Чтение онлайн

— Ви закохані? Так це ж чудово! Знаєте, герой мого роману дуже нещасний — він не міг закохатися. А ви зараз закохані. Чудово! А мій герой ніяк не може покохати. Тому мені дуже важко писати про нього. Ні, я облишу такого невдаху-героя. Кому він потрібний, коли навкруги нас чарівне кохання, коли люди віддають свої почуття один одному. — Прюст наблизився до мене. Його рука поволі потяглася до мого ґудзика. Нехай! Мені зараз байдуже — нехай відкручує. Але рука тільки дуже ніжно покрутила ґудзика на моїй сорочці. Маленького, білого ґудзика і залишила його жити на місці. —Колись ми всі закохалися в одну дівчину. То було дуже давно. То було в мої комсомольські роки. До нас в осередок прийшла перша дівчина-комсомолка. І ми всі закохалися в неї. Шість хлопців. А вона покохала тільки одного. То був я. Чудові були ті часи. Чудові, бо буяла кров, бо все було нове, не пережите ще.

— А де зараз та дівчина?

— Як де? Вдома. Тільки вона вже двічі бабуся.

— Ви її кохаєте?

— Бабусю? Знаєте, в моєму віці відповідати на таке запитання просто нетактовно. Письменник мусить бути завжди закоханий. Він закоханий у своїх героїв. Тому ми такі щасливі, письменники. Ми тому такі щасливі, що переживаємо багато разів ті почуття, які всі інші люди переживають тільки раз на віку.

До кімнати зайшов Зюзя-Музя. В самих трусиках він був схожий на гарбуза. Його очі, в яких міг би вміститися весь світ, дивилися на мене радісно і весело.

— Здоров, Тигре!

— Здоров, Варяг. Як ти живеш? Сам мандруєш чи з Інкою?

— Сам. Інка не вміє керувати космічним кораблем. Тільки самому погано. Тепер навіть дорослі літають у космос удвох або втрьох. Самому скучно.

— Цілком згодний. Але ти не зважай на дорослих. Вони народ такий, що їм на Землі багато роботи. Вони не дуже хочуть з нею розлучатися.

— А ти?

— Я, брат, зараз весь час у небесах.

— То давай полетимо.

Я погодився. Ми сіли в космічну ракету, ввімкнули запалення і рушили.

— Давай, керуй до Великої Ведмедиці, —запропонував я.

— До Змії. Є така на небі?

— Є.

Подорож почалася. Ми летіли з швидкістю світла. Нам небагато часу треба було витратити, щоб минути Марс, пролетіти повз Юпітер. На цих плянетах ми не зупинялися. Ми зупинилися біля Сатурна. Довго милувалися ним, його чудесними кільцями і прийшли до висновку, що там є якесь життя. Там хтось такий живе, бо ті ж кільця треба було побудувати.

Потім нам зустрівся маленький карлик. Він дуже сильно притягував наш космічний корабель. Але ми все ж минули його.

Ми вже наблизилися до Змії, коли раптом Зюзя-Музя згадав.

— Тигре, а тобі лист.

— Давай швидше. Чому ж ти досі мовчав? Давай.

Хлопчик подав мені аркушик паперу, перегорнутий чотири рази. Я прочитав: «Не чекай мене сьогодні. Все скінчилося. Я не можу бачитися з тобою, і ти не шукай зустрічі зі мною. Так треба. Інка».

З самих глибин космосу я полетів униз. Ніякі гальма не могли стримати мого падіння. Я летів і почував, що зараз згорить в атмосфері моє тіло. Згорить і сліду в небі не залишить.

— Тигре, полетіли. Ми вже біля самої Змії. Он вона.

Але я не відповів Зюзі-Музі. Я вже був на Землі. Я ліг на ліжко і заплющив очі.

— Тигре, Тигре! Ти захворів, Тигре?

Я, мабуть, похитав головою. Хлопчик погладив мені чоло теплою рукою і пішов. Він тільки сказав:

— Я ще прийду. Ми полетимо до Ведмедиці.

