Чтение онлайн

— Андрійку, то це ж… — Марта Стефанівна запнулася, уявивши собі, як розлютиться її хазяїн, дізнавшись, то вона видала таємницю з переказами.

— Ну, відповідай, чого зробилася такою скупою?

— Я не скупа, Андрійку, я…

«Сказати йому чи не сказати правду? Якщо скажу, що він робитиме? Битиме? Побіжить в міліцію або на Київську? Ні, не скажу. Він ні про що не дізнається від мене».

— Андрійку, в мене немає більше грошей. Нас обікрали. Все пропало. — Вона затулила обличчя носовою хусточкою і заплакала.

— Так я тобі й повірив! — безтурботно засміявся Андрій. — Май на увазі, мамо, тобі доведеться заплатити мої львівські борги. До побачення!

Напаханий, з сигаретою, прилиплою до нижньої губи, в яскравих, ще не розношених туфлях, старанно зачесаний, заклавши руки в косі кишені куртки, похрустуючи новенькими сторублівками, які приховували в собі стільки насолод, Андрій вийшов з дому і попрямував на Гвардійську вулицю, де жив його чудесний грошовий покровитель. Дядько Любомир був уже вдома. Він стояв серед великої, заставленої книжковими полицями кімнати і крутив ногою рипучий привід токарного верстата, виточуючи з берези якихось головатих, товстопузих ідолів, його волосся було покрите стареньким беретом. На кінчику довгого носа блищали опуклі, в золотій оправі окуляри. За важким м'ясистим вухом стримів товстий теслярський олівець, а в зубах — холодна люлька. Довгий шкіряний фартух закривав майстра по дереву від шиї до колін. В кімнаті приємно пахло сухою березою. Низькі промені сонця, що хилилося на захід, у бік кордону, золотили купи стружки, яка лежала на підлозі.

— А, це ти! — зрадів господар, піднявши окуляри на лоб. — Роздягайся, сідай!

— Я ненадовго, дядьку Любомире, — напускаючи на себе сум, промовив Андрій. — З матір'ю полаявся. Жила, скупердяйка, грошей не дала! Почастувати треба Олексу Сокача, а в моїх кишенях, як кіт наплакав.

— Зрозуміло. — Криж відчинив одну з книжкових шаф, узяв товстий, в темно-синій палітурці том «Большой советской энциклопедии». Між його сторінками лежали новенькі, без жодної зморшки або плямочки, ніби тільки що надруковані, сторублівки.

— Бери, скільки треба! — великодушно запропонував Криж.

Андрій потягнувся до грошей, хотів відокремити від пачки два-три листочки, але гнучкі і слизькі папірці не давалися в руки. Андрій послинив пальці і похапцем, загинаючи ріжки сторублівок, узяв півтисячі.

— Не мало? — посміхнувся Криж.

Андрій знизав плечима і, приховуючи збентеження (тоді він ще був здатний на це), з удаваною розв'язністю сказав:

— Можу додачу прихопити, якщо ви такий щедрий. — Він узяв ще триста карбованців. — Спасибі, дядьку Любомире!

— Цим, брате, не одбудеш. Пиши розписку: «Я, Андрій Лисак, такого-то числа, такого-то року одержав від «Хреста» за зроблену йому послугу стільки-то грошей».

— Від «Хреста»?

Андрій, запобігливо посміхаючись, дивився на щедрого дядечка, намагаючись зрозуміти, серйозно він говорить чи» жартує. Ні, господар жартував: на його тонких губах лукава посмішка.

Криж підсунув стареньке, з витертою шкірою крісло до столярного верстата.

— Сідай і пиши.

Андрій писав з легким серцем, цілковито переконаний, що ця дивна розписка — невинний жарт дядька Любомира і що папірець буде розірваний, спалений або викинутий.

— А яку послугу я зробив «Хресту»? — сміючись, спитав він.

— Побажав йому здоров'я, коли він чхнув.

— А хто він, цей «Хрест»?

— Я.

— Ви?

