Чтение онлайн

— Я? Чи я впораюся? Погано ви знаєте Чвоху. Коли Чвоха сказав слово, він його додержить. Справлюся. Аби платили.

— Судили тебе чи що? — запитав я.

— Один раз було. Ненормальні судді на п’ять років посадовили. Були б нормальні, на півроку — і досить.

— Чому вони ненормальні, оті судді? — поцікавився Прюст.

— А які ж вони нормальні? Знають, що все одно через півроку випустять, а пишуть: на п’ять.

— А ще приводили були в міліцію? — знову запитав я.

— Ні. Там чудаки в нас. Мене тепер мільтони обходять десятою дорогою.

— А чому вас обходять мільтони? — запитав Прюст.

— От чудило! Не знає. Та наша Чмихалівка тримає перше місце в області по кількості хуліганських вчинків. Звіт такий міліція в область надсилала, мовляв, у нас хуліганів немає. Їм — премію. Їх на дошку пошани. Про них у газету. От мене й обходять міліціонери. Навіщо їм перше місце втрачати?

— Цікаво, — сказав я, — виходить, тобі вільно живеться в Чмихалівці?

— Сказати б вільно — не можна. Ти винен. Тепер після того вечора мене вже не визнають. А здорово ти мене тоді побив.

— Кинь, Чвохо. Ти сам себе побив.

— Навчи мене так. Га? Віриш, я б тоді ніколи не бився… Ну, то берете на роботу? Чвоха не підведе. Це вам кожен підтвердить.

— А чому ти не працюєш на будівництві? — запитав я.

— Пробував. Там прораб дуб.

— Чому дуб? — запитав Прюст.

— Він… ну як вам сказати, він не вміє жити на світі. Не підписав мені наряду. Ну, звичайно, я врізав його разок. Так, не дуже, але врізав по писку. І все кінчилося. Взагалі —нудно там. А у вас, кажуть, хороша робота. Спокійна.

— Не дуже спокійна. Але хороша. Тільки, розумієш, Чвохо, ти для нас не підходиш, от коли б хоч суд тебе не чіпав, та ще коли б ти був свідомим громадянином, тоді інша справа, — сказав я.

Прюст додав:

— Так, так, юначе, ви не підходите.

— Слухай, а правду плещуть, що ти письменник? — запитав Чвоха у Прюста.

— Можливо.

— Дивно. Я вважав, що письменники щось таке розуміють в людях. А ви всі однакові. Ну, бувайте.

Чвоха простягнув руку Прюстові, потім мені. Він сказав:

— А з тобою мені б хотілося ще зустрітися. Не думай, що битися. Навіщо мені битися? А навчитися орудувати, як ти, — треба. Приходь на танці. Тебе тепер ніхто не зачепить. Це тобі каже Чвоха. Розумієш? А краля в тебе гарна.

— Гаразд, Чвохо. Матиму вільний час, ще зустрінемося.

Більше нас ніхто не турбував. Комісія вже виробила деякі принципи виховання роботів. Але питання про вихователів так і лишилося невирішеним.

— Знаєте, давайте завтра підемо на будівництво заводу. Там ми зустрінемо того, кого шукаємо. Як ви гадаєте?

Прюст погодився. Він сказав:

— Чудесно. Взагалі, це просто чудесно, що я працюю разом з вами. Стільки ідей! Стільки думок!..

Я лежав на ліжку і робив вправи з стриптизу — роздягав свою душу і заглядав, що там у ній є. Що в душі моїй на поверхні, а що на дні.

Прибув я сюди, біс його забери, писати репортаж. Тільки одному журналістові, це мені, вдалося проникнути до інституту Карася. Це тому, що Золотий Зуб колись був другом професора. Мені б зараз слід написати такий репортаж, якого ще не писав жоден журналіст. А я замість того копирсаюся в своїй душі. Вилами копирсаюся. Він, тобто я, закохався. Він не може нічого вдіяти з своїми почуттями. Та ти живеш не в дев’ятнадцятому сторіччі, а в другій половині двадцятого. Ти, суб’єкт, мусиш мислити логічно і вміти керувати своїми почуттями.

