Чтение онлайн

— Є чим поручитися! — Зубавін розкуйовдив тугі пшеничні кучері механіка. — Спасибі, Василю Івановичу. Розумник! Яким був, таким і лишився!

Якось звичайного робочого дня майор Зубавін під'їхав до Явірського депо в супроводі Грончака. Не привертаючи до себе уваги, вони пройшли в кабінет начальника депо.

З вікна кабінету добре було видно всі канави, на яких ремонтувались паровози. На першій канаві працював слюсар Бєлограй. У синій спецівці, білявий і веселий, безтурботно насвистуючи, він сидів на даху паровозної будки і монтував сяючий міддю сигнал. Зубавін не міг одвести від нього погляду. Здається, все ясно, а він одно дивився і дивився, немов розгадуючи ще якусь таємницю лазутчика. Довго і через складні перешкоди пробивався Зубавін до цього білявого песиголовця.

Після того, як загинув Дзюба і зник шофер Скибан, була втрачена нитка, що прямо вела до головного порушника. Всі розшуки треба було провадити заново, від початку подій.

Зубавін вирішив установити особу кожного, хто прибув у Явір після того дня, коли був порушений кордон. Людей набралось чимало. Зубавіна насамперед зацікавили сім чоловік, — ті, що влаштувалися на роботу в депо і на залізницю: два паровозних слюсарі, кочегар, стрілочник, складач, телеграфіст і офіціант вокзального ресторану. От серед цих людей, під маскою радянського громадянина, можливо, і приховується шеф Карела Грончака. Звичайно, ці припущення можуть бути і помилковими. Зубавін був готовий і до несподіванок. Той факт, що шеф Грончака повинен був діяти на залізниці, ще не означав, що він обов'язково служитиме саме тут. Він міг улаштуватися і в місті, працювати перукарем, рахівником, продавцем.

Ворог був досвідчений і обережний — він не потрапив у пастку, не прийшов у лікарню до свого підручного.

Із семи чоловік, на яких Зубавін поки що зосередив свою увагу, нічим не вирізнявся паровозний слюсар, демобілізований старшина Іван Федорович Бєлограй. З документами його було все гаразд. Переконливими здавались і мотиви, через які він приїхав у Явір. Працював Бєлограй не гірше від будь-якого іншого слюсаря, старанно і вміло.

Було з'ясовано, що Бєлограя рекомендував на роботу в депо воєнком Пирожниченко як свого фронтового друга. Зубавін пішов до воєнкома, щоб перевірити своє позитивне враження про Бєлограя і залишити його в спокої. Але майор Пирожниченко нічого не підтвердив — навпаки, він заронив у душу Зубавіна сумнів. Виявляється, вони зовсім не були фронтовими друзями. Навіть не зустрічались до Явора. Чого ж воєнком рекомендував Бєлограя? Пирожниченко не розгубився: а чого б і не порекомендувати, якщо сподобалась людина! Адже він заслужений фронтовик, по-геройському відзначився в боях за визволення Закарпаття.

Зубавін терпляче продовжував спостерігати за депо і станцією. Він знав, що ворог так чи інакше, рано чи пізно, але повинен спробувати зв'язатись із своїми спільниками, і чекав цієї спроби.

І ось — розумні здогади прикордонника Смолярчука, берлінські листи до Терезії Івана Бєлограя і кілька гілок бузку, до яких пришпилена орденська стрічка з прочитаною шифровкою.

Смолярчук мав рацію. Поклавши поряд листи, прислані Терезії з Берліна, і особисту заяву демобілізованого старшини Івана Бєлограя з проханням, зверненим до начальника депо, про прийняття на роботу, Зубавін одразу помітив істотну різницю в почерках. Своє враження він перевірив спеціальною експертизою і свідченням Терезії Симак.

Викликавши дівчину до себе вдруге на розмову, Зубавін показав їй заяву лже-Бєлограя і спитав:

— Знайомий почерк? Бєлограївський?

Вона похитала головою і заплакала.

Не помилився і Василь Гойда, прийшовши до Зубавіна? Орденська стрічка з шифрованим посланням, опис недільної подорожі по Закарпаттю на «Победе» і гроші, «подаровані» колійному обхідникові Пєвчуку, теж прилучені до справи, як досить істотні докази діяльності і задумів п'ятого порушника.

