Чтение онлайн

— Та ні, братики, ви на Місяці.

— Оце дає! — засміявся той, що був без сорочки. — А Місяць, по-твоєму, де? Місяць же навколо Землі. Он де: вгорі! — Він показав угору голкою, яку тримав у руці. — Місяць — це твердь небесна, а Земля — твердь земна! Про це в кожній книжці написано. А Земля: наша, ніби дзига, обертається всередині Місяця. Зрозумів?

— Це я знаю, — відповів Незнайко. — Я тільки не знав, що ця ваша Земля теж називається Землею. Я кажу вам про іншу Землю, про планету, яка міститься там, далеко, за цим вашим зовнішнім Місяцем.

— То ти, значить, прилетів до нас відтіля? — з удаваним подивом спитав стрижений.

— Відтіля, — підтвердив Незнайко.

— Он як: — покрутив головою стрижений. — Так ти піди скоріше, братику, вмийся, а то ти дуже замурзався, поки летів.

Незнайко підійшов до раковини й почав умиватися під краном. А коротульки засперечалися між собою. Одні доводили, що Незнайко навмисне придумує різні небилиці, щоб збити з пантелику поліцію; другі казали, що він просто дурник і верзе, що спаде на думку; треті вирішили, що він божевільний. Той, що був без сорочки, запевняв усіх, що Незнайко, видно, з глузду з'їхав, начитавшись книжок, а в книжках і справді писано, що за зовнішнім Місяцем є якісь величезні планети й зірки, на яких теж нібито живуть коротульки. От він, напевне, і уявив собі, що прилетів до нас з такої планети. Божевільні завжди вдають із себе якихось великих людей, знаменитостей або відважних мандрівників.

У цей час Незнайко кінчив умиватися і спитав:

— А де тут у вас рушничок?

— Іще чого захотів! — фиркнув стрижений. — Тут тобі каталажка, а не готель. Зрозумів? Такої розкоші, як рушник, тут не дають.

— Як же витертись?

— Висохнеш і так. От якщо хочеш, посидь біля грубки й висохнеш.

Незнайко підсів до коротульок, що грілися біля грубки. Стрижений теж сів поруч.

— То ти й справді не знаєш, які бувають гроші? — спитав він Незнайка.

— Справді не знаю, — відповів Незнайко.

— Тоді треба тобі показати.

Стрижений дістав з кишені кілька мідних монеток.

— Ось дивися, — сказав він. — Ця найменшенька монетка зветься сантик, а оця, трошки більша, — два сантики; ось іще така монетка — теж два сантики, ось іще дві монети по п'ять сантиків, бачиш? Усього, значить, у мене п'ятнадцять сантиків. А сто сантиків складають один фертинг.

— А навіщо вони, ці сантики? — спитав Незнайко.

— Як — навіщо? — здивувався стрижений. — За них можна купити що захочеш.

— Як це — купити? — не зрозумів Незнайко.

— Ну й дурень! Купити — це купити, — пояснив стрижений. — От, наприклад, у тебе є капелюх, а в мене, бачиш, п'ятнадцять сантиків. Я тобі даю п'ятнадцять сантиків, а ти мені даєш свій капелюх. Хочеш?

— Нащо ж мені віддавати капелюх? — відповів Незнайко. — Капелюх можна носити на голові, а з сантиками що робити? Вони мідні і якісь круглі.

— От і видно, що ти круглий осел! У кого є сантики, той усе може купити. Ось ти, наприклад, їсти хочеш?

— Поки що не хочу.

— Ну, скоро захочеш. А захочеш, то що робитимеш? Будуть у тебе гроші — купиш харчів. А нема грошей — сиди голодний.

— Погоджуйся, — шепнув Незнайкові коротулька з довгим чубом на лобі. — Стрига діло каже. А ми з тобою на п'ятнадцять сантиків купимо картоплі й будемо пекти в приску. Знаєш, яка це смакота!

— Правильно! — підхопив Стрига. — Бери гроші, поки даю. П'ятнадцять сантиків добра ціна за такий капелюх. Тобі все одно ніхто більше не дасть.

Кажучи так, він зірвав з Незнайка його голубий капелюх і всунув у руку монетки.

— Бери, бери, не сумнівайся! — усміхнувся чубатий. — Зараз ми з тобою картопельки купимо й поїмо на славу!

— А де брати картоплю? — спитав Незнайко.

— Ти давай сюди гроші, а я все влаштую. Тут, знаєш, усе-таки тюрма, а не гастрономічний магазин.

Чубатий узяв у Незнайка монетки. Десять сантиків він непомітно сунув собі в кишеню, а п'ять сантиків затис у кулаці і, підійшовши до дверей, стиха тричі стукнув. Брязнув замок. Двері прочинилися, і в них заглянув уже знайомий нам поліцейський Дригль.

— Слухай, Дриглю, — зашепотів чубатий, — продай, братику, картопельки на п'ять сантиків. Ми хочемо маленький бенкет влаштувати, новачка картопелькою пригостити.

— Гаразд, давай монету, — пробурчав Дригль.

Чубатий віддав йому монетку. Двері зачинилися.

Через якийсь час вони знов одчинились, і Дригль всунув чубатому паперовий пакет з картоплею.

— Бачив, як треба? З грішми, братику, ніде не пропадеш! — чваньковито сказав чубатий і висипав з пакета картоплю на підлогу біля грубки.

— Що це? — здивовано спитав Незнайко.

— Як — що? Сам бачиш — картопля.

— Чого ж вона така крихітна?

Картопля справді була дуже дрібна. Кожна картоплина завбільшки з квасолину. Незнайко дивився на неї, дивився, і його навіть почав розбирати сміх. Стрига перезирнувся з коротульками і крадькома покрутив пальцем біля свого лоба, немовби кажучи цим, що Незнайко з'їхав з глузду.

А чубатий сказав:

— І нічого тут сміятися. Картопля цілком хороша. Кращої і не буває.

— Ну, у нас не така картопля! — сказав Незнайко. — У нас картопля — о! — Незнайко розвів руки в сторони, ніби збирався обхопити слона. — У нас картопля виростає така, що її і з землі не витягнеш. Ми викопуємо ту, що дрібніша, а з великою ніхто й діла не хоче мати. Так і лишається в землі.

— Ну гаразд, — сказав чубатий, — ми покладемо картоплю в грубку, хай печеться, а тим часом ти розповідатимеш казки.

— Та я зовсім не казки. Я правду кажу, — відповів Незнайко. — Це у вас тут усе якесь крихітне: яблука — завбільшки з кулачок, груші — дивитись ні на що, малина — раз лизнув, і її нема, полуниці — як нігтик, огірки — як пальчик…

— А у вас ніби більші полуниці? — спитав Стрига.

— У нас полуниці — о! Один коротулька й не підніме. І малина у нас — о! Огірки завбільшки у коротульку, помідори теж. А кавуни — здоровенні, мов двоповерховий будинок.

— Бреше й навіть не червоніє! — сказав хтось.

— Бреше, як шовком шиє! — підхопив Стрига.

— Та я зовсім не брешу, братики! От ви самі побачите. Ми привезли вам насіння наших рослин. Там і огірки є, і помідори, й кавуни, й буряк, і морква, й ріпа…