Чтение онлайн

Ще один невеликий поворот залізничного полотна — і на паровоз почало насуватися громаддя сталевого моста, зведеного через Тису.

Там, посередині річки, і проходить державний рубіж.

Олекса Сокач, Іванчук, Довбня, кондуктор, поїзний майстер — усі, хто вів поїзд, мовчки вдивлялися в кордон, що повільно наближався.

Кордон!.. Рубіж держави. Ще в далекі-далекі часи почали люди «рубіж рубати і грань гранити». Росіянин від німця, німець від француза, болгарин від турка відгороджувались горами і пустелями, річками і болотами, лісами і степами, багнетами і гарматами, споконвічною смертельною ворожнечею. І лише меч і кров, вогонь і руйнування на деякий час стирали кордони між народами. Мир був рідким і недовгим гостем на всіх державних кордонах земної кулі. Жодний народ в жодну епоху не міг простягнути через кордон іншому народові руку дружби, братерства і з'єднати свої зусилля в боротьбі за краще життя. Багато сотень років тому китайці зводили на своїх кордонах Велику стіну, існуючу і понині. Але ще вищими цієї стіни, ще неприступнішими стали національні перегородки в свідомості людей. Німецькі завойовники вважали свої західні і східні кордони межею, краєм, кінцем «культурного, організованого, ідеально створеного німецького світу». Турецькі пригноблювачі теж вважали, що «ідеал прекрасного перебуває лише в межах їх мусульманського світу». На своїй землі японські самураї почували себе найбільш «великими людьми». Споконвіку так уже ведеться: англієць хвалиться перед французом, іспанець — перед португальцем, італієць — перед греком. Всі вони разом зневажали жовтошкірих і чорношкірих. В індійців, маврів, корейців, негрів, китайців вдасть імущі в свою чергу виховували ненависть до білошкірих. Непрохідні кордони, «межі та грані, ворожнечі і колотнечі» вздовж і впоперек краяли земну кулю і людські серця. З покоління в покоління передавалося людині це почуття кордону, риси поділу.

І батько, і дід, і прадід Олекси Сокача, і всі їх предки жили під чужоземним гнітом. Протягом тисячі років, від Арпада, вождя мадьярських племен, що вторглися в 898 році в Закарпаття, до фашистського фюрера Хорті, правителі Угорщини пригнічували закарпатських українців. Кому належали найкращі закарпатські землі? Угорським графам і баронам. Чиї хутори були на найзручніших місцях, в основному на рівнині, поблизу річок? Угорських куркулів. Куди йшли податки? В угорську скарбницю. Якою мовою примушували вчитися українських дітей? Угорською. Якою мовою розмовляли ужгородські, мукачівські, хустські судді, чиновники, поліцаї? Угорською. Чиї нагаї і кулі приборкували непокірних українців? Угорські. Пам'ять Олекси Сокача і досі, вже проти його волі, зберігала пісні, легенди, байки і бувальщини, в яких проклиналися віковічні пригноблювачі.

Так було доти, поки угорський народ не взяв владу в свої руки і не поклав край національному гнобленню.

Все ближче й ближче міст. Прикордонники один за одним залишали гальмові площадки вагонів. Сплигнувши на землю, вони квапливо, неначе готуючись до парадного огляду, поправляли на собі ремені, гімнастьорки, комірці, кашкети і мовчки, з суворим і святковим виразом обличчя проводжали поїзд, який ішов уже по самому краю радянської землі.

Іванчук приклав руку до козирка кашкета.

— До побачення, зелена гвардіє!

Паровоз порівнявся з дерев'яним грибом, в затінку якого стояв прикордонник. Це вже останній вартовий. Поруч з ним, за два кроки, — червоно-зелений чотиригранний бетонний стовп. Він повільно відходив назад. Сяяв у променях сонця герб з нержавіючої сталі.

Поїзд поринув у прохолодний тунель моста, під яким далеко внизу протікала повновода і досі каламутна від дощів й гірських вод Тиса. Олекса потягнув за важіль гудка. Сталеві ферми моста, як струни гігантського органу, повторили голос «Галочки». Сотні голубів випурхнули із своїх гнізд на мосту. Розділившись на табунці, вони летіли вздовж поїзда, супроводжуючи його майже до угорського берега.

Іванчук задер до неба чисто виголене, розділене ямкою підборіддя.

— Почесний ескорт, — ні до кого не звертаючись, промовив він.

Прикордонний стовп з гербом Угорської Народної Республіки. Білий катер біля дощаного причалу. Смугаста будка прикордонної охорони. Вартовий у величезному картузі і тютюнового кольору мундирі, в шароварах навипуск, у чорних начищених черевиках. Водокачка. Поворотне коло. Депо. Станція Тисавара.

