Чтение онлайн

–  Перестань, перестань!
– крикнула дівчина. І, припавши до нього геть, просто звиснувши на ньому, вона тихо засміялась, уже голосно, рвучким, судорожним сміхом, всуміш із стогоном і зойками. Тепер він уже казав їй злякано:

–  Перестань, Марто! Що тобі? Чуєш, перестань!

І пригноблено думав: «Я знав, я знав, що ці історії будуть! Ах, чорт бери, яке безглуздя!»

–  Слухай, Марто!
– казав він, шарпаючи її.
– Перестань плакати! Так не можна! Ну, що я такого сказав? Адже сусіди почують! Марто, перестань!

Згадка про сусідів зразу протверезила дівчину.

–  Я… я… не буду, - прошепотіла вона, захлинаючись.

Вона підвелась у нього з колін, утерлась, пішла спроквола до ліжка й лягла. За хвилину й він ніяково пересів до неї та взяв за руку.

–  Ти не розумієш мене, - промовив він гірко й ображено.
– Наука, Марто…

–  Знаю: вона вимагає жертв, - відповіла дівчина тихо, і він не знав, чи серйозні в неї слова, чи глум.

–  І я згоджуюсь, - казала вона, прихиливши його до себе.
– Це серце, Юрчику, нерозумне серце заплакало… І потім стільки неприємностей… Ні, ні, Юрчику, те, що ти казав, не неприємність. Я знаю, що так треба. Я, непомітна, скорочена дівчина, розумію, що ти мусиш працювати. Ти будеш працювати для майбутніх поколінь… вони не знатимуть мене… але я з тобою. Я люблю тебе, і я рада, що… що… ми не будемо бачитись щодня, а ти натомість працюватимеш. Ти зробиш, я вірю, людське життя кращим, вільнішим, а коли б ти знав, як я хочу, щоб люди були гарні, добрі, веселі, щасливі…

Славенко був майже зворушений.

–  Марто, ти зрозуміла мене!
– сказав він.

І решту вечора дівчина почувала себе, як першим вечором кохання.

Другого ж дня кінець Мартиної службової кар'єри був уже відомий її сусідам. А що безпосередні відносини між родиною кооператора й дівчиною зовсім урвались, за посередника тут виступила фрау Гольц, що здивовано запитала Марту, чому вона вдома перебуває робочого часу. Сором не дав дівчині признатися до свого вигнання, і вона досить спокійно заявила, що вирішила покинути посаду й має готуватись до іспитів на курси чужоземних мов, щоб вступити на них восени.

Це пояснення сусідка по-своєму витлумачила:

–  На утримання, значить, пішла, - сказала Тетяна Ничипорівна.

–  Што ві говоріт, ах большой скандал!
– скрикнула чеснотлива фрау Гольц.

–  Ви самі, Амаліє Генріховно, подумайте, - казала буфетниця поважно, - навіщо їй, розпутниці, працювати місяць за шістдесят карбованців, коли вона за вечір, може, червонця візьме, дома сидячи? Це ж не то, що ті нещасні проститутки, які, знаєте, в дощ і в холод по вулицях бігають - вона собі знайшла дурня, та й скубе його потроху.

–  Ах, страшні скандал! В Германія так не бівайть, - зітхала фрау Гольц.

–  І в Германії вашій так бівайть, нема що хвалитися. Скрізь, кажу я вам, єсть отаких баламутниць, що ради шутки вам сім'ю розорить… Тільки що в нас їм попускають, раніш хоч бога трохи боялися, а як тепер бога впразнили, так і нема їм упину.

Так розважала в кухні Тетяна Ничипорівна з почуттям власної гідності, але дуже голосно, щоб Марта все в своїй кімнаті могла почути. І вона чула. Але турбувалася найбільше не за себе - найбільше вона боялась, щоб оскаженілі сусіди не образили якось Юрія, коли той увечері приходить. Це побоювання знову мирило її з тим, що біохімік почав навідуватись до неї через день.

А втім, сама того не відаючи, Марта прислужилась до освіження звиклого й нудного подружнього життя своїх сусідів. Тепер Тетяна Ничипорівна, вернувшись увечері з лазень, улаштовувала Давидові Семеновичу сцени ревнощів, які й кооператора дуже розважали.

–  Що вона, може, знову до тебе підсипалась?
– питала вона.
– Скажи мені краще правду, Давиде, хай я знаю, бо буде гірше!