— Так. Так звали мене в дитинстві мої маленькі друзі серби. Криж по-сербському — хрест… Ну от, тепер все гаразд. До побачення. Вгощай і вгощайся на здоров'я!

Коли Лисак вийшов, Джон Файн одразу ж виліз із своєї схованки. Він злостиво насупився і спідлоба дивився на Крижа:

— Що за комедію ви розіграли з цим піжоном? Хто це?

— Син «Венери», моєї помічниці, про яку я вам уже говорив. Кандидат в агенти. Готую до вербовки.

— А!… — пом'якшав «Чорногорець». — Дозрів?

— Так, цілком.

— Дивіться, Любомире, не промахніться. Вербовка — справа тонка, небезпечна. Що він за один?

— Ледар. Брехун. Любить розтринькувати гроші, чужі головним чином. Досі не заробив жодного карбованця. П'є. Гуляє. Чепуриться. Експлуатує свою матір. Здібний. Взагалі, саме те, що нам потрібно.

— Ви певні, що саме «те»?

— Абсолютно.

— Помиляєтесь. У нашій справі… Зрештою, про це ми поговоримо потім. Чому ж цей «експлуататор», — Файн посміхнувся, — вирішив стати робочою людиною, паровозником?

— Нічого надприродного к цьому немає. Хлопець одягнув спецівку з далекоглядним наміром змінити її на генеральський мундир. Йому допоміг у цьому Головні, старий паровозний машиніст, Герой Соціалістичної Праці, депутат Явірської міської Ради. Я в курсі справи. Розповісти? Чи вам це не цікаво?

— Чому ж це мені не цікаво? Я все повинен знати і про вас, і про ваших агентів, і про кандидатів в агенти. — Файн кивнув. — Розповідайте.

… Раннім літнім вечором минулого року Костянтин Васильович Головін сидів у своїй спустілій квартирі і, надівши на кінчик носа окуляри, читав. Дзвінок відірвав його від книги. Головін одчинив двері. На сходовій площадці стояла Марта Стефанівна Лисак. Над її плечем виднілася голова довгов'язого Андрія.

Марта Стефанівна ласкаво привіталася, вибачилась за те, що потурбувала, і спитала, чи може вона звернутись до Костянтина Васильовича в дуже важливій для неї і її сина справі.

— Будь ласка, прошу, — сказав Головін.

Мати і син зайшли. Господар запропонував гостям стільці. Вони сіли. Марта Стефанівна закурила, розчулено подивилася на Головіна своїми великими циганськими очима:

— Дорогий мій, я турбую вас! Я відносно сина. Допоможіть.

Костянтин Васильович зніяковіло знизав плечима:

— І радий би допомогти, але… я не можу скасувати переекзаменовки.

Андрій Лисак до п'ятого класу вчився у звичайній школі. Потім він завдяки клопотанню матері потрапив у музикальне училище. Через рік його виключили. Марта Стефанівна негайно поскаржилася Головіну. Костянтин Васильович пішов у музикальне училище. Поговоривши з директором і педагогом, депутат з'ясував, що Андрія Лисака виключено справедливо: не хотів учитися, часто пропускав уроки, бешкетував. Головін порадив Марті Стефанівні влаштувати хлопчика знову в школу. Погано вчився Андрій і там. Два роки просидів у шостому класі. Дин в сьомому. Стільки ж у восьмому. На порозі дев'ятого класу одержав переекзаменовку. Про цю переекзаменовку і казав Головін, зніяковіло знизуючи плечима. Але він помилився.

— Ми відмовилися від переекзаменовки, Андрійко далі вчитися не буде, — сказала Марта Стефанівна. — Досить! Ми були у нашого лікаря, і він зробив висновок: хлопчикові категорично забороняється розумове напруження. Ось діагноз.

Головін мовчки прочитав лікарську довідку і запитально подивився на Андрія Лисака, який похнюпившись стояв і кусав нігті.

— Ми з Андрійком вирішили, що йому треба працювати, — твердо сказала мати.

— А куди Андрій хоче влаштуватись? — спитав Головін.