Чтение онлайн

— Хто? — злякано спитав Незнайко.

— Знаменитий бандит і грабіжник на ім'я Красавчик, який пограбував шістнадцять поїздів, учинив десять збройних нападів на банки, сім разів тікав із тюрем (останній раз утік минулого року, підкупивши охорону) і вкрав за весь час коштовностей на суму двадцять мільйонів фертингів! — радісно всміхаючись, повідомив Мігль.

Збентежившись, Незнайко, замахав руками.

— Та що ви? Що ви? Це не я! — вигукнув він.

— Та ні, ви, пан Красавчик! Чого ви соромитеся? Маючи стільки грошей, вам нічого соромитися. Думаю, що від двадцяти мільйонів у вас дещо лишилося. Дещо ви, звісно, приховали. Та дайте ви мені з цих ваших мільйонів хоча б сто тисяч, і я відпущу вас. Адже ніхто, крім мене, не знає, що ви знаменитий грабіжник Красавчик. А замість вас я засаджу в тюрму якого-небудь волоцюжку, і все буде гаразд, чесне слово!

— Запевняю вас, ви помиляєтесь! — сказав Незнайко.

— Ну от! Соромно вам, пане Красавчику! Невже вам шкода якихось там ста тисяч? При таких доходах, як ваші, я б і двохсот не пошкодував, аби лиш бути на волі. Ну дайте хоч п'ятдесят тисяч… Ну, двадцять… Менше не можу, чесне слово! Дайте двадцять тисяч і забирайтеся собі під чотири вітри.

— Просто не розумію, про що ви говорите, — розвів руками Незнайко. — Я не Красавчик і…

— Знаю, знаю все, що ви скажете, — перебив Мігль. — Ви не Красавчик і ніяких грошей не брали, але ось тут, на бланку, все ваше. Зріст — сімдесят два. Ваш зріст чи не ваш? Голова — тридцять. Ваша голова? Ніс — два з половиною… І ще фотокарточка ваша тут.

Незнайко глянув на карточку, яка була приклеєна до бланка, і сказав:

— Це не моя фотокарточка. Я зовсім не схожий на коротульку, який тут знятий.

— Правильно! Зовсім не схожі! А чому? Тому що ви змінили свою зовнішність. У нас, голубчику, за гроші все можна зробити. І зовнішність свою змінити, й навіть носа іншого собі приростити. Такі випадки вже бували.

— Я не прирощував собі іншого носа! — обурено відповів Незнайко.

— Усі так кажуть, голубчику, повірте мені. Ну та гаразд! Не хочете дати двадцять тисяч, дайте хоч десять… Попадете в тюрму, там з вас дорожче візьмуть. Там обдеруть вас, як липку, і з мільйонера ви перетворитесь на старця й будете плакати гіркими сльозами. Ну дайте хоч п'ять тисяч… хоч тисячу!.. Що ж ви хочете, щоб я вас даром відпустив? Ні, доведеться помістити вас на кілька деньків у такелажне відділення, там ви, можливо, одумаєтесь, а зараз ми виконаємо деякі формальності.

Діставши із скриньки чистий бланк, Мігль записав на ньому Незнайкове ім'я, проставив зріст, розмір голови й носа, зняв з нього фотокарточку, просвітив рентгеном, після чого вимазав йому обидві руки чорною фарбою і примусив лишити відбитки пальців на бланку.

— Ми пошлемо відбиточки ваших пальчиків на експертизу й порівняємо їх з відбитками пальців Красавчика, тоді, сподіваюся, ви самі впевнитеся, що ви — це ви, тобто Красавчик, і перестанете сперечатися. А тепер я змушений з вами розпрощатися.

Мігль натиснув кнопку електричного дзвінка, і в дверях з'явився поліцейський Дригль — таке ж вилицювате тупувате обличчя з низьким лобом і підстриженою їжаком чуприною.

— У каталажку! — коротко наказав Мігль, махнувши рукою на Незнайка.

Дригль похмуро зиркнув на Незнайка і розчинив перед ним двері.

