Чтение онлайн

— Можна! Поїхали, товаришу Гойда!

Гнат Батура і був тим самим агентом Джона Файна, який носив ім'я великої людини — «Гомер». Він виконував лише завдання резидента Дзюби і тільки перед ним звітував, не знаючи жодного з агентів Дзюби, і вони його не знали. Про те, що у Дзюби теж були начальники, він, звичайно, догадувався. Але й уявлення не мав, хто вони і де вони знаходяться. Та його це й не дуже цікавило. Акуратно забезпечував Дзюбу зібраною інформацією, одержував гроші — от і все. Чутка про загибель Дзюби дійшла до нього в той самий день, коли в «Закарпатській правді», у відділі пригод, була надрукована замітка. «Гомер» не розгубився. Він розумів, що зі смертю Дзюби не закінчилася його шпигунська кар'єра. Був певен, що рано чи пізно до нього на ріг Кіровської і Ужгородської або на паперть протестантської церкви з'явиться наступник Дзюби і все почнеться з початку.

І ось він з'явився, його слова «мало, але більше не можу» були умовним сигналом. Кидаючи в капелюх Батури десятку, він встиг промовити тим виразним, недоступним для сторонніх шепотом, якого навчають у шпигунських школах кожного розвідника: «Ви призначаєтесь замість «Старого». Інструкція на грошах».

«Гомера» злякало таке підвищення. Він, Батура, резидент! Чи можливо щось подібне? Не по його голові ця шапка. Він не знає до ладу, що саме повинен робити резидент. Він уміє добре робити тільки одне — підслуховувати, про що говорять офіцери, але резидентом… Батура помацав хрустку десятку: цікаво все-таки, що там написано!

«Гомер» ледве вистояв на своєму посту належний час. Після церковної служби, повагавшись, куди іти — додому чи до Якова, — він рушив на Садову і опинився в улюбленій своїй закусочній у Якова. Випив Батура сьогодні не більше, ніж завжди, не захмілів, мовчки сидів у своєму кутку і все-таки наразився на скандал. Двоє підпилих хлопців причепилися до нього, роздратували. Суперечка закінчилася бійкою. З'явився міліціонер. Усіх трьох повели в міліцію. Відібрали документи, допитали і, попередивши, щоб не бешкетували більше в громадському місці, звільнили. На вечір «Гомер» був удома. На Кіровську через надзвичайні події він вирішив сьогодні не йти. Наглухо зачинивши вікно, почав обробляти одержану директиву. Свого часу Дзюба навчив його найпростішому тайнопису, кодуванню і розшифровці.

«З сьогоднішнього дня, — говорилося в наказі, написаному на десятці симпатичними чорнилами, — ви повинні виконувати функції загиблого «Старого». Ближчим часом зв'язківець доставить радіопередавач і велику суму грошей. — Чекайте помічника — «Пастуха». Забезпечте нелегальний прийом у надійній квартирі. Пароль: «Дідусю, як пройти на Садову вулицю?» — «А що, ви не тутешні?» — «Ні, я з Рахова». Збирання інформації продовжуйте. Енергійно шукайте опору серед місцевого населення, особливо серед закарпатців, що побували разом з вами в Південній Америці, в Австралії. З витратами не рахуйтесь. Докладніші вказівки передасть «Пастух».

Прочитавши листа, Батура важко зітхнув, почухав потилицю, вилаявся.

«Дурні! Ідіоти! За кого ви мене вважаєте? Не моя це справа!»

Засідання в кабінеті майора Зубавіна, перерване о дванадцятій годині дня, відновилося о четвертій. Зубавін поклав на стіл перед генералом Громадою копію наказу, підписаного «Двадцять першим», тобто «Бізоном». Полковник Шатров прочитав його двічі.

— Так, — замислено, зніяковіло сказав він, — хід несподіваний. Не думав і не гадав, що «Бізон» здатний на таке. Що ж, давайте танцювати, як-то кажуть, від цієї печі, виходячи з того факту, що Батура — резидент. Хто ж та людина, яка вручила «Гомеру» зашифрований наказ розвідцентра «Південь», як і звідки вона прибула до Явора і яка її справжня мета?

Віденський експрес прибув до Явора, як завжди, рано-вранці. На плоских дахах вагонів темніли великі вологі плями, дзеркальні шибки вікон плакали, а на приступках чорніла нанесена пасажирами грязюка. Мабуть, там, звідки прибув поїзд, на берегах Дунаю, у Відні і Будапешті, в угорському степу Алфелд, ішли великі дощі.