–  Богом присягаюсь, Тетянко, що з того врем'я як обрізало!
– охоче виправлявся кооператор.
– Тєбя вона боїться сильно. Конешно, якби я схотів… - додавав він хитро.

–  Схотів! Ах ти зрадник паскудний! Одним миром ви всі, прокляті, мазані! Вам тільки спідницею зашурши… А ти знаєш, що б було? Смерть була б! От їже-богу придушила б!

–  Ти можеш! Ти можеш, Тетянко!

–  Так не доводь же до гріха!

А ввечері, поклавши дочку спати, вони ніжно сиділи, обійнявшись, згадуючи молодість, що воскресала їм ту мить, згадуючи свої перші зустрічі й слова, що колись одне одному казали. Роз'ятрені в любій сварці, їх приспані від часу й звичності почуття прокидались голосно й бурхливо.

–  Всіда любив тебе, Тетянко, і всіда любитиму!
– казав кооператор у захваті.

А вона, вклавши його коло себе на ліжко, пригортаючи його міцно до свого м'якого збудженого тіла, гладила його по обличчю рукою й шепотіла:

–  Які вуса в тебе, Давиде! Таких вусів тепер рідко й побачиш…

Але новина про Марту-утриманку, про Марту-підложницю й ледащо незабаром потонула в ще більшій і несподіванішій новині, що розітнулась по помешканні радісним громом: кооператор Давид Семенович Іванчук дістав, нарешті, посаду! Кооперативна організація «Агроном» вирішила поширити свою діяльність, тож товариша Іванчука запрошено на роботу, на дрібну посаду агента для купівлі набілу, але все ж на справжню посаду з постійною платнею, відрядними, добовими і довгому та нудному безробіттю кооператора настав отак щасливий кінець.

Ввесь дім узявся незвичайним рухом. Давид Семенович раз у раз виходив до кухні й розповідав новину, додаючи до неї щоразу нові деталі. Тетяна Ничипорівна варила парадний обід; Ада, з намови фрау Гольц, яка теж брала участь у родинному святі, піднесла батькові букет фіалок, що вже продавались на вулицях. І тут же, в кухні, кооператор голосно розводився про свої дальші плани.

–  Ні, ти, Тетянко, конешно, служби не бросай. Дочка в нас уже велика, можна сказати, баришня, а потом і час такий. Жити - воно важко, нема де правди діти, тільки я проти того, щоб власть лаяти. Якщо ти чесний, власть про тебе не забуде, і от я, приміром, получив должность… сть, конешно, й такі, що їм і служби не треба, самі кидають, но ми чесно звикли хліб їсти, і власть це розуміє. Но не за тим я совітую тобі, Тетянко, служити, щоб грошей більше було, я на гроші не жадний. Це для того, що женщині тепер така путь, щоб служити, робити нарівні, щоб було рівноправіє і звільнення жінки.

–  Служитиму, Давидку!
– щебетала Тетяна Ничипорівна, як весняна пташка.
– Вкупі прироблятимемо!

–  А щоб з нашої дочки щось путнє було, - казав він далі врочисто, - щоб вона не виросла, боронь боже, якимсь ледащом, которих і шукати далеко не треба, я от прошу вас, Амаліє Генріховно, до Ади за гуверньорку, а за плату ми зійдемось.

Фрау Гольц радо погодилась, але з однією умовою - якщо та пані, що приходила сюди, шукаючи родича, порекомендує її десь, то вона не зможе їй відмовити, бо то пані незвичайна, вона розмовляє по-німецьки, як німкеня з Германії, як сама фрау Гольц, і вони зразу дуже заприязнилися. В злиденній уяві старої дівчини випадкові одвідини пані професорової набували феєричного й містичного відтінку.

–  Ну, там побачимо, - сказав Давид Семенович лагідно.
– А тим часом ви будете воспитувати Адку на все добре і, головне, вивчите її німецького язика.

–  О, це большой язик!
– скрикнула в захваті фрау Гольц.

Того ж дня кооператор урочисто відімкнув парадний хід у будиночку й наліпив на вхідних дверях клапоть паперу, де акуратними й великими літерами написав: Давид Семенович Иванчук. Сотрудник Кооперативного Союза «Агроном». Великого клопоту завдало йому полагодити систему ржавого дзвінка до смикання, але він зрештою його направив і під ручкою знадвору наліпив меншого вже папірця з категоричним написом: «Звонок только к Д. С. Иванчуку».