То колись було так: закохався і кінець, і світ на тому зав’язався. Все для тебе скінчилося. Коли тебе не покохають, коли немає взаємного почуття — кінець тобі. Вішайся. Отруюйся. Топися. Або йди світ за очі.

У другій половині двадцятого сторіччя люди не роблять таких дурниць. Люди навчилися жити по-новому і кохати по-новому. Тепер немає Ромео і Джульєтт. Чи, скажімо, Отелло і Дездемон. Тепер, коли хочете знати, людський інтелект такий сильний, що він може подолати найсильніші почуття. Це доведено. А я от ніяк не подолаю свого почуття. Перед очима в мене Інка. Струнка, чарівна, ніжна Інка. І більше нічого немає. Більше нічого мене не цікавить. Нейтрино пронизало моє серце і звідти нікуди не хоче йти. А що таке, власне, Інка? По якому праву вона володіє зараз мною? Гарна? Гарна. То хіба раніше ти не бачив гарних дівчат? Бачив. І усміхалися вони тобі, а ти також не стояв бовдуром — усміхався їм. І у вічі їм дивився. А вони чекали від тебе не самих тільки поглядів. Вони сподівалися, що ти закохаєшся в них і будеш страждати та мучитися.

Або по якому такому праву ти зараз став на шляху Левандовському? Він же дав тобі зрозуміти, що кохає Інку. Він вчений, він кандидат, а ти ніколи не будеш ні вченим, ні кандидатом.

Прийшов Прюст. Він не помічав мене. Він швидко сів до столу, і жадібно почав писати. Він не писав — він пив з насолодою якесь дивне вино. Його очі блищали. Зараз для нього існував вигаданий ним світ, дуже схожий на справжній, але вигаданий. Тільки він один його бачить. А коли він пише, то хоче, щоб той вигаданий ним світ побачили інші.

А що я таке? Які в мене досягнення перед людством? Ніяких немає досягнень перед людством. То чому ж ти гадаєш, що тебе мусить покохати Інка?

Е, ні. Ні, не так. Зовсім не в той бік звертають твої думки. Хіба кохають за досягнення? Коли б це було так і кохали б тільки за досягнення, то, скажімо, космонавта б покохали всі жінки світу. Але кохана є тільки одна. Справжня, звичайно. Не по-справжньому може покохати й більше. А по-справжньому — тільки одна. Або, скажімо, передовик комуністичної праці на заводі. Має чоловік досягнення, то що ж вийде, коли його всі заводські дівчата кохатимуть? Нічого путящого не вийде. Від такого щедрого кохання він може навіть знизити випуск готової продукції, або, чого доброго, почне випускати брак. Ні. Кохають не тільки за передові досягнення і успіхи. Не тільки за це. А за що?

Прюст поклав олівець. Він з невиразною посмішкою дивився на стелю. Він поступово повертався на землю з якоїсь далекої, цікавої, захоплюючої мандрівки. Він поглянув на мене. Не тільки поглянув, а навіть помітив. Тоді я наважився запитати в нього, що ж таке кохання.

Прюст труснув головою, поглянув на мене здивовано і сказав:

— А звідки я знаю? Кохання, — це єдине в наш час цілком ідеалістичне почуття. Розумієте — воно ідеалістичне, бо закохана людина завжди уявляє собі світ зовсім іншим. Не матеріяльним. Але водночас і матеріялістичне, бо воно стосується цілком матеріяльних речей. Це так думаю я. Відповідних установок з цього приводу немає.

— Десь я читав, що кохання заважає людям жити і працювати. Тому вони й одружуються. Бо одруженим воно, навпаки, допомагає жити і працювати.

— Можливо. Навіть цікаво. Так ви вже про це десь читали?

— Не пригадую — читав чи, може, мені з’явилася така думка.

— А ви коли-небудь закохувалися? — запитав Прюст.

— Я зараз закоханий. Я зараз в такому стані, що не можу мислити. Я можу тільки почувати. Я скоро почну писати вірші і оспівуватиму її, мою кохану. Або ще гірше, напишу роман про закоханого. Тепер такі романи викликають загальне обурення критиків, і я матиму нагоду прославитися.