Прюст підійшов до мене.

— Шкода, дуже шкода. Я записав усю вашу подорож. Я напишу чудесне оповідання для дітей про такого мандрівника, як ви. І як оцей хлопчик. Але чому ви так швидко приземлилися?

Я, мабуть, довго мовчав. Потім сказав:

— Все скінчилося. Тепер я все життя збиратиму скалки мого розбитого серця. Вже нікуди не полечу. Годі.

До ранку я лежав на ліжку з розплющеними очима. Дуся принесла мені склянку молока і булочку. Вона з жалем подивилася на мене, щось говорила, але я не чув її голосу.

Щось мені говорив Прюст. Він навіть схилився наді мною, — приклав холодну долоню до чола. Але я мовчав. Мені все на світі було байдуже. І Прюст, і Дуся, і оті роботи, і Золотий Зуб.

Інко, навіщо ти це зробила?

Навіщо?

Чмихалівка починається відразу ж за переїздом. Там стоїть стара, покривлена хата. Хата вросла в землю по самі вікна. Вона була вкрита старою, посірілою від дощу, сонця та вітру соломою. А над цією старою шапкою здіймалася телевізійна антена.

Мені хотілося взнати, хто в ній живе, в цій хаті, під доісторичною стріхою і сучасною антеною. Хто тут думи свої думає, хто з ким ділить щастя, радість, горе та сльози?

Не знаю, чи Прюст помітив ту хату та антену над нею. Він зосереджено дивився в землю. Він цього разу йшов рівним кроком, мабуть, його думки теж були спокійні та врівноважені.

Широка вулиця привела нас на веселу площу. Площу веселили молоденькі тополі та клени, чудова двоповерхова школа та чайна, яка щосуботи перетворюється на молодіжне кафе «Щастя», а наступної неділі знову стає чайною. Ще тут стояла перукарня, майстерня побутового обслуговування «Проґрес» та комора утильсировини. Трохи осторонь — вітрина фотоательє, а на ній — усі чмихалівські красуні. Красуні посміхалися, показували рівні зуби та довгі шиї. У Чмихалівці була, мабуть, дуже сильна бойова пожежна команда. Вона, напевне, самовільно боролася з вогнем. Принаймні, ми побачили Дошку пошани кращих пожежників, а поряд з нею — стінгазету в золотому обарвленні, під назвою «Сірник» і гасло: «Маленький сірник робить великий вогонь».

Нам назустріч йшов Чвоха. Він уже був напідпитку, хоч скрізь тепер горілку рекламують оголошенням про те, що вона продається тільки з десятої години ранку. Чвоха нам підморгнув правим оком і навіть люб’язно помахав рукою.

Про віщо думає Прюст? Чого він мовчить? Коли генії мовчать, то, напевне, на небі народжуються нові зірки, а на Землі вибухають вулкани. Люди мали нагоду переконатися, що коли генії багато балакають, то стають нудними.

Нарешті ми доглянули будівельного майданчика. Тут буде завод штучного білка. Чмихалівські керівники, коли говорять про такий завод, то завжди додають, що він перший не тільки в нашій країні. В Европі такого немає.

Гордовиті баштові крани опустили свої хоботи над стінами корпусів. Баштові крани мені завжди нагадують істот, які прийшли з іншої плянети.

Прюст зупинився, поглянув на мене цілком свідомим поглядом і вхопив за ґудзика.

— Я думав. Знаєте, про віщо я думав? Про людей плянети Ікс. Може, їм зовсім не потрібно знайомитися з нами? Може, їм краще житиметься, коли вони не взнають людей Землі? Вам іноді не западають у голову такі дивні думки?

— Мені здається, що у них там не все на висоті, Оті сиґнали, які надійшли з плянети Ікс до нас, можуть засвідчити, що там високий рівень техніки. А культура? їм, може, невідомий автомобіль «Запорожець», телевізор «Верховина» та авоська…