Поки поїзд висихав під вранішнім сонцем, прикордонні наряди контрольно-пропускного пункту перевіряли документи у прибулих пасажирів. Їх сьогодні було багато: радянські офіцери і солдати-відпускники, які служили в групі окупаційних військ в Австрії, юнаки і дівчата, які поверталися в Москву з Риму, де відбувалися всесвітні змагання гімнастів, велика делегація угорців, що їхали в Китай через Радянський Союз, парламентські діячі, торгові представники різних країн, дипломати, що віддавали перевагу поїздові перед літаком, і, нарешті, просто мандрівники, транзитні туристи. До останніх належав і Френк Білд — високий, сухорлявий, п'ятдесятирічний здоровань з важкими роговими окулярами на довгому кістлявому носі. Френк Білд спокійно димив сигаретою і нудьгуючи позирав у вікно, поки перевіряли його документи. Під час усієї цієї процедури він не сказав прикордонникам ні «так», ні «ні», не подивився на жодного з них. Вони для нього просто не існували.

Виконавши всі прикордонні і митні формальності, Френк Білд піднявся на третій поверх вокзалу, де містився готель для закордонних мандрівників, зайняв зручний номер, прийняв душ, поголився, переодягнувся. Свіжий, з рум'янцем на запалих щоках, ні на кого не дивлячись і нічого не помічаючи, він пройшов у ресторан. Йому подали яєчню з шинкою, коньяк, сир, кофе. Білд їв і пив не поспішаючи, не відриваючи погляду від тарілки. Розраховуючись з офіціантом, він спитав англійською мовою, чи можна купити в Яворі англо-російський словник. Офіціант знав по-англійськи тільки два слова: «не розумію». Френк Білд перейшов на німецьку. Цю мову офіціант знав добре. Так, в Яворі є чудовий магазин, де можна купити і англо-російський словник, і багато інших хороших книг. І міститься він зовсім недалеко, в двох кроках від вокзалу, на головній вулиці. Ось він, видний навіть звідси: дві вітрини, високі дубові двері і над ними червона вивіска з великими літерами: «Книготорг».

Френк Білд кинув неуважний погляд на вікно, в той бік, де був книжковий магазин, автоматично сунув сигарету в рот і повільно підвівся. Перш ніж піти з ресторану, він задав ще одне запитання: де можна обміняти іноземні гроші на радянські? Офіціант дав іноземцеві і цю справку.

Так само ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, холодний і пихатий, мандрівник залишив ресторан, спустився вниз, перетнув вестибюль і вийшов на привокзальну площу з її молодим сквером, квітниками, зеленіючими газонами.

Обмінний грошовий пункт містився поряд, на площі, в невеликому будиночку. Залишивши там долари і одержавши карбованці, Френк Білд попрямував до магазина з високими дубовими дверима і двома вітринами, заставленими книгами.

У великому приміщенні книготоргу на численних полицях стояло кілька тисяч книг.

— О! — вигукнув мандрівник по-німецьки. — Куди я потрапив? Ваш магазин майже Британська бібліотека!

Людина в чорному костюмі, в білій свіжій сорочці, пов'язаній скромним темним галстуком, чемно привітавшись, сказала чистою німецькою мовою:

— Нам, звичайно, далеко до Британської бібліотеки. Але навіть така кількість книг має для явірських трудящих більше значення, ніж мільйони томів Британської бібліотеки для трудящих Лондона.

— Ви не тільки продавець, але й агітатор! — усміхнувся Френк Білд. Це була його перша посмішка з того часу, як він ступив на радянську землю. — Чи є у вас англо-російський словник останнього видання?

— Будь ласка, прошу вас. — Людина в чорному костюмі зняла з полиці товсту книгу в темно-червоній обкладинці і поклала її перед покупцем.

— Так, це те, що мені потрібно, — задоволено сказав Френк Білд.

Він опустив у велику кишеню свого макінтоша словник, відрахував потрібну кількість карбованців, відніс їх у касу. Вручаючи продавцеві чек, він потис руку і сказав напівжартома:

— Дякую вам, пане агітатор. — І відразу ж пошепки промовив: — Привіт від «Бізона».

«Бізон»?.. Людина, що стояла за прилавком, була приголомшена. Сам Артур Крапc передає їй привіт. Згадав, нарешті! Скільки років мовчав. Адже Криж хрещеник «Бізона». Будучи помічником військового аташе в Празі, Артур Крапc завербував його в свої агенти. Шістнадцять років тому Криж був рядовим агентом і, тепер рядовий. А Крапc круто поліз вгору. Кажуть, він став важною персоною, трохи не першою особою в штабі закордонної розвідки. Недаремно він згадав про Крижа. Є якась важлива причина.