Чтение онлайн

Тітка Надія покликала Юрка в сіни, кивнула на драбину:

— Лізь на горище. За лежаком у кутку побачиш мішок. Там гроші. Як поклав їх колись Федір, то там вони і пролежали роками. А про Федора ні слуху ні духу! Діставай мішок, а я тобі папери знайду — вони в мене в скрині.

Юрко виліз на горище, призвичаївся до мороку, оглянувся навколо. Прямо перед ним стояла картина, покрита пилюкою, крізь яку прозирало вольове обличчя. Хлопець підійшов до лежака і в кутку побачив великий брезентовий мішок. Струсив з нього пилюку, остюки і скинув у сіни. Клунок, гепнувшись, розв'язався — і на підлогу випала пачка туго перев'язаних купюр.

Тітка Надія винесла з комори папку, зав'язану шнурками, витерла її ганчіркою, поклала на стіл:

— Беріть та читайте! А як хочете, то й забрати можете. Тепер ці папери нікому не потрібні. Я почала читати і нічого не збагнула. Там списки людей, яких вже давно й на світі немає. У нас ще одна така папка була — миші сточили.

Юрко попросив в діда Матвія тачку, привіз клунок з грішми додому, сховав його в коморі. Потім розгорнув папку. Зверху на паперах лежав зошит у коленкоровій обкладинці. На першій сторінці чітким красивим почерком було написано: «Список жителів села Відрадне та навколишніх хуторів, які є більшовиками або ж активно співчувають їм, допомагають червоним повстанцям». Першим у списку стояло прізвище Петра Кожухаря. Навпроти дрібним почерком було написано: «Активний учасник революції 1905 року. Більшовик. Брав участь у штурмі Зимового палацу. Прибув на Україну з мандатом Леніна для підготовки повстання проти Центральної ради, поділив між селянами землю пана Хоткевича». Далі значилися прізвища ще багатьох мешканців села Відрадного.

Під списком було зроблено запис: «Матеріали про вороже настроєних жителів села Відрадне, одержані мною від Юхима Щупака, Панаса Олефіренка, Гната Ситарчука, Лаврентія Шудрі, Трохима Підошви». І внизу підпис: «Працівник державної варти сотник Олексій Марчук. 21 березня 1918 року».

— А де тепер всі ці люди? — прочитавши список, запитала Леся.

— Полягли за Радянську владу. Їх усіх постріляли та порубали петлюрівці, денікінці, білополяки, кайзерівці. Я не раз чув прізвища цих людей.

Юрко поскладав папери, зав'язав папку, сховав її в коморі за старими рамами, сказав дівчині:

— Зараз піду до Маєра, розповім про знайдені гроші і попрошу перепустку в Київ.

Хлопець кинув у кошик кілька пачок хрускотливих купюр, взяв посвідчення і пішов до палацу.

Вартовий есесівець уважно прочитав посвідчення, підозріло поглянув на кошик, прикритий вишитим рушником, зайшов у будку, почав дзвонити по телефону. Невдовзі до воріт підійшов офіцер і запитав:

— Хто хоче бачити пана штандартенфюрера?

— Ось цей хлопчик, — показав вартовий на Юрка, — він має перепустку.

Шарфюрер теж підозріло оглянув кошик, прочитав посвідчення і привітно гукнув:

— О, Юрген Берг! Радий познайомитися з рятівником солдатів охоронного батальйону! Проходь! Зараз я доповім про тебе пану Маєру!

Маєр був у своєму робочому кабінеті, побачив Юрка, підвівся з-за столу, радісно сказав:

— Я висловлюю тобі велику подяку за врятування солдатів фюрера! Штурмбанфюрер гер Лернер розповідав мені… Ти, Юрген, справжній фольксдойч і одержиш нагороду! До речі, завтра до нас приїздить кореспондент газети «Солдат СС», він писатиме про тебе, Юрген! Завтра о дев'ятій годині Франц приїде до вас і привезе тебе в палац. Газету «Солдат СС» читає фюрер. І, можливо, прочитає нарис про героїчний вчинок Юргена Берга.

— Пане Маєр, — промовив Юрко, — я натрапив на іноземні гроші і вирішив принести їх вам.