Тими ж днями з нового, несподіваного джерела до Зубавіна надійшли дані, які остаточно з'ясували трагічну долю людини, вбитої в Карпатах. Одного разу Зубавіну подзвонив генерал Громада і повідомив, що празьким поїздом у Явір прибула відома Віра Гаврилівна Мельникова, мати Героїв Радянського Союзу Віктора та Андрія, загиблих у боях проти гітлерівців за визволення Чехословаччини. На контрольно-пропускному пункті вона попросила прикордонників допомогти їй дістатися до колгоспу «Зоря над Тисою», щоб побачитись з демобілізованим старшиною, Іваном Бєлограєм, з яким вона познайомилась місяць тому в поїзді.

Майор Зубавін негайно поїхав на вокзал. Поговоривши з Вірою Гаврилівною і доповнивши її розповідь наявними при справі документами, він установив, як, коли, ким і з якою метою був убитий Іван Бєлограй, хто привласнив його ім'я.

Зубавін підвів парашутиста до вікна, обережно трохи відхилив штору, спитав:

— Він?

Так, це був супутник по літаку. Карел Грончак одразу впізнав його, незважаючи на те, що шеф був у іншому одязі, але з відповіддю не квапився. Страшенно хотілося сказати: «Ні». Та ба, насмішкуватий вираз обличчя росіянина ясно попереджав, що тепер уже не має значення для справи, скаже він «так» чи «ні».

Парашутист мовчки схилив голову.

Темна, тиха Степова вулиця вивела Кларка на Залізничну. Тримаючись її лівого боку, де густо чорніли низькорослі декоративні вишні, він вийшов на під'їзні колії станції Явір і попрямував у депо. Жодної зірки і№ було видно на низькому, оповитому хмарами небі. Пітні дрібний холодний дощ, який почався ще з вечора. По карпатських передгір'ях повзли темні, з білими зимовими краями хмари. Крізь сітку дощу неясно прорізувалися прожектори, встановлені на сталевих баштах. Під'їзні колії Кларк пройшов благополучно, не зустрівши жодної людини.

Паровоз № 50–49 стояв у дальньому, глухому кутку депо, за поворотним кругом. Кларк упізнав його по комсомольському значку на димогарній коробці і по блискучих мідних поясах на котлі. Дві години тому машина Гойди повернулась із важкої поїздки в Карпати і тепер, перед новим рейсом, простоює в гарячому резерві, під невеликим тиском пари. Вдосвіта на паровоз «50–49» прийде Василь Гойда, підніме пару до нормального тиску і поведе поїзд через Тису, в Угорщину.

Кларк глянув на світний циферблат годинника. Часу н його розпорядженні залишалось мало, треба поспішати.

Вогонь у топці комсомольського локомотива підтримував черговий кочегар. Під його наглядом було кілька резервних машин, і йому доводилось кочувати з однієї на іншу. Через те, що час був передранковий, кочегар подовгу затримувався на кожному паровозі: дрімав, прихилившись до гарячого кожуха котла.

Користуючись цим, Кларк непоміченим проник під локомотив. Скибан давно причаївся поміж колісними парами, під тендером. Кларк стиснув його плече і шепотом, нечутним уже на відстані метра, сказав:

— Пора! Все готово?

— Так. — Скибан притиснувся гарячими сухими губами до вуха Кларка і коротко проінструктував, що і як той повинен робити.

— Ну, хай щастить! Ось тобі гроші і явка…

Кларк потиснув руку Скибанові і потім спритно й швидко, наче робив усе це в тисячу перший раз, упорався із своїми обов'язками: упакував приреченого Скибана в подвійний азбестовий мішок з продухом, закритим густою марлею, і, підхопивши безпомічну, судорожно скам'янілу ляльку, засунув її у піддувало головою вперед, обличчям униз, до решітки, через яку в топку паровоза надходило свіже повітря. Потім він забрався на паровоз і при зачинених наглухо дверях добре поворушив вміст топки. Розжарена жужелиця і незгоріле до кінця дрібне вугілля густо просипались через колосникову решітку в піддувало і замаскували азбестове опудало.

На цьому місія Кларка була закінчена, можна було вже іти, але він не поспішав. Численні вдачі, що супроводили Кларка на кожному кроці, як йому здавалось, зробили його самовпевненим. Сидячи навпочіпки під тендером, потягуючи сигарету, затиснену в кулак, він відпочивав і милувався справою рук своїх. «Здорово придумав, собака! Використаю скибанівський спосіб, коли настане час забиратися звідси», вирішив він.

Покуривши, виліз на глухий бік, під високий бетонний мур, і, озираючись, стискаючи рукоятку автоматичного багатозарядного пістолета, нечутно ступаючи, вирушив у дорогу назад. Дощ все ще рясно кропив землю.