Чтение онлайн

Зубавін знесилився, спукаючись по стрімкому скелястому схилу ущелини. Він сів на камінь, важко дихаючи і витираючи залите потом обличчя. Відпочивши, закурив і, розганяючи рукою дим, заклопотано подивився вгору, на дорогу і міст, намагаючись уявити собі, як була інсценізована аварія. Очевидно, той, хто сидів у кабіні поруч із Скибаном, на підходах до мосту попросив водія зупинитися і потім оглушив його ударом по голові або навіть зразу вбив. Що зробив убивця Скибана після того, як заволодів машиною? Перейшовши на ліве крило, він круто повернув руль в бік провалля, витягнув до відказу важельок ручного газу, переключив важіль швидкостей на першу передачу і, відпустивши витиснену педаль зчеплення, спрямував грузовик на міст, а сам зіскочив на землю… Збивши поручні моста, машина з мертвим водієм звалилася в провалля. Поки долетіла до води, вона, мабуть, разів з п'ять перевернулась у повітрі.

Зубавін кинув недокурену цигарку і продовжував спуск. За кілька хвилин він стояв по коліна в крижаній воді перед купою зігнутого, понівеченого заліза і, хмурячись, кусаючи губи, дивився на мертвого водія, затисненого між розщепленою передньою стінкою кузова і пружинною стінкою шоферського сидіння. Велика, гола, з проломом на потилиці голова. Сиві брови над опуклими скляними очима…

Убитий був не шофер Скибан, а голова правління явірської артілі по виробництву меблів Стефан Янович Дзюба, якого дуже добре знав Зубавін. Шофера Скибана не було під уламками грузовика. Не було його слідів і на березі річки, на сніжній цілині. Відбитки його чобіт були знайдені нагорі, на дорозі. Собака, пущений по сліду, привів до автостради і далі виявився безсилим.

Кларк оселився на південній околиці Явора, на Степовій. Ця тиха, малолюдна вулиця, не освітлювана ночами, без бруку і тротуарів, мала одну особливість: усі її старовинні одноповерхові будиночки до самих димарів ховались у зелені виноградної лози, черешень і яблунь, тополь і лип, квітучого бузку і вишень.

Перш ніж потрапити в будь-який будинок Степової вулиці, треба обов’язково пройти через сад, виноградник або палісадник.

… Кларк пізно ввечері повертався додому. Вся Степова від краю до краю була повита мороком. Жодного освітленого вікна. В молодому листі лип і тополь шелестів дрібний, тихий, звичайний для Закарпаття дощик. У темряві ледь блищали свіжі калюжі.

Кларк повільно, з непокритою головою, жадібно вдихаючи нічне весняне повітря, йшов вздовж живоплоту. Китиці бузку і гілки японських вишень, важкі від води, пестливо хльоскали його по щоках, плуталися у волоссі, освіжали своєю прохолодою. Кларк відпочивав. Ой, яка це насолода — не озиратися, шукаючи погляду що підозріває, не напружувати до краю нервів, не маскуватися перед усіма і кожним, виконуючи важку роль веселої, задоволеної життям, заслуженої людини, фронтовика, який добре знає собі ціну, і водночас простого й скромного російського хлопця Івана Бєлограя…

Підійшовши до свого будинку, Кларк відчинив хвіртку і, переступивши поріг, зупинився. Ні, він не піде в цю задушливу, з одним вікном, з одним стільцем, з твердим і вузеньким ліжком кімнату, подібну до келії або тюремної камери. Цілу ніч, до солов'їних пісень, просидить у весняному саду.

Він навпомацки знайшов у темряві лавку, сів і, спираючись спиною об стовбур липи, підвів обличчя до неба, заплющив очі і посміхнувся. Чудово!

Приглушений обережний голос несподівано перервав блаженство Кларка:

— Добривечір, товаришу Бєлограй!

— Хто… хто там? — Тільки величезним зусиллям волі Кларк примусив себе не скочити з лавки.

— Це я, Скибан. Шофер… Не бійтеся. Живий Скибан, а не привид.

З-за куща бузку вийшов сутулий чоловік у непромокальному пальті і капелюсі. Він сів на лавку поруч з Кларком. Від нього тхнуло горілкою.

— Прошу вибачити, звичайно, за турботу, пане Бєлограй, але мені конче потрібно поговорити з вами.