— Фіть! Фіть!

Побачивши, що Незнайко хоче щось сказати, він погрозливо махнув гумовим кийком і прокаркав, наче ворона:

— М-мар-рш, тобі к-ка-жуть! І ніяких б-балачок!

Зрозумівши, що балачки справді не дадуть користі, Незнайко махнув рукою і вийшов за двері.

Такелажним відділенням, або просто каталажкою, як її охрестили самі арештовані, в поліцейському управлінні називали величезну кімнату, схожу на корабельну комору, де на численних полицях зберігалися всілякі корабельні снасті, що звуться просто такелажем. Різниця була тільки в тому, що на полицях тут лежали не корабельні снасті, а звичайнісінькі коротульки.

Посеред каталажки стояла чавунна грубка, від якої через усе приміщення тяглися довгі жерстяні труби. Навколо грубки сиділи кілька коротульок і пекли в гарячому приску картоплю. Час від часу хтось із них відчиняв чавунні дверцята, витягав із приску спечену картоплину й щосили дмухав на неї, перекидаючи з руки на руку, щоб скоріше остудити. Інші коротульки сиділи на полицях або просто на підлозі і займались кожен своїм ділом: хто, озброївшись голкою, латав свою стару одежину, хто грав з приятелями в розбивалочку або розповідав бажаючим послухати сумні пригоди із свого життя.

Приміщення було без вікон і освітлювалось одною-єдиною електричною лампочкою, що висіла високо під стелею. Лампочка була тьмяна і світила, як кажуть, тільки собі під ніс. Щойно Незнайко опинився в каталажці і двері за ним зачинилися, він став протирати руками очі, намагаючись хоч що-небудь побачити в темряві. Глузду в цьому було мало: він тільки розмазав по обличчю чорну фарбу, якою були вимазані його руки.

Побачивши нового прибульця, кілька найцікавіших коротульок посхоплювались із своїх місць і підбігли до нього. Незнайко злякано позадкував і, притиснувшись спиною до дверей, приготувався захищатися. Роздивившись його вимазану фізіономію, коротульки мимоволі засміялися. Незнайко зрозумів, що боятися нічого, і його обличчя теж розпливлося в усмішці.

— За що тебе до нас? На чому ти попався? — почали розпитувати коротульки.

— Сам не розумію, братики! — зізнався Незнайко. — Кажуть, украв двадцять мільйонів сам не знаю чого: чи то фендриків, чи фертиків…

Гучний сміх заглушив його слова.

— Напевно, фертингів, — додав хтось.

— От-от, братики, фертингів. А я, чесне слово, навіть не знаю, які вони оті самі фертиги… фентриги…

Усі добре знали, що фертинги — це гроші, тому Незнайкові слова були сприйняті за дотепний жарт.

— Ти, я бачу, жартівник! — мовив Незнайкові коротулька, що стояв попереду всіх.

Він був без сорочки. Якраз у ту мить, коли Незнайко ввійшов, він зашивав на сорочці дірку і тепер так і стояв з голкою в руці.

Ну, припустимо, що ти справді нічого не вкрав, — вів далі коротулька з круглою стриженою головою, — але ж за якусь провину тебе все-таки схопили?

— Чесне слово, братики, ніякої провини не було. Я просто пообідав у їдальні, а цей тип каже: «Давай гроші». А я ж ніяких грошей у нього не брав!

Усі знову весело зареготали.

— Виходить, ти пообідав і не заплатив грошей?

— Яких грошей? Поясніть хоч ви мені, братики, що у вас за гроші такі?

— Ну, досить, завів! — мовив нарешті хтось. — Пожартував, і досить!

— Та я не жартую, братики! Я справді не знаю, які це гроші.

— Досить, досить! Ти ще скажеш, що з Місяця до нас упав.

— Ні, братики, чому ж із Місяця! Я прилетів до вас із Землі.

— Ну, це ти не зовсім вдало придумав, — додав той, що був стрижений. — А ми з тобою тоді де? Ми ж із тобою і є на Землі.