Чтение онлайн

Недалеко, на південному схилі гори, густо зарослому буковим лісом, почувся різкий, тривалий свист. Смолярчук приклав до очей бінокль.

— Нарешті!.. Пішли, товаришу Тюльпанов. Намагайся не відставати.

Витязь був уже на ногах, стривожено скавучав; натягнувши поводок, поривався вперед.

— Бач, який догадливий! Спокійно. Витязю, спокійно!

Спустившись з вершини гори, прикордонники потрапили в старий ліс, сповнений весняного світла, квітів, співу пташок, бджолиного дзижчання і аромату розігрітої хвої. Витязь, пущений на обшук місцевості, виявив у густому ялиннику старанно замаскований велосипед.

— Ну, що ми тепер повинні робити? — спитав старшина, дивлячись на свого молодого напарника.

— Ставити собаку на слід, шукати велосипедиста.

— Правильно! Так і зробимо! Слід, Витязю! — скомандував Смолярчук. — Шукай! Шукай!

Витязь зробив трійне коло по ялиннику і, ставши на слід, швидко рвонувся вперед. Подолав яр з бурхливим ручаєм на дні. Пробіг галявину, промчав повз водопад. Видерся на крутий схил. Байдуже промайнув повз одну отару овець, наздогнав другу, з ходу врізався всередину і з лютим гарчанням кинувся на великого барана, почав нещадно шматувати його і раптом легко зірвав шкуру. Під шкурою виявилася людина. Витязь залишив шкуру, налетів на обманщика, схопив його за полу брезентової куртки і звалив з ніг.

Смолярчук весело, від душі сміявся і, дивлячись на: те, як вівчарка рве затриманого, схвально говорив:

— Добре, Витязю! Добре!

Сміявся і Тюльпанов. Сміявся і білявий підпасок, озброєний величезною трембітою. Сміялися й інші пастухи, спираючись на свої бурувато-червоні палиці, вирізані з надзвичайно міцного й красивого дерева — тиса. «Порушник» лежав на землі униз обличчям, затуливши голову руками. Витязь грізно гарчав, поклавши йому лапи на спину.

— Витязь, до мене! — скомандував Смолярчук.

Собака покірно кинув затриманого, підбіг до інструктора, сів біля його ніг, потерся головою об коліно.

Відчувши себе в безпеці, «порушник», тобто прикордонник, на долю якого в цьому тренувальному пошуку випало бути порушником, встав із землі. Тепер його добре було видно — худорлявий, довгов'язий, з чорною вузькою смужкою вусиків.

— Ну, як, товаришу Волошенко? — підходячи до «порушника», спитав Смолярчук.

Волошенко знизав плечима, скривив губи:

— Нічого особливого… звичайнісінька дворняжка знайде таку пахучу людину, як я. — Він вийняв білу носову хусточку і поклав собі на голову. — Ви забули, хто я такий? Я ж повар. Повар! Увесь, з ніг до голови, просякнутий духом смажених котлет, масла, борщу.

Зняв хусточку, акуратно склав і сховав у кишеню.

— Так що даремно не вихваляйтесь. Раджу записати цю перемогу Витязя на рахунок харчової і смакової промисловості. — Волошенко зупинився, перевів подих. — Товаришу старшина, а які вони… справжні порушники кордону?

— Всякі трапляються. Послужиш — побачиш.

Волошенко обняв атласний стовбур молодої берізки, притулився до нього щокою, удавано засумував:

— Усі футбольні матчі команда «Трактор» програвала, коли я стояв воротарем. У лижному поході лижі ламалися тільки в мене. На велогонках псувалася обов'язково моя машина. Невмілий я, одне слово, невдаха.

Говорив Волошенко серйозно, але очі сміялися., Смолярчук добре розумів його. А Тюльпанов, який ще не встиг розібратися в особливостях характеру повара, не наважився сприйняти його слова ні як гірку сповідь, ні як невинне самоприниження.

Волошенко відстібнув від пояса порожню солдатську флягу.

— Товаришу старшина, дозвольте з'їздити до Ведмежого джерела за квасною водою.

— Їдьте. Та швидше повертайтесь.

— Єсть швидше повертатися! — відгукнувся Волошенко.

Через хвилину він покотив по лісовій дорозі і зник. Смолярчук і Тюльпанов, посміхаючись, провели поглядами «невмілого і невдаху». Закуривши, Смолярчук сказав:

— Собаки, можливо, і знають, що він повар. А от люди… Другий місяць куховарить на заставі, а додому про це ні слова, ні півслова не пише.

— Додержує військової таємниці? — не без єхидства спитав Тюльпанов.

— Соромиться. Аякже, на заводі був токарем, а тут повар!

— Неправильно це, — переконано промовив Тюльпанов. — Мене, наприклад, хоч стовпом постав на кордоні — і то буду гордитися.

Смолярчук подивився на молодого солдата:

— Ти, мабуть, з часом будеш непоганим прикордонником.

— Що це значить — з часом? — простодушно спитав Тюльпанов.

— Ну, скажімо, через півроку. А може, й раніше, якщо не будеш шкодувати сил на тренування Витязя. — Старшина погладив вівчарку, поторсав її гостре вухо. — Розум собаки — це праця людини.

Вівчарка, підкоряючись виробленому рефлексу, схопилася, підвела голову. Смолярчук звичним жестом поклав її під кущем, сів поруч. Тюльпанов наслідував його приклад. Прикордонники розташувалися на зеленіючому косогорі з видом на сонячну Тису. Смолярчук вийняв носову хусточку, накрив нею вологе від поту обличчя.

— Жарко, Витязю!

Вівчарка обережно зняла кашкет з голови старшини, поклала його на землю. — Спасибі, Витязю. Тюльпанов був захоплений.

— Ви прямо-таки чарівник, чаклун, товаришу старшина!

— І ти будеш чаклуном — наберися терпіння.

Нахилившись до вуха товариша, він щось шепнув.

Тюльпанов, хвилюючись, підвівся, несміливо скомандував:

— Витязю, слухай!

Але Витязь навіть голови не повернув до молодого прикордонника.

— Слухай! Слухай! — повторив Тюльпанов.

Витязь лежав з пониклими вухами, примруживши очі. Смолярчук задоволено усміхався.

— Та хіба на таку команду відгукнеться собака, який поважає себе? Немає у вашому голосі, товаришу Тюльпанов, ні владності, ні ніжності, ні наказу, ні прохання. Лише пустий звук. Отак треба командувати, дивіться!..

Обличчя Смолярчука зробилося напруженим. — Слухай! — стримано, напівголосно наказав він. Витязь схопився, його голова з нашорошеними вухами насторожено поверталася на всі боки.

— Добре! — похвалив Смолярчук собаку. Обернувшись до Тюльпанова, додав: — Отак завжди і командуй. Витязю, відпочивай!

Собака знову ліг, зручно вмостивши голову на витягнутих лапах, не зводячи очей з інструктора. Смолярчук поторсав замшові вуха вівчарки:

— Ох звір! Чого дивишся? Причаровуєш? Ні, брате, нічого не вийде! Закінчилася наша дружба. Розумієш, закінчилася.

— Товаришу старшина, мабуть, шкода розлучатися? — спитав Тюльпанов.

— Звичайно, шкода. Але досить, відслужив своє. Незабаром скажу: прощавай, кордон! — Смолярчук подивився на Тису, на весняні виноградники, на розквітаючі сади.