Угорська земля. Така сама, як і українська, зелена, обігріта сонцем.

Інший формений одяг на угорських залізничниках — сталевого кольору, з червоними вузькими погонами, звучить інша мова, але скільки і тут, за кордоном, рідного радянському серцю! Залізна арка біля будинку вокзалу, під якою проходять всі поїзди східного напрямку, оповита квітами, стрічками. По всій дузі арки тягнеться рожевий транспарант з написом на угорській і російській мовах: «Привіт народам Радянського Союзу — друзям угорського народу». В центрі арки два прапори — кумачевий і червоно-біло-зелений, — схрещені над гербами СРСР і Угорської Народної Республіки.

Поїзд увійшов у ширококолійний парк і зупинився на четвертій колії. Відразу ж після перевірки паспортів прикордонною вартою на підніжку паровоза вискочив високий і худорлявий залізничник — угорець.

Олекса мимоволі подивився на руки угорця. На його пальцях не було якихось перснів і на чорнявій голові не красувався берет — вона була непокрита. Задерши вгору обличчя, енергійне, молоде, білозубе, з чорною смужкою вусів на пухлявій губі, він швидко, впереміж, то угорською, то російською, то українською, то знову угорською мовами заговорив:

— Йоу напот ківанок! (День добрий!) И локомотив новый, и механик новый. Хороший локомотив, таких еще не было в Тиссаваре. Дуже добре! Как тебя зовут?.. Олекса? Розумію. По-мадьярському — Шандор. А я — Золтан Сабо. Пали!

Угорець почастував Олексу і його бригаду сигаретами. Всі закурили і деякий час мовчки дивилися один на одного. Угорець пильно подивився на букетик гірських фіалок в кишеньці у Сокача.

— Золтан, ви складач? — запитав Олекса такою чистою угорською мовою, що Сабо здивовано розширив очі і вигукнув:

— Шандор, ти знаєш мадьярську? Молодець! Я радий, що ми разом з тобою будемо працювати.

— Добре будемо працювати чи так собі? — спитав Олекса.

— Добре, Шандор! Тільки добре! Так, як у вас. Я — елмункаш. Передовий робітник.

— Якщо так, готуй мені справжній поїзд. Великий, важковаговий, стоосьовий.

— Стоосьовий? — права рука Золтана, що несла до рота сигарету, зупинилася на півдорозі. Увагу Олекси привернув вказівний палець Золтана: на ньому вже сяяв товстий перстень з камінцем у вигляді гральної карти! — Стоосьовий! — захоплено промовив угорець. — Не витягнеш!

— Витягну!

— О, Шандор… — Золтан вийняв з кишені чорний берет, ляпнув ним об підлогу. — Я негайно побіжу до Лайоша, нашого секретаря, і все йому розповім. Чекай на мене, Шандор! Між іншим, яка у вас в Яворі погода?

— Така сама, як і в вас, гарна, — швидко відповів Олекса.

— Це приємно. Тож чекай на мене, Шандор!

Не визнаючи паровозних східців, угорець плигнув на землю і, натягнувши берет на голову, зник під вагонами.

Звістка про те, що радянський машиніст визвався постійно водити за Тису важковагові поїзди, швидко поширилась на станції. Цікавість до цієї події була цілком природною і закономірною для залізничників станції Тисавара. На перевалочній базі тисаварці перевантажували з поїздів широкої колії на вузькоколійні тролейбуси з Москви, тюбінги для будапештського метро, самохідні запорізькі комбайни, молотарки Ростсільмашу, люберецькі жниварки, челябінські і сталінградські трактори, верстати «Красного пролетария», злитки донецького чавуну, горлівські врубові машини для гірничого басейну Печ, найскладніші агрегати для Сталінвароша, кокс і руду, марганець і автомобілі.

Тільки багатий, щедрий друг, друг на. все життя, міг посилати все це.

Була обідня пора.

На дев'яту колію, звідки повинен був піти за Тису важковаговий состав, вийшло майже все робоче населення станції.

Найбільше людей було в голові поїзда., біля першого вагона, куди повинен був підійти паровоз. Залізничники в обмундируванні сталевого кольору і величезних картузах. Русяві, чорняві, золотисті голівки дівчат. Босоногі, з перехрещеними шлейками хлопчаки. Слюсарі в замащених комбінезонах. Землекопи в зім'ятих капелюхах і жилетах поверх сорочок, з закачаними рукавами. Прикордонники з карабінами і в тютюнового кольору штанях навипуск. Теслярі в шкіряних фартухах. Рибалки з жмутками сіток на плечах і люльками в зубах…