— Фунти стерлінгів, — радісно проказав Маєр, — це чудово! Давай поглянемо на твою знахідку!

Маєр замкнув двері, дістав з тумби газету, надруковану жирним шрифтом, розіслав її на столі. Остання сторінка газети була заповнена оголошеннями в траурних рамках. Над кожним оголошенням чорнів хрестик — повідомлення про загибель на Східному фронті високопоставлених гітлерівців.

Маєр взяв кошик, виважив його у руці, поспіхом вихопив одну пачку грошей, поглянув на неї — застигле лице ожило, на тонких губах з'явилася усмішка.

— Це фунти стерлінгів! — пошепки озвався він, і його голос затремтів від стримуваного хвилювання. — І це все, що тобі пощастило знайти?

— Ні, пане Маєр, у мене цілий мішок. Важкий! Я не зміг принести. Узяв трохи, щоб показати. Мені віддав ці гроші старий Матвій Загорулько. Я відніс йому трохи солі, і він був дуже радий.

— Чи не лишив дід грошей собі?

— Ні, пане Маєр, він віддав все, що в нього було, жодного папірця не приховав! Навіщо йому цей мотлох?

Завжди стриманий і врівноважений гестапівець, почувши останні слова свого співрозмовника, засміявся:

— Дивні дива творяться на землі: у глухому поліському селі, загубленому серед непрохідних боліт і трясовин, далеко від культурних центрів, виготовлялися фунти стерлінгів, які майже неможливо відрізнити від справжніх! І цей скарб вважається нікому не потрібним мотлохом! А це — золото!

Маєр поклав пачку купюр у кошик, прикрив її рушником, запитав:

— А де решта?

— У нас, пане Маєр, я лишив клунок у коморі. Їх там ніхто не чіпатиме. Вони нікому не потрібні. Адже за них нічого не можна купити. — Хлопець ніяково посміхнувся: — Пане Маєр, я пообіцяв дідові за ці гроші дати трохи борошна.

— Гаразд, — милостиво кивнув фашист, — Франц привезе вам сіль, борошно, макарони, консерви! Завтра ти, Юрген, одержиш особисту зброю. Велика Німеччина, — з пафосом промовив Маєр, — не забуває своїх вірних синів і щедро відзначає їх звитягу. Штурмбанфюрер гер Лернер задоволений твоєю поведінкою. Він бачив, як ти взяв автомат у забитого солдата і хоробро зустрів натиск бандитів.

Маєр похапцем відчинив металевий сейф, сховав купюри, підняв телефонну трубку:

— Франц, приготуй машину! Через п'ять хвилин їхати. Фашист дбайливо розчесав своє рідке рудувате волосся, подумав, дістав із шухляди столу дві барвистих коробки з цукерками, загорнув їх у газету, поклав у кошик:

— Зараз ми поїдемо до вас. Я мушу забрати решту, бо не матиму спокою, поки всі фунти стерлінгів не лежатимуть у моєму сейфі. Завтра я, Юрген, зроблю відповідні підрахунки, і ти одержиш свою частку. Ми є компаньйони і мусимо вести чесні розрахунки. Ми маємо добрі успіхи. Можливо, нам пощастить проникнути і в скарбниці власника цього маєтку, натрапити на його фальшивомонетню.

— Пане Маєр, — шанобливо звернувся Юрко, — у мене є до вас велике прохання.

— Я слухаю тебе, Юрген!

— Мені треба поїхати в Київ. Для сім'ї необхідно придбати одяг, взуття, гас, сірники. Обносилися — взимку нам ні в чому буде вийти на вулицю,

— Тобі потрібна перепустка?

— Так, пане Маєр.

— Завтра ти її одержиш. Зараз ми їдемо до вас, я мушу взяти решту фунтів стерлінгів.

Через десять хвилин «опель» зупинився біля воріт Берегових. Маєр зайшов у хату, подав руку матері:

— Тепер я ваш довічний боржник. Ви вчасно подарували медаль, яка врятувала мені життя. Неймовірний випадок, але це так!

Маєр дістав з кошика, який тримав Юрко, коробки з цукерками, поклав їх на стіл, звернувся до матері:

— Прошу вас прийняти мій скромний подарунок. Юрко витяг з комори клунок з грішми, поставив його на ґанок, зайшов у хату: