Чтение онлайн

Через п'ять хвилин Олекса отримав дозвіл рушати далі, до Явора.

Добре було мчати на південь від підніжжя прохолодних гір, з півночі на південь, до Тиси, до теплої рівнини… Ширшою і ширшою, все принаднішою була весняна земля, все прозорішим повітря. Варто піднятися ще ледь-ледь вище, хоча б туди, де співав жайворонок, — І відразу ти побачив би далеко на заході Будапешт, а на півдні — Сегед і Балканські гори, а ще лівіше — Трансільванські Альпи.

Добре мчати і тепер, з півдня на північ, від рівнини до підніжжя Карпат, назустріч білосніжним вершинам гір… Прохолоднішим стає повітря. Виростають пагорби, гаї. Дзвінкіше співають колеса на стиках рейок. Небо, таке недоступне там, на рівнині, тепер щораз ближче і ближче до землі, небо Закарпаття, небо Батьківщини.

Рівно о тринадцятій годині поїзд № 733 пройшов під прикордонною аркою станції Явір.

Повільно, ніби океанський теплохід, проплив палац вокзалу, оздоблений гранітом і мармуром, з бемськими шибками в дубових дверях і вікнах.

Поїзд рухався повільніше й повільніше. Не доходячи метрів зо три до контрольного стовпчика, він зупинився.

— Гей, механіку, де ти там? — долинув знизу, з землі, знайомий голос.

Олекса виглянув у вікно. Біля паровоза стояв бритоголовий, з почервонілим і спітнілим обличчям інженер Мазепа.

— Як у тебе з вугіллям? — важко дихаючи і ніжно доторкаючись до своєї лисини, запитав він. — Ще на рейс вистачить?

— Якщо в Угорщину чи Чехословаччину поїду, то вистачить туди й назад.

— А води?

— Трохи треба додати, кубиків з п'ять.

— Топка не зашлакована?

— Почистимо, поки воду братимем.

— Більше я ні про що не питаю. А букси і підшипники і весь паровоз, звичайно, в ідеальному порядку?

— Начебто так, — скромно відповів Сокач.

— От і добре. Поведеш празький поїзд з делегатами Всесвітнього конгресу прихильників миру.

На головному шляху станції Явір прокладено чотири колії: дві вузькоколійних — для закордонних поїздів і дві ширококолійних — для радянських. Сюди й були подані вагони празького експреса, прикрашені національними прапорами СРСР, Китаю, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та інших країн.

Олекса поставив «Галочку» в голові поїзда задовго до його відходу. Стоячи біля вікна, він не зводив очей з дубових дверей залу, звідки повинні були виходити на посадку делегати Всесвітнього конгресу прихильників миру.

Першими вийшли в синіх куртках і чорних м'яких туфлях китайці. Їх було, як підрахував Олекса, сорок чотири чоловіки. Два рослих, широкоплечих юнаки несли величезне червоне полотнище з білими ієрогліфами. Олекса, звичайно, не знав китайської мови, але він легко догадався, що було написано на китайському прапорі. Мир і дружба! Геть війну! Хай живе перемога волелюбних народів!.. Тобто те, що написане на прапорі кожної делегації.

Тисячі яворян, які стояли на пероні вокзалу, проводжали гостей бурхливими оплесками і вітальними вигуками. Китайці, всі як один, посміхаючись, дружно піл повідали: «Мир і дружба!», «Мир і дружба!»

Олекса палко, з усієї сили, плескав у долоні. Як ти любив зараз цих смаглявих, ледь-ледь жовтошкірих і чорнявих солдатів миру, як пишався ними, які вони всі для нього рідні…

Йому хотілося зіскочити з паровоза і обійняти кожного. Олексі здавалося, що китайці досі, хоч з часу війни минуло немало років, овіяні димом боїв, і на їх обличчях він бачив відблиск великої перемоги на Янцзи, в Пекіні, під Нанкіном, у Шанхаї.

Один китаєць — невеликий на зріст, кремезний, широкоплечий, з великою, наголо остриженою головою, чорноокий, з дуже зморшкуватим лобом і білозубою посмішкою — відокремився від групи своїх товаришів, які пішли в вагон, і побіг до паровоза.

— Шань-го! — промовив він з захопленням, милуючись «Галочкою». — Красуня! — додав він на добрій, хоч і не без акцента, російській мові. — Ти механік? — спитав він, дивлячись на Олексу знизу вверх.

Олекса кивнув і спустився на землю.

— Я теж механік. З Харбіна, — сказав китаєць, протягаючи руку. — Здрастуй, суляньжень тунчжі! Розумієш? — Китаєць поплескав Олексу по плечу і посміхнувся так, що його білі зуби стало видно всі, аж до корінних. — Це означає: «Здрастуй, радянський товаришу!»

Олекса був щасливий, що китаєць підійшов до його паровоза, що виявився таким балакучим, простим, веселим.

— Здрастуй, китайський товаришу! Як вас звати?

— Го Ше-ду. А тебе, суляньжень тунчжі?

— Олекса Сокач. Коли ж ви встигли так добре вивчити російську мову, Го Ше-ду?

— Мова Леніна дуже легка, дуже хороша мова! — відповів китаєць. — У нас «в Харбіні багато російських людей. Десять років я працював з Іваном Івановичем Орловим. Шань-го! Хороша людина. Справжній орел! Скидається на тебе. Ні, ти подібний до нього.

Китаєць засміявся, помітивши, як дуже почервонів і зніяковів «суляньжень тунчжі».

Прикордонник, що стояв недалеко від паровоза, приклав руку до козирка і нагадав китайському товаришеві, що посадка закінчується, що поїзд скоро відійде.

Го Ше-ду потис руку Олексі і пішов до свого вагона.

Капітан-прикордонник вручив бригаді закордонні паспорти, головний кондуктор дав свисток. Олекса обережно зрушив легкий поїзд з місця і, не поспішаючи, на найменшій парі, повів його на південний захід, до радянсько-чехословацького кордону.

Тисячний натовп яворян загув, замахав руками, капелюхами, кашкетами, хусточками.

Делегати конгресу, стоячи біля відкритих вікон, відповідали на привітання яворян.

Олекса додав пари. Поїзд набрав повну швидкість і вирвався за станційні стрілки, м'яко постукуючи по рейках, покотився по рівнині.

Кам'яниця, широка, в пологих берегах, зовсім уже не схожа на гірську річку, бігла поруч, справа. На її рівній поверхні лежали сині, з вкрапленими блискітками срібла, тіні передвечірнього неба. Попереду, куди мчав поїзд і куди несла свої обважнілі води Кам'яниця, палало темно-червоне море заходу сонця. Звідти, з цього сонячного моря, раптом виникла прикордонна арка, повита зеленню і червоною стрічкою. На стрічці було написано по-російськи і по-чеськи: «У наш вік всі шляхи ведуть до комунізму». За прикордонною аркою вишикувались сотні словацьких дівчат у білих платтях, без капелюшків і хусток, з букетами квітів, піднятими над головами. Ще далі виднілася й перша чехословацька станція, що мала добре примітну покрівлю з білої і чорної шашки.

Олекса пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд минув зелено-малинові прикордонні стовпи і тихо пішов по чехословацькій землі, вздовж живої, квітучої огорожі; гарні привітні дівчата щільними шеренгами стояли обабіч залізниці, на зеленому тлі неозорих ланів озимини, під вечірнім небом.

Олекса відповів на привітання дівчат з такою сердечною радістю, начебто тільки він і його бригада були єдиною причиною цього чудесного свята братерства.