Чтение онлайн

Джон Файн пішов на північ. Ішов він швидко, не відпочиваючи. Перша удача надала йому сил, певності. Страх зник. Він уже забув про те, що спало йому на думку в момент стрибка, і поспішав якомога швидше добратися до того місця, де він мав днювати.

Всю ніч він пробирався на північ, орієнтуючись по компасу і карті, залишаючи далеко в стороні зручні шосе, річкові долини, проторені лісові стежки і вогні населених пунктів. Обирав найглухіші місця — кам'янисте плоскогір'я, цілковите бездоріжжя, звірине привілля. Там, де було багато снігу, Файн ставав на лижі. Ні вовка, ні рисі, ні ведмедя він не боявся. Страшнішою за звіра для нього зараз була людина. Роздумуючи над долею свого друга Кларка, Файн твердо переконався, що той провалився з простої причини; надто поклався на документи Івана Бєлограя, на добре знання російської мови і особливостей радянської людини. Це була корінна, як тепер видно, непоправна помилка Кларка. І її Файн не повинен повторювати. Він твердо вирішив, пробираючись у Явір, нікому, крім своїх агентів, не довірятись. У Яворі він повинен жити в глибокому підпіллі, не показуючись на очі людям. Тільки в такому разі він може сподіватися на успіх своєї важкої небезпечної місії, на те, що вибереться з Закарпаття живим і неушкодженим.

На світанок Файн добрався до району знаменитої гори Піотрос, яка увінчує своєю вершиною румунські Карпати. Тут, у глухому прикордонному лісі, жив Міхаїл Троянеску, звіролов і мисливець, який постачав бухарестський зоологічний сад живими тваринами і птахами. Давним-давно він був завербований закордонною розвідкою. Троянеску добре знав Карпати, вивчив усі таємні стежки через прикордонні хребти. Що дорого коштує, тим рідко користуються. Бажаючи зберегти Троянеску на довгий час, Файн вдавався до його послуг надзвичайно рідко.

Сховавши все своє спорядження в лісі, Файн порожнем, з пістолетом, гранатами і грішми в кишені, підійшов до хатини, де жив його агент на кличку «Глухар».

Дерев'яний зруб, вкритий старою буковою драницею, високо, в чотири лінії, обгороджений товстими лежачими воринами. Під самими вікнами, під природним кам'яним навісом чорніло джерело, яке замінювало лісникові криницю. Біля хатини, сягаючи до самого даху, стояв великий стіг сіна. Широкі мисливські лижі встромлені у снігову кучугуру — свідчення того, що господар удома.

Файн був абсолютно впевнений у своєму агенті, однак він не наважився отак, зразу вриватися до нього. Зробив у стіжку сіна нору, заліз у неї і, замаскувавшись. тяжко борючись зі сном, почав чекати появи «Глухаря».

Розвиднілось. Рипнули в лісовій сторожці двері, і на білому сніговому фоні подвір'я зачорніла висока, в смушковій шапці і кожушку з овечих шкур, постать. Підмерзлий на нічному морозі сніжок зарипів під ногами чоловіка. Він прямував туди, де лежав Файн. В його руках була велика лозяна корзина-сіноноска, а в зубах диміла люлька. «Він чи не він?» Багатьох з своїх агентів Файн не знав в обличчя. Він знав лише їх прикмети, прізвища, клички і номери. З «Глухарем» йому досі не доводилося зустрічатися.

Чоловік у чорному кожушку і високій смушковій шапці, по-старечому кашляючи, впритул наблизився до стіжка сіна. Сиві висячі вуса. Глибокий шабельний або ножовий шрам на зморшкуватому лобі. «Він!»

— Добрий час, Міхай! — напівголосно російською мовою сказав Файн слова пароля. — Ти живий, здоровий?

Мисливець і звіролов, певно, був не з боязких — не відсахнувся від стіжка, не впустив корзини, не закричав. Він вийняв люльку з рота, відгукнувся:

— Поки що, дякувати богові, живий і здоровий. Того й вам, добрий чоловіче, бажаю.

