Чтение онлайн

— Скажіть, Петре Петровичу, а коли ви пили з Грабом, самогон не розв'язав йому язика?

— Який же самогон у пивному барі! — здивувався майстер.

— У барі самогону не було, але, можливо, в кума знайшовся? — з посмішкою спитав Зубавін, перегортаючи сторінки допиту шофера Скибана.

— Ні, дома ми нічого не пили.

— Як ви з Грабом пройшли в будинок? — надійшло нове запитання після тривалої мовчанки.

— Ми в будинок не заходили. Прямо в сарай.

— А коли ви заходили, вас ніхто не бачив? Сусіди, наприклад?

— Начебто ні.

Зубавін перезирнувся з Громадою, згорнув папку і відпустив Чеканюка.

— Ну, який ваш висновок, товаришу майор? — Громада, нахмурившись, набивав люльку.

— Поки не арештований цей порушник, я не маю права вважати за вірогідні ні показання Чеканюка, ні Скибана.

— Так. — Генерал густо задимив і заплющив очі. — Якщо шофер Скибан каже правду, — роздумуючи, промовив Громада, — тоді чого прийшов до вас майстер Чеканюк? Друга версія: Чеканюк щирий, він рискує життям. Але навіщо тоді потрібно було шоферові Скибану зводити наклеп на нього?

— Можливо, він зацікавлений у тому, щоб спрямувати розшук на хибний шлях, — відповів Зубавін. — Не подобається мені цей Скибан. Можливо, я і помиляюся, але мені здається, що він недаремно приходив до нас. Я маю підозру, що він якоюсь мірою причетний до справи.

— На чому базується ця підозра?

— Поки що, товаришу генерал, не маю ніяких об'єктивних даних. Буду збирати факти.

Увечері того ж дня під рясним весняним дощем Зубавін і супроводжуючі його особи під'їхали до верхнього кінця Першотравневої вулиці. Залишивши тут машину і виславши оточуючий загін, вони пішли до будинку майстра Чеканюка. І, як тільки вони переступили поріг хвіртки, з-під темного навісу ґаночка нечутно вийшов Петро Петрович. Він, певно, давно очікував гостей. Зубавін подивився в дальній кінець двору, де виблискував вологою оцинкований дах сарая.

— Постукайте. Скажіть, що принесли вечерю.

Обережно ступаючи і боязко озираючись, майстер пішов до темного сарая. Зубавін нечутно йшов поряд, засунувши руки в кишені дощовика і обминаючи калюжі.

Підійшли до дверей учотирьох: посередині — Чеканюк, праворуч — Зубавін, ліворуч — два озброєних офіцери.

Майстер не в силі був зробити останній, вирішальний рух — постукати в двері сарая. Це змушений був зробити Зубавін.

— Куме, це я… вечеряти… — зашепотів Чеканюк, притискаючись губами до щілини між шершавими, набряклими від вологи дошками.

Відповіді не було. Ні найменшого шелесту не доносилось із середини сарая. Зубавін постукав ще і, трохи почекавши, постукав утретє. Сарай мовчав. Зубавін глянув через плече, у темряву, і махнув рукою. Кілька чоловік виросло за його спиною. Двоє з них мовчки, в чотири руки схопили за дерев'яну скобу, прибиту на дверях, і з силою рвонули її. Спалахнув кишеньковий ліхтар. Вістря його променя освітило Ярослава Граба саме в ту мить, коли на його зубах хрустіла ампула з отрутою…

Ще один труп порушника. Важке і одутле обличчя алкоголіка, сіре, наче обсипане попелом, волосся, сукняна куртка із смушковим коміром, збиті на носках, зашнуровані сиром'ятними ремінцями черевики на товстій підошві.

Зубавін узяв майстра Чеканюка під руку і, відвівши його вбік, під навіс ґаночка будинку, спокійно, наче нічого й не сталося, спитав:

— Петре Петровичу, у вас є родичі? Не тут, в Яворі, а в якому-небудь далекому місті?

— Є. Сестра. В Ужгороді. А… а що?

— У вас з нею добрі взаємини?

— Так, дуже добрі.

— Давно ви з нею не бачились?