Розмовляв він півголосом, майже пошепки, спокійно перекидаючи з долоні на долоню розкритий ніж, довгий і вузький, що сліпив Кларку очі своїм нестерпним блиском.

— Я радий, дорогий друже, що ти прийшов. Як справи? — спитав Кларк, удаючи, що не здивований появою Скибана і ніби не помічаючи небезпечної іграшки в його руках.

— Раді ви чи не раді, а я от узяв та й прийшов… І не піду, поки про все не домовимось.

— Щось трапилось? — занепокоївся Кларк.

— Не прикидайтеся, пане Бєлограй. Зі мною це зайве. — Він присунувся і штовхнув Кларка ліктем. — Не копай, як кажуть, іншому яму, сам у неї впадеш. Подумайте тільки, це бидло Дзюба, царство йому небесне, хотів мене на той світ відправити! Не на того натрапив! — він усміхнувся і ще раз штовхнув Кларка. — Вам тепер ясно, пане Бєлограй, з ким маєте справу? — і, не чекаючи відповіді, уже тверезо й діловито, тоном наказу сказав: — Слухайте мене уважно. Післязавтра у свій перший закордонний рейс вирушає комсомольський паровоз Василя Гойди. Вночі, над ранок, я заберусь під цей самий паровоз. У мене буде подвійний азбестовий мішок, в який ви мене впакуєте і замаскуєте під колосниковою решіткою паровозної топки в піддувалі. — Скибан помовчав, пробуючи нігтем лезо ножа і дивлячись на Кларка блискучими очима. — Запитання будуть?

Кларк сказав:

— Все ясно. Я забезпечу вас доларами і явкою.

— От; і добре, домовились! Люблю догадливих людей! На добраніч! — Скибан підвівся, простягнув Кларку руку і стиснув пальці так, що вони хруснули. — Не прорахуйтеся ще раз, пане Бєлограй!

— Виграв!.. Виграв!..

З такими словами слюсар Бєлограй вискочив в обідню перерву з червоного кутка паровозного депо. Він розмахував над головою брошурою в білій обкладинці.

— Скільки? — із заздрістю спитав слюсар Степняк, у якого Бєлограй працював підручним.

Бєлограй схопився за голову:

— Ой, стільки, брате, що й казати страшно!

— Тисячу?

— Більше.

— Дві?

Бєлограй блаженно примружився:

— Бери вище!

— П'ять?

— Ще вище.

— Десять?

— Ще стільки додай — і то не вгадаєш.

— Більш як двадцять? — з подивом спитав Степняк.

Іван Бєлограй винувато посміхнувся:

— Так, брате, що вдієш, підвезло. Четвертна. Розумієш, четвертна!

На молодого слюсаря з усіх боків замахали руками.

— Хвастаєш!

— Не вірите? От диваки! Подивіться в таблицю. — Він тикав усім в руки брошуру. — Не в цьому тиражі дивіться, а в торішньому. На десятій сторінці. Третій рядок. Знайшли? Це моя серія і мій номер. Весь виграш мій. Уперше в житті випало на долю Бєлограя таке щастя! Скільки було облігацій — жодна не виграла, а ця… двадцять п'ять!

На очах Бєлограя блищали сльози — такий він був радий, такий зворушений виграшем, який неждано й негадано звалився на нього.

Степняк все ще не йняв віри:

— У таблиці все правильно надруковано, а от як там?.. Де вона, ця виграшна облігація?

— Тут! — Бєлограй відставив у бік руки, по лікті замащені мастилом. — Діставай. У лівій. Тягни зразу всю пачку.

Справді, серед облігацій Степняк знайшов «щасливу», на яку припав великий виграш. Він звернув увагу на те, що тираж цієї позики відбувся мало не рік тому.

— То ти ж давно капіталіст, Іване, ще з минулого року!

— Атож, володів таким капіталом, а сам і гадки про це не мав. — Бєлограй зірвав з голови формений картуз, кинув ним об землю: — Ну, братці, обов'язково куплю машину «Победу!» Всіх кататиму. Всіх вас запрошую в ресторан. Ех, погуляємо!.. — Він притиснув до себе свого учителя, слюсаря Степняка, шепнув йому на вухо — І тобі відвалю тисяч зо три, не менше.