Обмінявшись паролем, Файн виповз із своєї нори, подав лісникові руку.

— Здрастуйте, Міхай, здрастуйте! Я — «Чорногорець». Радий вас бачити.

— Ви «Чорногорець»? — з відвертим здивуванням спитав румун.

— Так, «Глухар», це я. В будинку немає сторонніх?

— Ні. Я теж радий, — схаменувся хазяїн лісової хатинки, показуючи міцні, не з'їдені часом зуби. — Заходьте, гостем будете.

— Я до вас ненадовго. Іду на той бік, — Файн махнув рукою на північний захід. — Не забув туди дороги?

— Як можна?

— Ну, гаразд, ходімо до хати, поговоримо…

Через кілька днів під покровом вечірніх сутінок Файн і його провідник, обидва на лижах, рівномірно розподіливши спорядження, рушили в дорогу, взявши курс на Чорний потік, що лежав по той бік прикордонного хребта, на радянській землі. До ночі вони вийшли на водорозділ. До кордону залишалося кілька сот метрів.

— Досить! — сказав провідник. — Привал!

Відпочивши, «Глухар» вийняв з рюкзака чотири добре вироблені ведмежі лапи.

— Прошу, залазьте!

Файн надів на руки і ноги ведмежі лапи.

— Тепер вважайте ж! — повчав свого шефа «Глухар», прикріплюючи до його спини ремінці рюкзака. — Додержуйте всіх ведмежих повадок. Все!

— Не турбуйся, Міхай. З цієї хвилини я вже не людина, а ведмідь. — Файн стримано засміявся.

Він подав провідникові руку, сховану у ведмежу лапу, попрощався і пішов до кордону, до Чорного потоку.

Звіролов проводжав Файна очима, поки той не зник у прикордонному дрібноліссі.

Важким, повним несподіванок виявився квітень для гірського Закарпаття. В перший тиждень місяця на рівнинних берегах Тиси світило яскраве і тепле сонце, цвів бузок. Весь наступний тиждень було похмуро і мокро: небо затяглося хмарами, мрячило з ранку до вечора. Потім дощ перейшов у мокрий сніг. Найближчі до річки гори, що вже по-весняному зеленіли, натягли на свої вершини зимові білі шапки. Нічні і ранкові приморозки обпекли льодовим подихом квітучі сади, розміщені надто високо, на гірських схилах.

Весна зупинилася на півдорозі. Почорніли, посипалися на незатишну землю пелюстки квітучого бузку. Загрузли в грязюці на недоораному полі трактори. Замовкли весняні пташки, які прилетіли з теплих країв. Люди, які зняли з себе теплий одяг, знову одягли пальта і дощовики. Садівники розпалювали по ночах багатодимні вогнища, окутуючи дерева теплим, довго не танучим туманом. Зима, що несподівано повернулася, прогнала з полонин ранніх пастухів-розвідників і їх невеликі отари, які вийшли на високогірні луки в оманливо теплі дні.

На третьому тижні квітня на рівнині припинилися дощі, помітно спав холод, часто з'являлося сонце. Але там у горах, на Верховині, особливо біля верхів'їв Білої Тиси, все ще було сніжно і ночами добре підморожувало.

В ці останні квітневі дні начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников одержав із штабу комендатури наказ тимчасово, на кілька днів, відрядити інструктора служби собак старшину Смолярчука і його Витязя (він остаточно одужав після поранення) в розпорядження капітана Коршунова, начальника високогірної застави, розташованої в ущелині Чорний потік, біля підніжжя найвищих гір Закарпаття, над верхів'ям Білої Тиси. Смолярчук з радістю почав споряджатися в далекі гори. Він любив весняну Верховину, яка неохоче скидає з себе зимову снігову шубу і вперто опирається весні. Через годину після одержання наказу Смолярчук одягнув кожух, шапку-ушанку, поклав у речовий мішок білизну і рукавиці на собачому хутрі, одягнув на Витязя намордник, пристібнув до нашийника поводок і вирушив за призначенням. Надвечір на попутній машині він прибув до капітана Коршунова.