— Більше року… А чого вас це цікавить? — Майстер із подивом і тривогою дивився на майора.

— Чого? — Зубавін помовчав. — Я хотів би, щоб ви поїхали до сестри в гості. На цілий тиждень, не менше. Сьогодні ж. Оце просто зараз. Моєю машиною.

— Я не розумію, але…

— Будь ласка, їдьте. І постарайтесь не показуватись на вулицях Ужгорода.

Чеканюк схопив руку майора:

— Все зрозумів!

— От і добре!

Шофер Скибан прийшов на роботу, як звичайно, рано-вранці. Голова артілі Дзюба зустрів його по-хазяйському суворо:

— Машина готова до далекого рейсу?

— У справності.

— Перевіримо.

Причепливо оглядаючи грузовик, Дзюба буркотів і вичитував шоферові за те, що кузов брудний, погано накачані балони. Виждавши, коли поблизу нікого не було, Дзюба спитав;

— Як поживає твій сусід?

— Сьогодні вночі у нього були гості.

— Ну? — Дзюба перестав дихати, у зморшках заблищали краплини поту.

Скибан докірливо похитав головою:

— Хіба можна так хвилюватись? Даремно. Гості були не дуже турботливі. Вони тихо і непомітно забрали «кума» і поїхали.

— Живцем?

— Що ви, пане голова! Все вийшло так, як і передбачено. Разом зі своїм кумом зник і Чеканюк.

Дзюба витер лоб великою бордовою хусткою:

— Ух! Виходить, вони тобі повірили. А я, правду кажучи, боявся. — Він різко підвищив голос: — Неподобство! Не дозволяю виїжджати на брудній машині! Зараз же приведіть до порядку!

Ночував Кларк у вокзальному готелі. Вранці він помився в готельній душовій, поснідав і подався у місто влаштовувати свої справи.

Першим, кого вирішив атакувати Кларк, був явірський воєнком, майор Пирожниченко. З його допомогою він збирався пустити коріння у явірський грунт. Оскільки Кларк у школі спеціалізувався по диверсіях на гірських залізницях, його цікавив явірський вузол. Він був упевнений, що створить тут могутній кулак, здатний на випадок війни вивести з ладу найважливіші спорудження — тунелі, мости.

Деякі колеги Кларка, менш, ніж він, підготовлені до таємного життя, не впевнені в собі, потрапляючи в Радянський Союз, повзли второваною стежкою: шукали собі притулку в людей, чиє минуле або сучасне викликало або могло викликати підозру в радянських властей. Цим самим недалекоглядні люди прирікали себе на закономірний провал у майбутньому. Ні, Кларк обрав інший шлях. Маючи можливість сховатися після переходу кордону на квартирі якого-небудь давнього агента американської розвідки, такого як Дзюба, він вважав за краще піти на вокзал, що контролюється прикордонними патрулями і залізничною охороною. З такими документами, як у нього, гадав Кларк, з такими зовнішніми даними і з такою виучкою йому не слід ховатися по закутках. Чим сміливіше він буде діяти, тим менше викличе підозри. Кларк добре знав, що його поява в прикордонній зоні пов'язана з певним риском. Яких би запобіжних заходів він не вжив, все одно ті, кому це належало знати, встановлять достовірно, з точністю до однієї години, коли ти прибув сюди, звідки, з якою метою і т. д. Значить, треба не ховатися, а діяти рішуче, сміливо.

Зустріч з воєнкомом Пирожниченком, яка мала відбутися сьогодні, була першим щаблем тієї великої драбини, на яку збирався вилізти Кларк.

Майор Пирожниченко, певна річ, і в гадці не мав, яку роль повинен відіграти він у долі Кларка. Він, зрозуміло, обурився б, дізнавшись про наміри Кларка. Майор Пирожниченко протягом усього свого життя не зробив нічого такого, що заплямувало б його честь, дало б привід іноземним розвідникам причепитися до нього, шантажувати. Коротко кажучи, майор до цього часу, до появи на його шляху Кларка, жив спокійно, безтурботно, без усяких докорів сумління, не порушуючи обов'язку ні перед, Батьківщиною, ні перед сім'єю і друзями. І так він збирався прожити до кінця днів своїх.