Чтение онлайн

–  Я, правда, не вмію плавати, - пробурмотів Славенко.

–  От бачиш… Хоч я навчила б тебе… Але я боюся, що це буде запізно… боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.

Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!

–  Я розумію, чого ти хочеш, - почав він, - навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв'язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.

–  Ні. Ніколи, - сказала вона.

Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшій розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.

–  Ти жорстока, Марто, - сказав він.
– Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.

–  Я знала це!
– скрикнула дівчина.
– Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!

–  Хай буде по-твоєму.
– провадив він понуро й тужно.
– Хай буде… Прощай, Марто.

Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.

–  Ні, це було б… як у пісні! Руку можна. Він поцілував її руку довгим поцілунком.

–  Це все, - сказала вона.
– Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.

Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:

–  Прощай, Марто.

Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. «Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!» - думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.

Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. «В мене є ще рештки сентиментальності», - подумав він.

Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко свою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: «Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно»… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора Маркевича.

Цей відомий фахівець-терапевт кінчив якраз пити вечірній чай у родинному колі й тихо віддавався спочинкові в кріслі коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескінченній тривозі, обмірковувала завтрашнє меню; Ірен перетирала чайний посуд тонким білим рушником.

Поява біохіміка, якого провела до їдальні сяюча Пелагея, подіяла, як раптовий сполох.

–  А, от хто нас зовсім забув!
– скрикнув професор, - Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас?

–  Його можна підігріти, - мовила Марія Миколаївна, якої пальці від хвилювання тремтіли.

–  Хочете чаю, Юрію Олександровичу?
– спитала Ірен.

–  Дуже хочу, але, на жаль, не можу, - відповів Славенко, посміхаючись.
– У зв'язку з спробами, які я тепер проваджу, мені довелось самому перейти на сувору дієту, з якої чай також виключено.

–  К бісу науку, якщо вона касує чай!
– скрикнув терапевт.
– Це ви, молоді, все вигадуєте. Передусім, треба нормально живитися й жити.

–  Я цілком з вами згоден, професоре, - сказав Славенко.
– Тільки сказав би, що ми повинні жити не нормально, а нормалізовано. Нормальність є наслідок традиції, нормалізація - ознака поступу. В моєму випадкові з дієтою традиційну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме - в ім'я наукової роботи. Це є раціональне порушення, яке нічого спільного не має з різними ганебними збоченнями, яким ми часом несподівано підпадаємо і які штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опір.

–  Але вони переборюються в процесі життя і розвою, - мовила Ірен.

–  Чудово, я згоден, - сказав професор.

Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радіючи її відповіддю: «Вона ніби відгадала мої думки», - подумав він.

Марія Миколаївна мовчала. Вона могла б тільки сказати біохімікові: «Яка ви пара з Ірен, яка пара!» - але сказати це було б незручно.

Юрій Олександрович розповідав іще з півгодини про свої спроби й наслідки, яких він сподівається, потім звернувся до Ірен.

–  Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не чув музики.

–  Залюбки. Але раніш я хочу показати вам щось таке, що може вас потішити. Прошу до моєї кімнати, Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків.

–  Цяцькових, сподіваюсь?

–  Не цяцькових, але в усякому разі скляних.

–  Слава богу, слава богу, - прошепотіла Марія Миколаївна, коли вони вийшли.

–  А як я вистежив його тоді, Марусю, не можу забути!
– сказав професор.
– Але в мене ще два візити. Чудово… Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом.

За ввесь час знайомства біохімік уперше зайшов до Ірен у кімнату, і витончений, теплий порядок у ній вразив його. Він схвильовано почував пухкий килим під ногами й думав: «Як гарно буде тут спочивати по праці!».

–  Ось мої ведмедики, Юрію Олександровичу, - мовила Ірен, подаючи йому два вироби старовинної української гути.

–  Я не здогадуюсь про їх призначення, - сказав він нерішуче.

–  Ах, сором! Це ж посуд ваших предків. Сюди наливали вино й пили його ось із цих чарок.