— А куди ж подівся Василько? Що з ним трапилось?

— Поїхали! — різко сказав Смолярчук.

І знову загув лісовоз Шуби. Спуск тривав. Дорога тяглася по вузькому карнизу, по самому краю безодні. Попереду, за поворотом, виявилась якась перешкода.

Шуба різко загальмував. Смолярчук вдарився головою об скло. Від несподіваного поштовху Тюльпанов покотився по дну кузова.

Біля переднього буфера лісовоза впоперек дороги був розвернутий причеп з номерним знаком 10–12.

Відкинувши його з дороги на узбіччя, Шуба і прикордонники понеслися далі. Спуск незабаром закінчився. Дорога на крутому зльоті врізалась у вузьку темнувату ущелину. По її дну бігла бурхлива невелика річка.

Трохи вище потоку, на дамбі, облицьованій циклопічним камінням, блищали добре наїжджені рейки вузькоколійки. Автомобільний шлях ішов ще вище, по скелястому карнизу. Схили ущелини були стрімкими, суворими, усіяні порослими мохом валунами, з чорними пнями, обгорілими від пожежі, без жодної зеленої галявинки.